1917 року грошовий «голод» охопив усю країну. Особливо сильно страждали віддалені від столиці міста. Не була винятком і Одеса, хоча вона була великим центром морської торгівлі і, здавалося, мала б перебувати в дещо кращому фінансовому становищі, ніж інші численні провінційні міста.
У 1917 року у країні склалася досить делікатна ситуація. Цар Микола II передав владу Тимчасовому уряду на чолі із присяжним повіреним А.Ф. Керенським. Уряд на першому ж своєму засіданні поставив питання рубом: «Ну що, панове, валятимемо дурня, тобто управляти країною, або потихеньку друкуватимемо гроші?». Резолюцію підказала революція: Гроші! Гроші! І ще раз гроші! А інакше, за що ми боролися?!».
Було надруковано безліч «керенок». У країні почали ходити гроші одразу двох типів: старі, з яких сумно, ніби вибачаючись, усміхався Микола II, і гроші присяжного повіреного Керенського, якому доводилося голитися двічі на день, у такому пушку було в нього рильце.
Минуло кілька місяців. І владу захопили Ленін із товаришами. Робітникам та селянам вони обіцяли достаток, тому насамперед у достатній кількості надрукували вже свої революційні гроші. Але було б смішно думати, що більшовики виявилися єдиними, хто за відсутності влади не брав він всю повноту цієї влади. Росією не правив лише лінивий. Імператори почали з’являтися у кожній губернії. Насамперед вони обіцяли народу легке життя, а другою — друкували легкі гроші.
Всім були гарні ті гроші, але мали маленький недолік — вони миттєво знецінювалися, бо не мали жодного забезпечення. Щоправда, були міста, де місцеве начальство все ж таки знаходило дотепний вихід зі становища. Наприклад, у 1918 р. у серйозному місті Семиріччі, яке відчувало брак грошової маси, масу цієї маси надрукували, але гарантійний підпис комісара фінансів на них замінив переконливіший напис.
Хтось може прийняти це за жарт, але даємо слово честі, що це справжній документ: «Кредитні квитки забезпечуються опієм, що зберігається в Державному банку, і всім надбанням області Семиріччя». Ситуації надавав пікантність той факт, що у будь-якій країні громадянин, який сумнівається у надійності грошей, має право вимагати, щоб кредитні квитки йому обміняли на банківське забезпечення.
Семиріччя також твердо дотримувалося слова. Тут з ранку раніше у банківського віконця вишикувалася черга з бажаючих замість грошової маси отримати забезпечення, що зберігається в банку, тобто. опій. Так, твердіших грошей у Країні Рад більше ніколи не було.
Отже, у країні, де з хвилини на хвилину мав перемогти соціалізм, із грішми проблем не було, проблеми мали гроші. Потрібно було шукати вихід, і вихід, несподіваний і простий, знайшли. І знайдено його було в Одесі — треба друкувати свої приватні гроші.
Першою в Одесі надрукувала свої гроші одеська військово-революційна Рада. Безперечно, гроші були хороші. Але народ їх не брав, бо торговці з Нового базару були збентежені — не могли придумати, куди складати гору цієї паперової макулатури. Хтось навіть пустив контрреволюційне гасло: «Тверді огірочки лише за тверді червонці!». За нові революційні гроші давали пом’яті позаминулі огірки, під які ніякий самогон ні в яке горло не ліз.
Тоді у місцевій революційній Раді ухвалили безумовно радикальне і, головне, революційне рішення: на завтра на базарну площу виїхав броньовичок із кулеметом. Кулемет озирався праворуч і ліворуч, щоб виявити, хто саботує революційні гроші. На щастя, все обійшлося без жертв, тобто жодного саботажника, тобто порожнього Нового базару.
Трагічна розв’язка настала ввечері, коли одеська реввійськрада на чолі з головою товаришем Сановичем як завжди вирушив перевірити роботу червоного ліхтаря, а заразом і роботу освяченого ним закладу мадам Грузберг на Молдаванці. Мадам особисто склала дулю, що пахне флердоранжем, який урочисто піднесла під ніс владі, і повідомила, що в її публічному будинку працюють тільки високоморальні дівчата і обслуговувати клієнтів за такі гроші не збираються, бо це все одно, що без них, тобто за коханням:
— У мене такими дурницями не займаються! Безкоштовне кохання — вдома з дружинами!
Начальство згадало дружин, його пересмикнуло, і вмить настало осяяння, яке, як зоря нового життя, осяяло обличчя стурбованих ленінців. Стало ясніше, що гроші повинні мати не тільки зовнішню привабливість, а й внутрішню забезпеченість. З першої проблеми не було, а ось друга явно підводила. Тож у одеситів надії на державні гроші не було жодної, треба було розраховувати на свої приватні кредитки та кредити.
Справді, якось надвечір в аптеку мсьє Гаєвського зайшла мадам Ципоркіс взяти для свого онука ліки, щоб не чергувати у його ліжка всю ніч, а дати вже випити касторки і з’ясувати, чи не він проковтнув зранку одне золоте сережки мадам Ципоркіс.
— Касторку я, звичайно, можу вам дати, — сказав галантний мсьє Гаєвський, — але дати здачі не можу. У касі лише 350 мільйонів. Ось якщо…
— Давайте «якщо», — кивнула мадам Ціпоркіс, поважаючи солідність аптеки Гаєвського.
Мсьє Гаєвський витяг з-під прилавка пачку грошей, які він замовив вранці в місцевій друкарні. Там було гордо написано: «Кредитний квиток аптеки Гаєвського. Забезпечується чесним словом мсьє Гаєвського. У Гаєвського все без обману».
Коли наступного ранку мадам Ципоркіс вже у двох сережках зайшла до м’ясної крамниці герра Шляпентоха, щоб взяти фунт телятини, її спроба розплатитися купюрами державного зразка не мала успіху. Хазяїн з німецькою педантичністю та єврейською далекоглядністю, відсунувши у бік державні, поцікавився:
— Може, ви випадково маєте кредитні квитки мсьє Гаєвського?
Здачу він дав кредитками гера Шляпентоха.
Так у смутні часи громадянської війни, мальовничої розрухи та чарівної французької інтервенції «приватні гроші» в Одесі стали випускати аптеки та кінотеатри, кооперативи та ресторани, пожежна команда та профспілка биндюжників.
Як ніколи кожне князівство середньовічної Європи, кожен район Одеси випускав свої гроші. Найкращими вважалися молдаванські. Вони йшли, скажімо, до пересипських за курсом один до двох. І це зрозуміло, адже гроші, надруковані на Молдаванці (Госпітальна, 17), відрізнялися яскравістю фарб, витонченістю оформлення та переконливим хрускотом. На такому тлі революційні рублі явно програвали і їх брали вкрай неохоче. Але головне, одеські гроші таки забезпечувалися всім надбанням двору. І це був не якийсь Імператорський Монетний двір Миколи Романова, а знаменитий одеський двір на Госпітальній, 17, Нюми Романовича!
Зрештою, одеська влада (тобто революційна, але все ще Дума) відчула, що треба і їй під свої гроші мати тверді гарантії, нехай не такі тверді, як у мсьє Гаєвського, але хоча б такі ж вагомі, як на Госпітальній, 17.
І тоді в 1919 р. в газеті «Одеські вісті», відомої своєю феноменальною обізнаністю, з’явилася замітка, підписана популярним одеським журналістом з непопулярним у тодішньої та всієї наступної влади псевдонімом Гуревич-Гурович. Він непрозоро натякав:
«Наша законна влада на своїх грошах як забезпечення помістила фотографію Міської Думи, що на Приморському бульварі. Постає питання: з чого б це? Так от, редакція має достовірні відомості, що в часи, коли в будівлі, де зараз розташовується Дума, ще розташовувалась Біржа, під її четверту колону далекоглядні біржовики заклали золотий запас Одеси, щоб їхні нащадки не стояли біля п’ятої колони з простягнутою рукою».
Усі розуміли, що це газетна качка. Але кожен одесит завжди справедливо вважав себе спадкоємцем тих біржовиків, а отже четверту колону — своєю спадщиною. Тож біля колони навіть довелося поставити міліціонера, який доволі довго стояв там і потім. Колись, за Радянського Союзу, пост № 1 знаходився біля мавзолею, а в Одесі — біля четвертої колони, бо кожен, як то кажуть, має свою святиню.
До честі мешканців Одеси треба сказати, що тут ніколи не вірили чуткам і завжди намагалися їх зруйнувати, як і фатальну четверту колону. А раптом газета таки не бреше?
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
