Майже півтори сотні років тому, 13 липня 1882 року, в Одесі запрацювала перша телефонна станція. І якщо в ті роки телефон був дивиною, то сьогодні він перетворився на атрибут, без якого не може обійтися жодна сучасна людина.
Через три роки після того, як Європа оцінила переваги «говорючого телеграфу» Олександра Белла, телефони почали з’являтися і в Російській імперії. Щоправда, до цього винаходу на просторах країни ставилися з великою обережністю: «Встановлення телефонного сполучення, за новизною предмета, допустити до повного його роз’яснення спочатку у вигляді досліду». Але вже у березні 1881 року імператор підписав указ про пристрій телефонного повідомлення, а ще через півроку перші телефони стали радувати жителів Санкт-Петербурга й Москви. Третім телефонізованим містом імперії стала Одеса.
Відомий підприємець та інженер Володимир фон Баранов отримав першу концесію на телефонізацію цих міст. З-за кордону почало приходити обладнання — лише в першій партії, крім іншого, було отримано 6000 кг дроту, 6 комутаторів та 400 телефонних апаратів. Проте невдовзі фон Баранов втратив інтерес до свого «комерційного дітища». Чи то вигода йому здалася недостатньою, чи його більше зацікавив пост губернатора в Архангельську, але він продав свою концесію і відбув на північ. Злі мови казали, що фон Баранов вигадав на цій угоді дуже непогані гроші.
Новим власником концесії стала американська телефонна компанія Олександра Белла – винахідника телефону. Менш як за рік в Одесі вже було 18 телефонних номерів. Так як вони були далеко один від одного, кабелі доводилося тягнути через все місто. «Зустрічалися» дроти на стовпі, який був встановлений поруч із телефонною станцією на Грецькій вулиці, 35, і мав вельми жахливий вигляд.
Двадцяте століття мало що змінило у справі телефонізації Одеси. Установка телефону, як і раніше, перетворювалася на спорудження цілої АТС вдома. Повний комплект телефонних «причиндалів» важив понад 8 кг. До кожного апарату додавався «джентльменський набір», до якого входили електросигнальний прилад інженера Гілелянда, контактний вугільний мікрофон Блека, телефон Белла і марганцево-цинковий елемент Лекланше.
Все це господарство було недосконалим і дуже незручним у користуванні — мікрофон знаходився на нижній панелі апарату і, щоби відповісти, людина змушена була згинатися в три смерті. Крім того, знімаючи трубку з важеля, потрібно було посмикати його, щоб переконатися, що його піднято. Та й сам телефонний зв’язок був неякісним, часто переривався через пошкодження ліній. І хоча перші користувачі постійно скаржилися на недосконалість техніки, їхня кількість неухильно зростала — за місяць-другий у місті налічувалося вже 66 абонентів.
Коштувало таке «задоволення» 250 рублів на рік, і те, якщо відстань до телефонної станції не перевищувала трьох верст. За кожну зайву версту абонент доплачував 50 рублів. На той час це були величезні гроші. Для порівняння: розкішна шуба з хутра тхора у дорогому столичному магазині коштувала 85 рублів.
Найпершими телефоністами на станціях були чоловіки, проте тривало це недовго — чоловіки для такої роботи не підходили. Як виявилося, їх легко відволікти, вони швидко дратувалися, а також сварилися один з одним і з клієнтами. І тоді телефонні компанії стали брати працювати виключно жінок.
До 1917 року телефоністками могли стати лише дівчата. Подібну дискримінацію інструкція пояснювала так: «щоб зайві думи та турботи не призводили до зайвих помилок при з’єднаннях». Крім того, «панночки» мали бути у віці 18-25 років, зростом не менше 165 см, з довжиною тулуба в сидячому положенні і витягнутими догори руками не менше 128 см. Ці параметри вважалися оптимальними для кращого охоплення клавіатури комутатора.
Робота дівчат була нелегкою та дуже нервовою, щоправда, їм за це добре платили. Вони постійно перебували у стані напруги, що призводило до помилок при з’єднанні абонентів. У 1891 році кореспондент журналу «Електрика» писав: «Нервові напади нерідко змушували бідну жінку відмовитися від місця через якихось півтора місяця після такого важкого вступу на вакансію».
Втім, «панночки» у боргу не залишалися, у свою чергу, доводячи абонентів до «білого жару». Нещасним користувачам доводилося смиренно чекати на з’єднання з потрібним номером по півгодини. При цьому дівчата були неввічливі, робили абонентам зауваження, сперечалися та всіляко уникали кликати старшу телефоністку, яка розбирала скарги.
Одеська погода, подібно до вітряної панночки, завжди мала легковажний характер, і взимку 1900 року місто спіткало звичайне в наших краях стихійне лихо. Ураганний вітер повністю знищив повітряну телефонну мережу, повалив 300 стовпів та зірвав дах телефонної станції. Саме тоді в одеситів і з’явилася можливість гідно оцінити телефонний зв’язок, і телефон перетворився з предмета розкоші на предмет першої необхідності.
Якість роботи АТС та ціна не влаштовували одеситів, і вони почали звинувачувати підприємство Белла у штучному завищенні тарифів. Наступні події показали, що частка істини в цих закидах все ж таки була: коли телефонну компанію на конкурсній основі виграв датський консул в Одесі Георгій Рафалович, плата за користування телефоном знизилася до 48 рублів на рік. 1901 року він організував у місті «Одеське товариство телефонів», яке викупило триповерховий особняк на Поліцейській (Буніна) вулиці, 34, сплативши до державної скарбниці 100 тисяч рублів.
За кілька років до цих подій одесити — винахідник і журналіст Мойсей Фрейденберг та фізик Бердичевський-Апостолів — сконструювали свій «телефонний з’єднувач» на 250 номерів. До початку XX століття телефонні мережі були обладнані станціями ручного обслуговування, а одеські винахідники створили одну з перших автоматичних телефонних станцій. У майстерні Одеського університету для демонстрації було виготовлено макет винаходу одеситів, проте вітчизняні зв’язківці їм не зацікавилися, і винахідники запатентували своє дітище у Великій Британії.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
