Відомо, що Одеса делегувала до українських урядів 1917-1921 років цілу низку своїх визнаних діячів: В. Чехівського, В. Голубовича, С. Шелухина, А. Ніковського, П. Климовича, І. Липу. Одеситам — міністрам доби Центральної Ради та Директорії УНР вже присвячено чимало грунтовних досліджень, низка з яких увійшла до виданої одеськими вченими, колективної монографії. Проте серед тих міністрів українських урядів доби визвольних змагань, яких можна цілком обгрунтовано назвати «одеситами», подекуди осібно стоять постаті Сергія Михайловича Гутника та Георгія Омеляновича Афанасьєва — міністрів урядів гетьмана П. Скоропадського, яких до 1918 року аж ніяк не можна було віднести до діячів українського національного руху (тому їхні біографічні нариси не потрапили до вищезгаданої колективної монографії).
Сруль Міхелевіч Гутник народився 23 грудня 1868 року у м. Аккерман Бессарабської губернії в родині купця ІІ гільдії. Пізніше він навчався у другій одеській гімназії, по закінченні якої 2 серпня 1888р. був зарахований студентом на правничий факультет Новоросійського університету.
Зі справи студента С. Гутника в Державному архіві Одеської області дізнаємося, що за повний курс в університеті на 28 травня 1892 р. він мав оцінки з усіх предметів (серед них торгове, фінансове та міжнародне право) «вельми задовільно», поведінку — відмінну»; захистив твір «Поняття culpa lata у договірних відносинах згідно римському праву» на «вельми задовільно» та отримав диплом першого ступеня від 30 червня 1892 року.
На початку ХХ ст. прізвище С. Гутника чимдалі частіше з’являється на шпальтах одеських газет, здебільшого, у зв’язку з його діяльністю у біржовому комітеті. Під час революції 1905 — 1907 рр. С. Гутник, як представник партії кадетів, брав участь і у політичному житті Одеси. У 1910 – 1912 рр. він служив управляючим Одеського відділення Сибірського торговельного банку, а з 1915 до 1917 р. був юрисконсультом Одеського біржового комітету.
У тому ж 1917 відбулись вибори у місцеву думу. Серед гласних нової одеської думи листопада 1917 р. був і член партії кадетів, хрещений єврей Сергій Михайлович Гутник, що проживав у власному будинку по вулиці Софіївській №21.
Після захоплення влади гетьманом Скоропадським почали формувати новий управлінський апарат. Гутник мав у ньому представляти Одесу та регіон. Однак, так просто все вийти ніяк не могло. На той момент Гутник очолював міський біржовий комітет і був далеко не останньою людиною в місті — а тому і отримав відповідні хороші рекомендації.
С. Гутник. увійшов до Кабінету міністрів під керівництвом Ф. Лизогуба, до якого увійшли, здебільшого, представники українських організацій російської партії кадетів («Партії народної свободи»), які мусили визнати право України на самовизначення та «фахівці» в різних галузях державногоуправління та економіки.
Не дивно, що С. Гутник як активний кадет та досвідчений фінансист, отримав портфель міністра промисловості та торгівлі. Разом з шістьма іншими міністрами С. Гутник підписав 10 травня 1918 р. історичну «Заяву» — звернення до українського народу з викладенням цілей та головних напрямів діяльності гетьманського уряду».
У зв’язку з від’їздом С. Гутника до Києва, 7 травня 1918 р. відбулося засідання Одеського біржового комітету, на якому його попросили не складати з себе повноваження голови біржового комітету до зміцнення нової влади. Учасники засідання також висловили сподівання, що «на посаді міністра торгівлі та промисловості С.М. Гутник з ще більшою енергією відстоюватиме інтереси рідної Одеси особливо в питаннях, про пряму лінію залізниці Одеса-Київ, про вільну гавань та інше».
На посаді міністра промисловості 1 торгівлі в уряді С. Гутник перебував з 10 травня по 25 жовтня 1918 р. Він був з тих українських міністрів, які відкрито заявляли з про своє позитивне ставлення до розвитку капіталістичних відносин, чим викликали різку критику соціалістів. Тому поступово, не зважаючи на роботу і знання, відносини Гутника з іншими членами уряду та гетьманом ставали все гіршими. Зрештою, його було звільнено і він повернувся до Одеси, де і надалі обіймав посаду очільника біржового комітету.
Відомо що він перебував на цій посаді як мінімум до 1919 року, тобто захоплення Одеси білогвардійцями. В подальшому емігрував, де і помер на чужині.
Г. Афанасьєв народився 28.02.1848 у родині дворянина — військового у м.Уфа. Ймовірно, що предком Г. Афанасьєва був поручик-заколотник В.Мирович. Після смерті батька перебрався до рідні в Одесу. По закінченні навчання у Новоросійському університеті 1869 р. Г. Афанасьєв у цьому ж навчальному закладі декілька разів був у наукових відрядженнях у Франції, мандрував Англією, Італією, Швейцарією.
Говорячи про наукові праці Г. Афанасьєва В. Савченко зазначає: «У творчому доробку мав близько 100 наукових праць. Головним предметом його досліджень була Франція. Окремим сторінкам її історії присвятив свою магістерську та докторську дисертації». Л. Маркітан більш широко окреслила наукові уподобання Г. Афанасьєва: «теми наукових розробок — історія Єгипту Стародавнього, історія слов’янства та Російської імперії, історія середніх віків і новітнього часу (Велика Британія і франція), російська література, політекономія».
На заваді подальшій кар’єрі Г. Афанасьєва в університетістала його громадська діяльність, яка почалася у студентські роки. Разом із однокурсниками С.Южаковим, І. Карвацьким, Георгій став керівником студентського гуртка. Хоча студенти переймалися суто ліберально-просвітницькими ідеями, їх вважали дуже «неблагонадійними», і цей факт згодом відіграв негативну роль у науковій кар’єрі Афанасьєва. Його було звільнено з університету.
Але за протекцією С. Вітте Афанасьєв отримав нову посаду — керівника державного банку в Києві. Саме завдяки йому було зведено нову будівлю, яку і сьогодні займає Національний банк. Окрім того, Афанасьєв приймав серйозну участь у громадському житті Києва, тому був відомою у місті людиною і нічого дивного, у тому що його призначили в уряді Скоропадського державним контролером немає.
Одесити теж вважали Г. Афанасьєва своїм. «Одесский листок» навіть почав друкувати статті Г. Афанасьєва про становище в столиці. В одній з них державний контролер виступав проти зруйнування пам’ятників російським царям та інших символів імперської влади в Києві, притому не вдаючись до українофобії, чи ідеалізації царських монархів.
В іншій статті Г. Афанасьєв, критикуючи Центральну раду за безлад в країні, пропонував громадянам зробити вибір: відмова від німецької допомоги й збереження «дезорганізації» або «разом з німцями набуття організації, а разом з нею можливості посилення України, збільшення її добробуту з ймовірною можливістю забезпечити її самостійність». Притому в статті були явні натяки на те, що німці лише «необхідне зло» для України.
Під час свого перебування на посаді державного контролера Г. Афанасьєву довелося відвідувати Одесу. Так, коли в серпні 1918 р. Г. Афанасьєв, «гостюючи …в Одесі», вирішив проїхати «бессарабською залізницею» до Акермана «для огляду споруд цієї дороги», його не пустили за Дністер румуни, що викликало дипломатичний конфлікт.
Не зважаючи на зміни кабінету міністрів П. Скоропадського, Г. Афанасьєву вдалося залишатися в уряді. Більш того в останньому уряді гетьмана він став міністром закордонних справ. На цій посаді він більше орієнтувався на крани Антанти, ніж на німців. За це його критикував сам гетьман, звинувачуючи Афанасьєва у відмові бачити об’єктивну реальість.
Після краху гетьманату Афанасьєв теж на деякий час повернувся до Одеси. Там він перебував ще деякий час, а далі емігрував у Югославію, де викладав історію у Белградському університеті. Помер 1925 року.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
