У наш час неодноразово підіймається питання про демонтаж пам’ятника Пушкіну. І дійсно, російському поету ніби нічого робити в українському місті. З іншого боку, завжди знайдуться ті, хто назве його великим митцем, який має безпосереднє відношення до Одеси. І ті, і ті будуть багато в чому праві. Але є ще один нюанс, що стосується конкретно пам’ятника Пушкіну.
Все почалося 1880 року. У Москві на честь дня народження поета було відкрито перший пам’ятний пам’ятник. На організованих із цього приводу урочистостях одеська делегація озвучила ініціативу Слов’янського благодійного товариства, а також Одеського міського громадського управління (Думи) та Імператорського Новоросійського університету (Одеський університет ім. Мечникова) увічнити пам’ять Пушкіна в Одесі – місті, що тісно пов’язане з біографією поета. Від пропозицій одразу перейшли до справи: встановили мармурову меморіальну дошку на будинку Сікара на вулиці Італійській, де свого часу мешкав Пушкін.
Сам пам’ятник спочатку планувалося спорудити на Театральній площі (між Міським театром та Англійським клубом). Але 25 червня Дума видала постанову про відведення місця під пам’ятник-фонтан на Миколаївському (тепер Приморський) бульварі, навпроти біржової будівлі, та перейменування вулиці Італійської на Пушкінську. Була створена спеціальна Комісія зі спорудження пам’ятника, а збирання коштів передбачали здійснювати за приватною передплатою.
Із закликом зробити свій внесок у скарбничку прекрасного починання звернулися до одеситів місцеві газети. Гроші на пам’ятник поетові збирали, як то кажуть, усім світом, за принципом «зі миру — по нитці» – від високопосадовців та аристократів до простих людей. Це були представники різних соціальних, професійних, культурних та етнічних груп. Усіх поєднувало одне – любов до творчості поета.
Поповнювати скарбницю для спорудження пам’ятника-фонтану допомагали організовані з цією метою концерти та спектаклі, благодійні бали та літературні вечори, пушкінські свята у Міському театрі. 2 лютого 1887 року відбулося урочисте закладання пам’ятника. Це було справжнє свято, яке сприяло залученню ще більшої уваги громадян та зростанню пожертвувань.
На проект відгукнулися як приватні особи, так і цілі підприємства, причому жертвували не лише грошима: було надано суттєву, а найчастіше і безоплатну допомогу будматеріалами, різними роботами та послугами.
У процесі збору коштів Комісія натрапляла і на курйози: так, відомий граф Строганов А. Г. (у минулому — бойовий генерал, один із найосвіченіших і найгуманніших чиновників високого рангу) неадекватно відреагував на пропозицію про пожертву. Обурений граф сказав: «Я кинджальникам пам’яток не ставлю!» Очевидно, така реакція обумовлена особистими мотивами графа щодо пам’яті поета.
У 1888 року пайову участь у популярній справі зі збору коштів взяла і Дума, яка додала бракуючі кошти (близько 50%) з міського бюджету. Тепер пам’ятник отримав своє право на життя – усі перепони були вже позаду. Зрештою того ж року він посів своє місце.
Архітектором пам’ятника був Х.К.Васильєв, автором погруддя — Ж.А. Полонська, відлив проводився А. Мораном, про що свідчить напис на напівкруглому валику біля основи погруддя. На тканинному драпіруванні, яке з одного боку спадає на старий герб Одеси, можна помітити автограф Ж.Полонської.
У своєму проекті Васильєв Х.К. спочатку задумав по чотирьох сторонах постаменту висікти цитати з творів Пушкіна про місто, проте пізніше було прийнято рішення обмежитися короткими, але ємними записами: з його лицьового боку — «А.С.Пушкіну. Громадяни Одеси», а з протилежної – «Споруджений у 1888 році». Кожен напис – це застигла сторінка історії пам’ятника.
Під погруддям примітна ліра – символ душі поета та його немеркнучої поезії. В основі вона обрамлена стрічками з накресленими на них датами 1820-1824 (роки південного заслання поета). За лірою можна помітити перо, а вгорі – п’ятикутну зірку, яка нагадує про те, що поет був незмінним автором декабристського альманаху «Полярна Зірка».
Так от, пройшло багато років, які цей пам’ятник пережив разом з Одесою та її мешканцями. Більшість мешканцівзвикли до нього, це було одне з багатьох знакових місць міста. Тут проводились різноманітні урочистості, приурочені до якихось дат, пов’язаних з життям поета.
Настав 2013 рік. В Одесі, як і в багатьох містах України, почались протести після вирішення режиму Януковича розвернутись на всі 180 градусів. Адже було оголошено, що договір про асоціацію з Євросоюзом підписувати не будуть, натомість було розгорнуто курс на зближення з Росією.
Це викликало обурення у більшості суспільства. Активісти почали гуртуватись у своїх містах з акціями, в яких мова йшла про європейські прагнення українців. Не стало виключенням і наше місто. Одним з активістів тодішнього одеського Євромайдану був Андрій Юсов, котрий зараз очолює пресс-службу Головного управління розвідки.
З самого початку одеські євромайданівці збирались якраз біля пам’ятника Пушкіну. Він послужив своєрідним орієнтиром для всіх містян, хто не бажав бути приєднаним до «тайожного союзу» з путінською Росією.
У цьому історія «євромайданівця» Пушкіна не закінчилася. Хоча мітинги невдовзі переїхали до пам’ятника Дюку де Рішельє, виступаючі за курс України до Євросоюзу використовували банер із зображенням поета та цією його цитатою під час своїх виступів.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
