У історії багатьох міст українського півдня різноманітні епідемії вписали свою чорну сторінку. Нажаль, не стала виключенням з цього сумного списку і наша Одеса. Наявність великого порту, у який дуже часто заходили кораблі з іноземних країн, а також проблеми із питною водою обумовили наявність масштабних епідемій. Сьогодні пригадаємо, як вдалося перемогти епідемію чуми.
До того досвід зустрічей з чумою був не таким серйозним. Ще за 15 років до того на одному з кораблів на рейді було виявлено померлого від чуми матроса. Тоді людей тримали в карантині, а сам корабель спалили вщент. Тоді це допомогло.
У 1812 році все почалося інакше. Знавці історії пам’ятають, що це рік початку чергової війни Росії з наполеонівською Францією. Тоді французький імператор вирішив остаточно «роз’яснити російське питання» і напасти вже на власне території Російської імперії.
Одеса безпосередньо не була під загрозою, війська французів були далеко звідси. Але в місті формувались нові військові частини, постійно прибували добровольці з різних країв і кількість населення різко зросла. Це підвищило ризик виникнення епідемії, і вона не забарилася.
У серпні 1812 року багато шуму наробила загибель трьох акторок з трупи італійських антрепренерів Монтовані та Замбоні — «утримувачів Міського театру», тобто таких, що уклали певний контракт із Одеським будівельним комітетом. 29-го числа вкрай стурбований долею городян градоначальник через згаданий комітет — основну управлінську структуру міста — запровадив надзвичайний стан.
Одеса поділялася на декілька санітарних частин, на чолі яких стояли обрані комісари та їхні помічники із найавторитетніших та найнадійніших громадян. Серед них були такі відомі фігуранти ранньої історії міста, як купці Амвросіо, Андросов, Голіков, Інглезі, Косовський, Кошелєв, Ксеніс, М’ясников, Ростовцев, Сікар, чиновник Вейс та ін. з метою виявлення хворих.
Якщо виявляли хворого, закликався медичний чиновник для огляду, і у разі явного і навіть сумнівного діагнозу такий городянин повинен був вирушати у госпіталь. При цьому будинок опечатувався і брався під охорону, щоб уникнути мародерства та винесення заражених речей. Далі приймалося рішення: спалити ці речі або відчистити.
Але прийняті заходи не дуже-то допомагали. До 16 листопада хвороба забрала життя вже 1720 осіб, але кінця епідемії не було видно. Рішельє зважився на крайні заходи — загальний карантин. За його наказом були спалені всі підозрілі землянки і ті, що вже піддалися хворобі. Особливо багато їх було у Карантинній і Військовій балках. Рішельє дозволив вищим класам виїхати на поселення на приміські хутори, що були усередині оточення.
Потім, 22 листопада було оголошено умови суворого карантину: всі збори заборонені, всі «присутні» місця і навіть храми на час карантину закриваються. Все населення мало залишатися у своїх будинках, покидати будинки було заборонено будь-кому, відвідувати мешканців могли тільки комісари, священики, лікарі та повитухи.
Провізію мешканці отримували через вікна, при цьому гроші опускалися в посудину з оцтом, який служив у ті роки дезинфікуючим засобом.
Містом ходили мортуси, тобто похоронники. Вони з’являлися в чорному просмоленому одязі і в таких же рукавицях, у масках з витягнутою носовою частиною, куди клали тертий часник — ще один засіб, що дезінфікує. Таким чином, екіпіровка чумних лікарів не дуже змінился з часів Середньовіччя.
Озброєні довгими жердинами з гачами та арканами, мортуси витягували хворих із квартир та клали на вози. Кожен мав свій прапор. Під білим прапором відвозили захворілих без явних ознак чуми, під червоними – зачумлених, а під чорними – мерців.
Лікарі цими днями робили все можливе для порятунку людей. При цьому заражалися самі та вмирали. Відомий, наприклад, такий випадок. Лікар Кірхнер захворів на чуму. Головний врач одеського карантину Різенко, бажаючи врятувати колегу, розкрив йому пухлини, але при цьому сам заразився і помер. Також загинули ще два доктори – Пількевич та Капелло, що теж вважалися одними з кращих в Одесі.
Одеса була відрізана від усього світу. Річками Південний Буг, Дністер, Кодима та по сухопутному кордоні з Подолією встановили кордон. Порт зачинили. Чума лютувала до кінця року. З 20 тисяч мешканців Одеси захворіло 4038 та померло 2632, тобто кожен восьмий житель міста.
Усіх загиблих ховали далеко за містом, у степу, на окремому чумному цвинтарі. Згодом сюди почали вивозити міське сміття. На перший погляд це може здатися зневагою до пам’яті загиблих. Але справа була не в тому: треба було створити над цвинтарем високий насип, щоб інфекція не проникла з-під землі.
Багато хто і досі вважає, що Чумна гора, або Чумка — це і є місце поховання людей, померлих від епідемії чуми у 1812 році. Однак, є достатньо свідоцтв, що насправді Чумка з’явилась трохи пізніше, вже у 1829 році. Тоді теж мала місце епідемія чуми, але набагато менша за масштабами і не така загрозлива. Та і як відзначали сучасники, власне чумних могіл на Чумці буквально декілька.
В Одесі було багато чумних могил та чумних цвинтарів. І ми з вами ходимо по них, часом навіть не здогадуючись про це. Чумні поховання є в Усатові, в Нерубайському, на Малому Фонтані. А найближче — у парку Шевченка, поряд із Сторожовою вежею. Там був чумний цвинтар одеського Карантина.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
