Свого часу саме до Одещини переселяли українців з тих територій, які після Другої світової мали відійти Польщі. Цей акт примусового переселення безумовно створив безліч проблем та складностей для сімей, яких відривали від рідних домівок.
Депортація українців на Одещину розпочалась ще в 1944 році і поетапно продовжувалось у наступних роках. У місцевих адміністраціях створювались відповідні структури, в обов’язки яки яких входили питання прийому і розселення людей. В Одесі при обласному виконавчому комітеті також було створено «Відділ переміщення», який займався організаційними і практичними питаннями «переселенців із Польщі».
Наприклад, «Справка о хозустройстве и проведении расчетов с переселенцами в Одесской области с 1944 – 1947 г.г. и на І кв. 1948 г.» свідчить, що процес переселення розпочався з 1944 року і за звітний період до Одещини переселили 24 474 особи (6911 родин). Найбільша кількість депортованих з’явилась у 1944 році – 4942 родини, тоді як у 1946 році – 1059 родин, у 1947 році – 1104 родини. На 1 квітня 1948 року в Одеській області проживало 825 родин (2449 осіб).
У 1951 році відповідно до договору № 121 від 15 лютого про обмін ділянками державних територій в різні області України переселили українців з земель, що відійшли до Польщі. На Одещину за 116 днів переселено у 20 сіл 1933 родин, чи 10283 особи.
Переїзд з майном, домашніми тваринами на сотні кілометрів – важке випробування. Депортовані вивозили одяг, взуття, білизну і навіть реманент, тому могли сподіватись на збереження традиційної системи життєдіяльності принаймні в господарсько-побутовій сфері. Але цього не сталося з кількох
причин.
По-перше, далеко не всі знаряддя праці вдалося перевезти із-за обмежень. Дозволялося транспортувати до 2 цнт на родину. По-друге, інші природні і кліматичні умови змушували опановувати невідомі агротехнології, а колгоспна система функціонування сільського господарства
не відповідала традиційним на батьківщині формам ведення господарства.
До нових кліматичних умов, природи степу важко пристосовувались не тільки люди. Корови гинули через 2-3 місяці, а за рік вони майже всі загинули, адже не звикли до степової спеки і такого корму як солома. У своїх спогадах один з переселених вказує на досить виразні відмінності і пов’язані з ними соціальні, побутові, господарські труднощі для переселенців – «…там готували їжу на печі та в печі, яку палили дровами, тут дрова були дефіцитом. Там готували їжу з дарів природи, лісу і городу,
тут все горіло від спеки. Там корова їла тільки сіно, тут заставляли її їсти солому…. Там дітей виховували не тільки сім’я, але й церква, а тут церкви не було».
Відсутність дерев, трави (у порівнянні з передгір’ям Карпат – авт.), суховії, нестерпна спека, відсутність якісної питної води справляли на переселенців гнітюче враження. Вино і баранину, поширені в степу продукти селяни-бойки у себе дома не вживали, а картопля – основний продукт харчування на батьківщині – на новому місці виявилась дефіцитом. Навіть до гіркого на смак (через вживання гірких степових трав) молока від корови потрібно було звикати.
Люди не розуміли простих, з точки зору місцевих селян, реалій життя. Наприклад, чому потрібно було змішувати глину з соломою для того, щоб мазати хату, чому в хаті відсутня підлога, а землю потрібно мазати кінським гноєм, чому їжу варять в «кабиці», а свині пасуться прив’язаними на мотузці, наче телята.
І все ж на новому місці намагалися облаштовувати, як і на батьківщині, подвір’я, вибілювали хати, садили сади і квіти. Але дотримання деяких традиційних практик стало неможливим одразу ж по прибуттю. Виявилось проблемним дотримання релігійної і обрядової практики. Спочатку переселенці після роботи збиралися біля храму чи навіть колишньої церкви, співали церковні пісні, поки влада не заборонила, мотивуючи своє рішення боротьбою з релігійною агітацією.
Тому тривалий час переселенці дотримувались усталених звичаїв і обрядів, які стосувалися родини, найближчих родичів, не були пов’язані з залученням значної кількості членів сільської громади. Це, насамперед, обряди і звичаї сімейної обрядовості.
Так, через певний час після народження дитини, у присутності родичів і друзів здійснювали першу купіль з елементами магії: у воду, залежно від статі дитини, клали гроші, гребінець, дзеркальце, зерно. Хлопчикам клали цвяхи, молоток, щоб став майстром. У першу купіль додавали свячену воду, щоб до дитини не чіплялося зло. Воду після купелі виливали далеко за межами двору.
А для породіллі і її дитини, на протязі 10-15 днів після народження дитини, родичі і друзі приносили
потрібні продукти і речі, і обов’язково курку на «росів» (бульон). На хрестини приносили обов’язково крижму.
Українців-переселенців стали називати «поляками» (хоча на початку прийому депортованих у 1944 році їх ідентифікували як українців («Сведения переселенцев украинцев прынятых Беляевским районом на 9.12.44 г.» (подано без змін редакції і орфографії)), підкреслюючи цим їхню етнічну, соціальну, культурну окремішність і ставлення як до«чужого».
Таке відношення породжувало соціальну несправедливість, переселенці опинялись за межами моральних принципів і звичаєвого права сільської громади. Потерпали від такого відношення як дорослі, так і молодь.
Випадки безчестя дівчат місцевими парубками ніби виправдовувалися тим, що вони «полячки», повії, і тому не є моральним порушенням, не передбачає відповідальності. До того ж, батьки, у разі переїзду до іншого місця проживання, інколи залишали напризволяще обезчещених доньок, що також не сприяло інтеграції переселенців у місцеве середовище.
Подібні випадки не мали масового характеру, але впливали на психологічний стан переселенців, посилювали відчуття небажаних, породжували переселенські настрої і ускладнювали процес інкорпорації переселенців в традиційне поле місцевого населення. В одному із повідомлень зазначено, що у Врадіївському районі переселенці непроявляють ініціатив до участі в культурно-масовій роботі сільських клубів.
Соціальні проблеми стали одним з чинників високої внутрішньої міграції переселенців. За звітний період із 24474 осіб (6911 родин) самовільно переселилося в інші регіони 22025 осіб (6086 родин) й з інших причин: неспроможність адаптуватися до природних умов степу, незадовільних умов проживання, прагнення бути разом з родичами чи односельцями тощо. І лише 12 родин (47 родин) переселилося з дозволу влади.
Переселялися переважно в регіони Західної України. Рішення для переселення в Західну Україну базувалося саме на прагненні до близького етнокультурного середовища. У докладній записці секретарю Одеського обкому КП(б)У від голови виконкому Одеської обласної ради пояснюється, що люди прагли переселитися в Західну Україну, до «своїх».
Особливо великих розмірів внутрішня міграція і мотивації до переселення вказують, що Одещина для депортованих була чужим краєм (за природними і кліматичними характеристиками, етнокультурною ситуацією). Основною причиною виїзду з Іванівського району у 1946 році переселенці назвали низьку врожайність у краї і спеку, тоді як у Західній Україні їм наділяють 2-3 га землі, на якій вони збирають значно більше збіжжя.
Щоб покинути Степ під різними приводами відмовлялись від будівництва жител, приховували документи на право отримання компенсації за залишене майно і житло, проживали декількома сім’ями в одному будинку.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
