Всеволод Голубович і Одеса

В. Голубович — другий прем’єр-міністр УНР — як політик про­ходив становлення, у тому числі, в Одесі. У причорноморському місті він був лідером місцевого осередку УПСР, представляв місце­вий партійний осередок на загальноукраїнських та регіональнихфорумах, обирався до міської думи, був включений у списки на ви­борах до Установчих зборів.

Дитинство та освіта

Народився Всеволод у селі Молдавка Балтського повіту Подільської гу­бернії (тепер село Молдовка Голованівського району Кірово­градської області) в 1885 році у сім’ї священика Олександра та Ірини Голубовичів, у яких були ще дві доньки Зінаїда й Тетяна. Вкрай цікаві й цінні для реконструкції початкового етапу життя спогади про родину Голубовичів за­лишила перша дружина Всеволода Тетяна Кардиналовська, донька фронтового генерала, який воював під час Першої сві­тової війни. Через неї дізнаємося, що його батько мав парафію в місті Тульчині й у зрілому віці осліп, що не зашкодило надалі правити службу Божу, яку любив понад усе. У їхній родині панувала внутрішня гармонія попри скромне матеріальне ста­новище.

В. О. Голубович не схотів іти батьковим шляхом — вступати до духовної семінарії. Тому по закінченні реального училища він стає студентом Київського політехнічного інституту, в якому набуває спеціальності ін­женерів шляхів сполучення. За деякими відгуками, В. О. Голубович був досить талановитим інженером і мав добру професійну перспективу. Проте його більше цікавила політика, і він їй присвятив усю свою подальшу діяльність.

Але він все ж таки вступив до духовної семінарії, бо міг на­вчатися як син священика безкоштовно, і закінчив її блискуче. Й тільки потім у 1915 році — шляхове відділення Київського політехнічного інституту. Адже Всеволода змалку приваблюва­ла професія інженера. Крім цього, навчаючись у семінарії, він розчарувався у певних аспектах релігійності, зберігши глибоку духовність. Наприклад, семінарист полюбляв літературу, осо­бливо захоплювався творчістю Джека Лондона та Ігоря Сіверя­нина. Цікавий факт, у семінарії його наставником був В. Чехівський, майбутній колега В. Голубовича у політичній боротьбі в Одесі у період Центральної Ради.

Подальша діяльність

Свою по­літичну діяльність розпочав у 18-річному віці, ставши членом Революційної української партії. Після її розпаду в 1912 році приєднався до київської групи Української партії соціалістів- революціонерів (есерів), яка ще проходила процес становлення. Паралельно працював за спеціальністю інженером на залізниці «Південно-Західного краю» Російської імперії, помічником на­чальника станції Куп’янськ.

У 1916 — вересні 1917 pоках пра­цював в Одеському управлінні залізниці, виконував обов’язки начальника відділення водних, шосейних та ґрунтових шляхів Румунського фронту, з платнею 1500 руб. Начебто вже тоді мріяв про незалежну Україну, як до речі й тесть, але той у таку реальність не вірив, принаймні до 1917 року.

Переїхавши до Одеси, він став членом української грома­ди, лідером місцевого комітету Української партії соціалістів — революціонерів, організатором партійного осередку на Одесько­му залізничному вузлі. На 1-му партійному з’їзді, що проходив у Києві 4-5 квітня 1917 року, він не увійшов до складу Цен­трального Комітету.

На ІІ-му Всеукраїнському з’їзді УПСР В. Голубович був обраний до складу Центрального Комітету партії, але про ці сторінки його діяльності в нас даних на сьогодні обмаль. Щоправда, за даними партійної преси на ІІ-му з’їзді, коли за­тверджувалися програма і статут есерів та постійний склад ЦК,В. Голубовича не тільки не обрали до керівництва УПСР, а й навіть від Одеси був присутній один Семен Лимар, який і став членом Центрального Комітету. Тільки на ІІІ-му з’їзді (21-24 листопада 1917 р.) його абсолютно точно обирають до складу ЦК УПСР.

Відхід від одеських справ

Але вже з другої половини 1917 року Всеволод Голубович частіше був пов’язаний зі справами у Центральній Раді, аніж в Одесі. Не виключено, що здійснював консультації з новопризначеним главою уряду України В. Винниченком щодо можливості попо­внити склад Генерального секретаріату. Це засвідчують наступ­ні події. Після формування першого складу уряду, з 15 липня В. Голубовича як фахівця високого рівня призначають на по­саду генерального секретаря шляхів сполучення, де працював до затвердження 21 серпня нового складу Генерального секре­таріату. Звертаємо увагу, що призначення співпало з початком роботи партійного з’їзду, про що йшлося вище. І це може ста­ти поясненням, чому його не згадували серед учасників фору­му.

А вже з 1 листопада 1917 року він генеральний секретар торгівлі й промисловості. Паралельно з червня 1917 р. по кві­тень 1918 р. Всеволод Олександрович, разом з іншим одеситом І. Луценком, був членом Малої Ради спочатку виконавчого, а з 15 червня — дорадчого органу Центральної Ради. Зосередившись на загальнодержавних справах, В. Голубо­вич не залишає Одесу остаточно, будучи й надалі одним з найавторитетніших представників української громади міста й регіону.

Згодом він буде просуватись по кар’єрній ланці, стане і головою Ради народних міністрів УНР. Весь цей час, працюючи у столиці, В. Голубович вважався фахівцем з одеських питань й загалом півдня держави. Одеський період його життя був не надто довгим, зато достатньо плідним. Він за декілька років, проведених на березі Чорного моря, зумів стати не тільки очевидним лідером в місцевому комітеті УПСР, але одним з очільників української громади міста, що дало можливість бути обраним гласним Одеської міської думи від блоку українських соціалістичних партій . Навіть переїхавши до Києва, він залишився своєрідним координатором українського уряду зі зв’язків з Одесою. І тіль­ки згодом тісні контакти В. Голубовича з містом відходять у небуття.