Споконвіку одеські топоніми, або назви, чи то Дерибасівська вулиця, Матроський узвіз, Митна площа чи Червоний провулок, крім основної функції набули ще характеру символу, що несе заряд великої емоційної сили. І вже не всі одесити сьогодні можуть точно сказати, де, припустимо, починається Середній Фонтан або закінчується Фонтанська дорога — не в осуд це потрібно відзначити, але в констатацію того сумного факту, що місто змінюється не тільки зовнішньо.
Споконвіку і до нашого часу однією з одеських проблем була обмежена кількість прісної води, яку часто доставляли з околиць міста. Були, щоправда, джерела поблизу Чорного моря, які дали топоніми із компонентом «фонтан». Вода у джерелах була мінералізованою, можна навіть сказати, цілющою. Будь-який одесит міг спокійно сказати, фонтанська це вода, тобто із джерела, чи ні.
Зростаюче місто вимагало збільшення споживання води, чим неодмінно користувалися водовози, серед яких були не дуже чесні люди, які іноді привозили воду далеко не кращої якості. Випиваючи таку воду, одесити, знайомі з водою із джерел, казали: «Це не фонтан!», маючи на увазі, що привезена вода поганої якості. Згодом цей вираз став синонімом будь-якого продукту або виробу, якість якого бажає кращого.
Ще в 19 столітті біля Одеси було як мінімум два такі фонтани — Малий та Великий. Уздовж них формувалися дачні райони, Малий Фонтан поступово перетворився на Аркадію, а до Великого ще в 1882 провели лінію парового трамвая спеціально для обслуговування дач.
Фонтанська дорога починається біля Куликова поля, проходячи його краю. Сьогодні це частково маршрут 18-го трамваю. Цю лінію збудували аж у 1882 році, і ходив там спочатку (до 1910 року) паровий трамвай, по суті старовинний різновид поїзда, і все ж таки це була чи не перша лінія механічного міського транспорту в країні. Ймовірно, це саме він («маленький одеський паровоз») вирушає о 7:40, згідно слів відомої пісні.
З тієї ж причини і його зупинки, а також райони навколо них, було прийнято називати станціями. Всього було 16 станцій, і нагадують про них старовинні модернові зупинкові павільйони.
Середнім Фонтаном вважали узбережжя і прилеглу до нього місцевість, приблизно, від 7-ї до 11-ї станції тоді ще парового трамвая. Середньофонтанська дорога починалася за вокзалом і виходила до морського обриву на 9 станції. Але згодом початкову її частину звели в ранг Середньофонтанської вулиці, завершальну — від 9-ї станції до моря — найменували вулицею Червоних Зор, а дорогу, що залишилася, в «компенсацію» продовжили до 16-ї станції. А тепер, «переживши» багаторічну назву «вулиця Перекопської дивізії», це просто Фонтанська дорога, оскільки веде вона і до Середнього та Великого Фонтанів.
Торговим і культурним центром Великого Фонтану завжди була 16-та станція, де місцеві жителі, дачники та громадяни, які прибули за іншими потребами, могли пообідати в ресторані, перекусити в буфеті, випити вина у винному погребі Поліді та освіжитися пивом у Музиченка. У 1892 році на 16-й станції відкрився перший у передмісті Одеси літній театр режисера Сергєєва, де актори грали на невеликій тьмяно освітленій сцені, а дачна публіка, що скучила по видовищах, розташовувалась під дощатим навісом, куди долітав свисток паровичка, музика зазивала сусідів здавалося, з усього Фонтану.
Дачі на Фонтанах коштували набагато дешевше, ніж на Французькому бульварі, тому і знімали їх на літо люди середнього достатку, яких у суспільстві завжди більше, ніж інших. А тому зал у Сергєєва не пустував. Видовищний бізнес у місцях масового відпочинку вже тоді був настільки прибутковою справою, що дерев’яний театрик Сергєєва потім поступився місцем спеціально збудованому кам’яному будинку, який більш-менш зберігся і сьогодні.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
