Двадцять другого жовтня 1941 року пролунав, мабуть, найзнаменитіший вибух Одеси. Зазвичай його згадують, як «підрив партизанами комендатури». Проте досі не всі обставини цієї акції відомі широкому загалу, адже партизани до цього не мали жодного відношення.
Перші роботи по мінуванню окремих об’єктів в Одесі розпочались ще у липні 1941 року. А 3 жовтня за завданням командування було розроблено додатковий план мінування міських військових об’єктів, промпідприємств та портових споруд. Особливу увагу приділили мінери Управлінню НКВС по Одеській області, і у цього були особливі причини.
На початку жовтня захисники Одеси взяли в полон румунського офіцера, при якому виявили план майбутнього розміщення в місті румунських військ. Будівля обласного НКВС вза ним відводилася під штаб 10-ї піхотної дивізії, комендатуру, начальство румунської контррозвідки Сигуранца та німецьке гестапо. У зв’язку з цим і було прийнято рішення про будинок по Енгельса, 40 терміново замінувати.
Туди направили взвод мінерів молодшого лейтенанта Павлова з 82-го інженерного батальйону капітана Юхима Марковича Піруса. У підвалі будівлі всюди нагромаджувалися гори старих меблів та іншого мотлоху, висіла павутина. Її спеціально намагалися не чіпати, щоби створити ілюзію занедбаності. У місцях, над якими передбачалося розміщення майбутніх кабінетів ворожого начальства та зали засідань, мінери видовбали в кам’яній підлозі канави під вибухівку, в яких заклали понад три тонни тротилу.
Ініціювати вибух мала радіоміна — ноу-хау радянської військової інженерної науки, створене в 30-ті роки в Москві в досить специфічній організації — Остехбюро, видатними радянськими інженерами Володимиром Івановичем Бекаурі та Володимиром Федоровичем Міткевичем.
За конструкцією міна була восьмиламповим блоком управління. Він міг приймати і декодувати спеціальний радіосигнал, після чого видавав електроімпульс, здатний активувати відразу три детонатори. При використанні спеціального розгалужувача кількість детонаторів, що підриваються, зростала в 12 разів.
Фактично, такою міною можна було привести в дію будь-яку кількість вибухівки, причому вона могла перебувати як поруч із зарядом, так і на відстані до 50 метрів від нього.
У комплекті з міною йшла акумуляторна батарея, якої у разі постійної роботи вистачало б лише на 4 дні – робота електроламп дуже енерговитратна. Але спеціальне реле включало її з певною періодичністю, через що час активного стану міни збільшувалося до 20-40 днів. Єдина умова: сигнал, що ініціює, з радіостанції повинен був передаватися досить довго, щоб міна «почула» його в момент, коли реле вкотре увімкне батарею.
За деякими даними, щоб приспати пильність ворожих саперів, мінери капітана Піруса чи то на горищі в купі вугілля, чи в стовпах приймальної, заклали додаткові міни, які було значно простіше виявити, ніж той заряд, на який і робилася основна ставка. До нього додали дві 100-кілограмові бомби із встановленими на них на невилученість мінами-пастками, на випадок, якщо ворожі сапери таки виявлять вибухівку.
Останній транспорт залишив Одесу 16 жовтня, і до міста увійшли окупанти: румунські та німецькі війська. Займати будівлю НКВС вони не поспішали. Справа в тому, що не минуло й місяця з київських вибухів на Хрещатику, коли в 20-х числах вересня російські, що відступили, підірвали радіомінами спочатку штаб артуправління 29-го армійського корпусу, а потім жандармерію, комендатуру та офіцерські готелі.
У зв’язку з цим будівлю одеського НКВС спочатку 18 жовтня перевірили сапери 11-ї німецької армії, а потім 19 жовтня — сапери 61-го батальйону 4-ї румунської армії. І тільки після цього 20 жовтня до будинку Енгельса перебрався штаб 10-ї піхотної румунської дивізії. До цього він перебував у в’язниці на Люстдорфській дорозі. Сусідні приміщення зайняла міська комендатура.
Наступного дня сюди прийшла літня громадянка, якась Людмила Євгенівна Петрова, і повідомила командира 10-ї дивізії та за сумісництвом начальника комендатури генерала Йоана Глогоджану, що будівлю заміновано. Будівлю перевірили ще раз, але нічого так і не знайшли. І хоча знаходитись в ній вважалося небезпечним, міняти нічого не стали.
Очевидно, генерала Глогоджану спокусило те, що всередині всі кабінети були добре обладнані, збереглися письмові столи, м’які крісла, стільці, розташовані навколо столу, ніби чекали на прихід членів ради, навіть великі картини на стінах не були прибрані.
Ефект від вибуху залежав від вдало обраного моменту, коли в комендатурі, скажімо, відбуватиметься якась важлива нарада за участю найвищих румунських та німецьких офіцерів. Це завдання виконав командир підпільного розвідувально-диверсійного загону НКВС Володимир Молодцов. На вечір 22 жовтня було призначено урочистий банкет, присвячений вступу в управління містом румунської адміністрації. Диверсанти з наземного загону Молодцова не лише зуміли розвідати день та годину проведення заходу у будинку на Маразлієвській, а й передали цю інформацію до катакомб. Того ж дня, на світанку, до Севастополя прийшло шифрування: «Концерт на Маразлієвській розпочнеться 22-го, о 17.30…».
До 5-ї години вечора на одній із військових радіостанцій Севастополя все вже було готове для дачі сигналу на вибух. Радист натиснув кнопку передавача, і в ефір пішов короткий сигнал. Той самий, на який чекав приймач, схований у захаращеному підвалі будинку на Маразлієвській.
О 17 годині 45 хвилин будинок злетів у повітря. Усі, хто мешкав тоді в Одесі, відзначають одну річ. Ніхто не пам’ятає, що був якийсь звук, але всі запам’ятали підземний поштовх, здавалося, що стався землетрус.
Вибух вщент зруйнував центр будівлі та праве її крило. Румуни спочатку не знали скільки під завалами залишалося людей. Пораненого заступника командира 10-ї дивізії генерал-майора Костянтина Трестіоріану витягли з-під уламків, і він прийняв командування на себе. Лише згодом вдалося підрахувати кількість втрат. Вона склала 135 румунських та німецьких офіцерів та солдатів, з яких 79 загинули, 13 зникли безвісти та 43 отримали поранення. З офіцерів, крім командира 10-ї піхотної дивізії генерала Глогоджану, загинув його начальник штабу полковник Іонеску Мангу, німецькі офіцери корветтен-капітан Вальтер Ріхтер, капітан-цур-зеє Херурт Шмідт, капітан Вальтер Керн.
Румунський диктатор Антонеску поклав провину за те, що сталося на місцеве населення. Розпочались масові репресії, направлені проти євреїв. Лише за день румуни повісили близько 5000 людей. На вулицях з’явилися оголошення: «Усім жидам, які мешкають у місті Одесі, незалежно від статі та віку, протягом 24 годин з’явитися до п. Дальник для реєстрації паспортів, маючи при собі запас провізії на три доби. За невиконання наказу вищевказані особи нестимуть відповідальність за законом військового часу, стратою через повішення».
Якби в Одесі знали про київську трагедію в Бабиному Яру, яка сталася менше місяця тому, ніхто б цього припису не виконав. Але про це широкому загалу нічого відомо не було, і до Дальника 24 жовтня з’явилися близько 5000 осіб. Тут їх розстріляли і закопали в протитанкових ровах, що залишилися після оборони міста.
Точну кількість жертв тих страшних днів не підрахувати: після війни в місцях масових поховань було виявлено останки 22 тисяч тіл. На суді в Бухаресті, коли судили високопоставлених румунських катів, озвучувалося число 28 тисяч; дослідники називають й інші числа, що сягають 40 тисяч.
Винних у цій кривавій вакханалії генералів суд у Бухаресті після війни засудили до страти, але король Міхай I, який повернувся на короткий час до влади, замінив її довічним ув’язненням. В результаті генерал Манчич помер у в’язниці, а ось інший генерал — Трестіоріану вийшов на волю після 10 років відсидки та дожив до 92 років.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
