Це сьогодні осінні зливи не лякають жителів міста. А от колись хоч трохи більш-менш серйозний дощ призводив буквально до апокаліпсису. Містом просто неможливо було пересуватись, або треба було бути готовим бути буквально по вуха у бруді.
З перших років XIX століття, з початком адміністрації Рішельє та створення будівельного комітету, в Одесі почали вживати посильних заходів щодо поліпшення проїзду вулицями, де-не-де позначених на місцевості. Ці заходи виражалися в проритті канав вздовж вулиць, просто посеред землі. Канави розмивалися, на перетинах вулиць руйнувалися транспортом, і стік води ними припинявся. Тому вже в 1815 році «одеський комітет визнав необхідним з’єднати в чотирьох головних вулицях канави і покрити плитковим каменем». Облицювання зміцнювало канави, але «хворим місцем» все ж таки залишався перетин вулиць.
Тут пробували перекривати канави дерев’яними щитами, але незабаром будівельний комітет констатує: «Дерев’яні намости на переїздах через вулиці неміцні та незручні, а тому зробити тепер переїзди з великих плит, які доставляють до карантину на судах». Як бачимо з інших документів, плити тривалий час привозилися на іноземних суднах, спочатку у вигляді баласту, а згодом і на замовлення — мальтійські, трієстинські, ліворнські.
Вони були невеликих розмірів, придатні для облицювання канав, укладання тротуарів, але навряд чи підходили для перекриття, здатного витримати тягар вантажного транспорту. Тому Одеса здебільшого продовжувала потопати у бруді.
У пушкінський рік в Одесі розпочато шосування вулиць щебенем із місцевого вапняку. У 1823 році було складено «кошторис на влаштування… двох головних торгових вулиць, а саме: ведучої від Херсонської застави до Карантинного узвозу і Митниці і від цієї до Тираспольської застави… щоб по всьому просторі були завтовшки з боків вісім дюймів, а в середині чи хребті один фут”.
Йшлося, мабуть, просто про насипання щебеню на проїжджу частину. До 1826 року шосе було влаштовано вулицями Херсонської, Дерибасівської, Грецької та частини Катерининської. Камінь видобувався у Дюківському саду та біля Рибасівського фонтану, пізніше біля Великого фонтану у Новій Слобідці та на Молдаванці.
У 1820-21 роках «міцно вимощені були привізним каменем спуски Херсонський, Карантинний та Військовий». Камінь цей, камінь, привозився як баласт іноземними суднами, що приходили за пшеницею. У 1832 році вперше були влаштовані пробні ділянки бруківок із трієстинських плит та торців. Трієстинські плити виявилися непридатними через свою крихкість. Що стосується торцевої бруківки, «вона привела одеситів у захват» і для приготування соснових кубиків була виготовлена машина, що приводиться в дію кінним приводом. Але від дощів і туманів бруківка витріщалася, місцями піднімаючись до одного аршина, провалювалася. Під час зливи торці неслися до порту, де було навіть організовано їхнє виловлювання.
В одному з документів ми читаємо: «Влаштована в 1843 і 1844 роках по Дерибасівській та частині Преображенської вулиць торцева бруківка, за досконалою непридатністю її від часу, розібрана арештантами цього 1849 року». Паралельно проводилися досліди щодо упорядкування пішохідної частини вулиць. Спочатку намагалися обійтися смугою з насипаного щебеню, але в дощі він утоптався в багнюку. Тротуари стали укладати поверх щебеню ліворнськими, трієстинськими або мальтійськими плитами, що привозяться іноземними суднами. Перші тротуари були влаштовані 1823 року. Тоді в червні були оголошені «кондиції на влаштування по Херсонській та Рішельєвській вулицях шосе та зроблено по обидва боки цих тротуарів шириною в півтори сажні. …Зробити тротуар із плит завтовшки 6 дюймів».
Плити ці були з каменю схожі на одеський вапняк, але значно щільніший. Все ж таки і вони виявилися недовговічними. Надалі використовувалися лавові плити з Італії, що практично не піддавалися зносу. Ці плити можна побачити десь у місті і тепер. За якістю вони не поступаються сучасним плитам перекриття.
У 60-х роках від настилання шосе вапняком відмовилися і почали застосовувати граніт. У вигляді уламків, каміння неправильної форми, з підбором їх при притиканні один до одного використовували мощення каменем і правильними кубиками (мостовиками). Найкращими виявилися бруківка з кубиків та бруківка. При мощенні головних вулиць застосовувалися мостовики, на другорядних — камінь, у передмісті — осколкова бруківка.
Було випробувано також спосіб замощення під назвою «Трамвай». Він полягав у тому, що в центральній частині бруківки з гранітних уламків укладалися дві поздовжні смуги плит лави на відстані один від одного, що дорівнює відстані між колесами. Очевидно, від способу відмовилися, оскільки при з’їзді коліс із плит у місці стику останніх із щебенем мала утворюватися глибока колія, що перешкоджає в’їзду коліс на смугу плит.
Часто проба мощення проводилася на ділянці незначної довжини, яка починала розвалюватися в місцях стику з незамощеною частиною і заносилася на всьому протязі брудом. Таке траплялося навіть за замощення вулиць гранітними кубиками. В результаті могло складатися помилкове уявлення про придатність того чи іншого способу.
До 1880 року покриття вулиць міста різними видами гранітних бруківок було в основному закінчено. Одночасно проводилися роботи з достатнього забезпечення міста водою, влаштування каналізації, кінно-залізниць, і до кінця минулого століття Одеса стала одним із найупорядкованіших міст Росії.
Міська влада була стурбована одним серйозним недоліком гранітних бруківок. Цим недоліком був гуркіт від коліс, що котилися по бруківці, з металевими обідками. На вулицях з інтенсивним рухом важко було розмовляти, а в тихих околицях Одеси і в 20-30-х роках цього століття з боку міста було чути безперервний гул. Тому навіть на рубежі століть все ще проводилися досліди щодо пошуку оптимального способу замощення проїжджої частини. Знову повернулися до торцевих бруківок, просочуючи дерев’яні кубики різними складами.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
