Відповідно міжнародного договору між УНР та державами Центрального блоку у 1918 році в Наддніпрянську Україну ввійшли німецькі та австро-угорські війська. Австро-угорське керівництво вирішило мати свій вплив на Україну, пославши сюди Українських Січових Стрільців та призначивши їх командиром Вільгельма Габсбурга — нащадка імперського престолу.
Австро-угорські війська ввійшли до Одеси (1) (14) березня 1918 р. Боїв за місто практично не було, хоча відбулися деякі сутички — більшовики терміново покинули Одесу, незважаючи на те, що їх командувач М.Муравйов, який знищив кілька тисяч мешканців Києва, при відступі з Одеси хотів її підірвати.
Він прибув до Одеси в якості головнокомандуючого військ Червоної армії 6 лютого 1918 р. Його війська телеграмою привітав сам Ленін, як „доблестних героев освободителей Киева”. Наступного дня в міському театрі він виступив з промовою, в якій, зокрема, зазначав, що він колись прослужив в Одесі командиром роти школи прапорщиків 14 місяців, і заявляв, що не віддасть Одесу ворогам.
„Я не оставлю камня на камне в этом прекрасном городе. В попелище я превращу это прекрасное здание театра… Я потребовал от одесской буржуазии уже 10 млн. рублей для нужд армии”. Проте, цього не вдалося здійснити, оскільки наступ австро-угорських військ був таким стрімким, що більшовики в паніці залишили Одесу.
Загиблих австро-угорських вояків, які загинули при взяті Одеси поховали з почестями у супроводі українських козаків на Другому християнському цвинтарі. Після взяття Одеси австро-угорські війська були тепло зустрінуті українською владою на чолі з представником Центральної Ради С. С. Коморним.
Німецький генерал Кош після Одеси виїхав до Миколаєва і передав владу в Одесі австрійському генералу Кірбаху. Але вже 4 квітня генерал Кірбах залишив посаду командуючого Одеського військового району і на його місце прибув генерал Бен-Ермолі, а новим комендантом Одеси став поляк Урбанський. Цим можливо і пояснюється той факт, що в Одесу не прибули дві дивізії синьожупанникіів, які були сформовані із полонених українців російської армії в Німеччині, хоча до Одеси вже приїхали квартир’єри, які займалися розміщенням вояків по казармам.
Також планувався приїзд з Австрії 3-ї і 4-ї дивізії Січових Стрільців, які були сформовані у Фрайштаті та Йозефштадті та у Німеччині у Раштаті, Зальцведелі та Веслярі. І тому, що пропольські позиції в австро-угорській армії посилювалися, січові стрільці в Одесі надовго не затрималися. Натомість, у місті почали домінувати польські загони, які контролювали ситуацію.
Українські Січові Стрільці прибули до Одеси наприкінці березня. Їх сотні були розквартировані у помешканнях Костянтинівського військового училища. Прибувши до Одеси вони знайомились із місцевими українськими діячами, відвідували „Просвіту», 21 редакцію українського часопису та державні установи. Ось як про прихід до Одеси емоційно згадував січовий стрілець Мирон Заклинський:
„… Наше море! … Ми побігли стрімкою стежкою в долину, хвилюючись як паломники вблизу святих місць Його краса й могутність перевищила всі наші сподівання. Давні часи — наводило воно на думку і шуміло про нашу ясну будучину. Ця неприборкана стихія, сувора і невблаганна як життя, виховувала найкращі прикмети вдачі в наших предків і виховуватиме в наших вольних нащадків”.
На початку квітня 1918 р. Січових Стрільців біля станції Копань під Миколаєвом наздогнав новопризначений командир Вільгельм Габсбург. Окрім легіону, йому був підпорядкований ще й загальновійськовий батальйон австро-угорської армії ІІІ/115, який складався із галицьких українців і з якими В. Габсбург спілкувався з великою втіхою українською.
Слід зазначити, що Вільгельм Габсбург вивчив українську мову спеціально для підлеглих і, навіть, писав вірші українською, взявши собі псевдонім „Василь Вишиваний”. Він, до речі, був великим українським патріотом, хоча й був наслідником австро-угорського престолу, і все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України. Тим більше, що навесні 1918 р. його кандидатуру розглядали досить ретельно на посаду короля України, що широко обговорювалося громадськістю, в тому числі й на шпальтах одеської преси.
У квітні 1918 р. військова група В. Габсбурга, яка входила до складу 11-і дивізії австро-угорської армії зайняла Херсон. Там вони завантажились на два судна і рушили вгору по Дніпру. Похід проходив спокійно без боїв й лише під Олександрівськом УСС наштовхнулися на більшовицькі частини.
Після уходу січовиків в місті все остаточно перейшло до рук австро-німецького командування. Німці влаштувалися в Одесі, звісно, по-німецьки. Тобто акуратно та ґрунтовно, відповідно до соціального ранжиру. У палаці командувача Одеського військового округу — фон Бельц, найвище командування та служба тилу.
Старші та середні офіцери абонували готель «Пасаж». Лінійні частини і фельджандармерія розійшлися колишніми російськими та колишніми більшовицькими казармами. Площадями, бульварами, вулицями-провулками пішли масивні патрулі з плоскими багнетами над сталевими газиками касок.
Тільки на ніч (порядок!) припинялося в порту розвантаження військово-транспортних суден. До вокзалу, у січні пропаленому-простреленому одеським повстанням, підходили ешелони військ та спорядження. І, підглядаючи крізь віконниці на тупорилі гармати за першеронами, за акуратними потужними фурами продфуражснаба і сяючими хромом польовими кухнями, більш схожими на візок провізора, одеський обиватель остаточно переходив на бік гетьмана: це було, очевидно, всерйоз і надовго.
З поляками теж розібралися. 13 квітня 1918 року військовий міністр О. Жуковський наказав розформувати всі польські військові частини в Одесі; поляки однак не послухалися наказу, і на допомогу українцям прийшли австро-угорські війська, що висунули полякам ультиматум щодо роззброєння, і 20 квітня польський загін у Одесі було розпущено.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
