Коли наші чиновники знову чогось начудять, завжди знайдеться хтось і скаже: «Сталіна на них не вистачає!». За Сталіна людей розстрілювали. Напевно, саме в цьому секрет популярності образу вождя сьогодні, за часів загальної безкарності. Проте документи та дослідження показують, що ніколи корупція та злидні в Одесі не були такими страшними, як за вусатого вождя.
Наприклад, 1948 року на Буніна, 13 управдом три місяці не реагувала на скарги сусідів, що у дворі тече водопровід. В результаті воду довелося відкачувати з підвалів, фундамент просів та пустив тріщини. Як покарання – управдома змістили. Просто змістили, а не відправили до таборів, як за крадіжку трьох колосків чи за використання газети з обличчям Сталіна замість туалетного паперу.
Процвітала й грошова корупція. Причому найбільше заробляли на повоєнному ремонті будинків та будівництві нових. Згодом міськком партії виявив, що лише 1946 року в Одесі мало місце завищення вартості робіт по 400 кошторисів, наступного – по п’ятдесят. Обидва роки принесли чиновникам різних рівнів більш ніж мільйон рублів.
Втім, «накручуванням» цін на дошки та фарбу займалися нижчі чини. Їхнє начальство, як і сьогодні, заробляло на фінансових потоках. Справа в тому, що наприкінці року незасвоєні гроші вилучалися до бюджету, а потім перенаправлялися на інші потреби. У цих хитрих трансферах кошти губилися просто та надійно. Причому гроші були чималі.
Наприклад, у 1946 році на ремонт 658 будинків було виділено 13,9 млн рублів, а за 5 місяців «вдалося» освоїти всього 1,6 млн. На тлі жахливого дефіциту житлоплощі в першому кварталі 1949 року «Держбудконтроль» прийняв лише два будинки із запланованих п’ятнадцяти. Інші продовжували «будуватися». Це означає, що робітники, бригадири та керуючі отримували зарплати, на них виділялися з бюджету гроші. Будівельники виправдовувалися: «Слабка механізація. 65% земляних робіт відбувається вручну. Вручну ж готується бетон і доставляється на робочі місця за допомогою блоків, мотузки та відра». Потреба потребою, але, як бачимо, тривалість робіт декому була вигідна.
Серйозний бій корупції було дано за Хрущова, причому у два етапи. У 1955-1958 роках, коли Микита Сергійович лише утвердився на троні, влада панічно боялася масових виступів населення. Рівень життя був вкрай низьким, права людини дотримувалися як виняток. Так-сяк ця система функціонувала на авторитеті Сталіна. Але після смерті вождя у бараків та продовольчих талонів не залишилося солодкої ідеологічної приправи. До того ж з фронту повернулися мільйони фронтовиків. Вони побачили світ і готові були підтримати населення у разі протесту.
Друга хвиля «наведення ладу» припала на 1962-1965 роки. Вона почалася з розстрілу демонстрації у Новочеркаську, а закінчилася усуненням самого Хрущова та масовою ротацією чиновників на місцях. Чи не доброта рухала прогрес. Заможні влади відчували наростаючу волю народу до змін, і вони змушені були зважати на неї.
Тектонічні зрушення у керівництві країною гостріше відчувалися у столиці. А ось в одеській глибинці тим же комунальникам довелося стати більш спритними та заробляти на «дрібницях». «Незадовільна робота ремонтно-будівельних організацій Одеси стала вже притчею у язицех. Матеріально-технічні засоби, що виділяються державою на ремонт будинків, розпорошуються по багатьох об’єктах, які роками перебувають у роботі – констатувала 1956 року газета «Прапор комунізму», описуючи ту саму схему «довгобуду».
За інформацією кореспондента, лише у Ворошилівському районі (реорганізовано потім у Центральний) одночасно ремонтувалося 36 будинків – значно більше, ніж могла дозволити собі невелика ремонтно-будівельна контора. «Багато будинків стоять у ремонті роками, в інших роботах ведуться «для галочки… У будинках по вул. Чичеріна, 76, Ковальській, 44, Островідова, 57 після ремонту розвалюються плити та печі, оскільки застовували браковану цеглу… Двері та вікна перекошені, покрівлі протікають», – писав обурений інженер І. Шиклін у статті «Житловий фонд – народне достояння» (Прапор Комунізму, 11 липня 1956 р.).
Причина браку була не лише у низькій кваліфікації та дисципліні працівників. «Керівники підганяють зарплату шляхом приписок у нарядах фіктивних робіт, неправильно описують ці роботи та неправильно застосовують єдині норми та розцінки. Наприклад, по будинку № 16-18 на Ковальській (виконроб Дубиневич) за нарядом за пічні роботи виплачено 1178 рублів, а фактично слід було за обсягом виконаних робіт сплатити 298 рублів», — продовжує Шиклін.
Спільно такі приписки приносили своїм покровителям значні суми. Так, справжнім Клондайком для чиновників став будинок №21 на Тираспольській. На ньому вдалося заробити 4700 рублів.
Численні дефекти у роботі ремонтних організацій були пов’язані, насамперед, із бажанням заробити. Девізом радянської економіки був дефіцит. Тому розбавивши фарбу або недосипавши цемент, можна було вигідно продати їх з-під поли.
Іншою причиною масової недбалості була відсутність вагомих покарань для порушників. Як правило – догана. Людей пристойних і сумлінних від цього слова кидало в тремтіння. Але «пристосованіші» громадяни добре розуміли всю відносність словесних научень. Це видно хоча б з такого прикладу: «У будинку № 8 по Дігтярному провулку водопровідники перекопали всю вулицю – ні проїхати, ні пройти. Ремонт будинку припинено, робітників з об’єкту знято. Якщо підуть дощі, будинок перетвориться на неприступну фортецю, оточену ровом з водою. Виконроб т. Санін і керівник домогосподарством № 35 т. Барніков жодних заходів не вживають». Ця скарга датується 1963 роком.
Насправді неприємним покаранням була невиплата премії. Але це траплялося вкрай рідко. 1965 року будівельники здали з численними недоробками будинок №27 на Пирогівській. Тут протікали підлоги, не зачинялися двері. Держкомісія зобов’язала будівельників ліквідувати недоробки до 10 квітня 1966 року. Але бригадир Філіппенко нічого не зробив. Свою відмову він мотивував тим, що працівники скривджені: виявляється, за горе-будинок їм мали виплатити премію. Лише восени на усунення дефектів у сорока квартирах було направлено одного тесляра. Філіппенко отримав догану і на цьому справа для нього закінчилася.
Загальне «нехлюйство з правом на премію» часом призводило до анекдотичних випадків. Наприклад, влітку 1972 року на будівництво чотирьох «хрущовок» на Таїрова прийшло некомплектне постачання залізобетонних конструкцій. Ось і довелося будівельникам монтувати сходові майданчики, не чекаючи самих сходів. Гіпсопрокатні панелі міжкімнатних стін виявилися без дверних прорізів, тож їх довелося вирубувати вручну. Це, звичайно, не корупція, але дуже добрий приклад для того, щоб зрозуміти логіку часу.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
