Перша письмова згадка в Одесі про Т.Шевченка та його творчість з’явилась ще за життя поета у 1844 р. в газеті «Одеський вісник», у рекламній оповістці про продаж його поеми «Гайдамаки» Санкт Петербурзького видання 1842 р. у відомій у місті книгарні П. І. Григор’єва. Тобто Т.Шевченко у свої 30 років став відомим в Одесі. З часом його життя стало символом нації. Життя і творчість Поета стали об’єктом дослідження ще за життя.
Після смерті Т. Шевченко став уособленням українського народу. Його творчість стала віддзеркаленням реалій життя та дороговказом для майбуття народу. Шевченківські дні стали символічними, в ці дні вірні сини і дочки України, не зважаючи на всілякі утиски і заборони, звертали свої погляди на долю українського народу.
Традиція відзначення шевченківських днів в Одесі сягає 70-80-х років ХІХ століття, коли члени одеської української громади започаткували це свято. В день народження великого Кобзаря збирались громадівці на квартирі в кого-небудь зі своїх друзів, зачитували реферат про творчість
Т.Шевченка, обговорювали його, читали і співали вірші поета.
Так, вже 25 лютого (9 березня) 1871 року в залі Карузо в Одесі був виступ духовного хору з Київської російської опери під управлінням М.Я. Вороніна. А внеділю 28 лютого в біржовій залі хор в 100 осіб під керівництвом Олександра Кулини давав благочинний концерт. В програмі концерту була духовна музика українських композиторів «Молитва» та інші твори Д.Бортнянського, та А. Веделя. О. Кулина керував хором Успенської церкви, а у великому хорі брали участь хористи Покровської та церкви, що була на кладовищі.
В 1879 році 25 лютого до 65-ї річниці з дня народження Поета «Одеський вісник» присвятив половину газети Т. Г. Шевченко. Під рубрикою «Листи до редакції» було вміщено розлогу статтю під назвою «Напоминание о Т. Г. Шевченко». У статті цитуються пророчі слона П.Куліша, висловлені ним у Санкт-Петербурзі 26 квітня 1861 року при відправці домовини Т.Шевченка в Україну: «знайдуця люде, що твоє святе СЛОВО на святе ДІЛО обернуть. Ми тобі воздвигнемо тисячі і десятки тисяч живих монументів, розпростерти дух твій спасений поміж людьми… Твоїм слідом, Тарасе, всі ми пійдемо». Окрім цієї статті було надруковано й інші матеріали про Т. Шевченка, і список жертводавців на пам’ятник і школу імені Поета.
З початком 80-х років редактор «Одеського вісника» Павло Зелений намагався влаштувати публічне вшанування Т.Шевченка. В призначений день зібралось багато поважної публіки — цвіт одеської інтелігенції, але з наказу генерал-губернатора, якій надійшов несподівано, свята не відбулося. Адже в наказі категорично застерігалося: «щоб ніяких промов не було» в пам’ять «крамольного» поета.
Проте громадівці не падали духом і продовжували творчо відзначати шевченківські дні в Одесі. Вони збиралися на великій квартирі в когось зі своїх щороку. «За традицією вечір починався відчитом про літературний та культурний рух на Україні в минулому році, після був реферат
про Шевченка, далі декламації і співи.» — згадував відомий одеський літературознавець, бібліограф та історик М. Ф. Комаров.
З відкриттям народної аудиторії почали влаштовувати вечори там, але без зазначення, що то є шевченківський вечір, через те, що адміністрація не дозволяла проведення свята Кобзаря, проте більшість програми вечора була з Шевченка і про Шевченка. Проведення цих заходів брало
на себе літературно-артистичне товариство.
Так тривало з року в рік. Редакція «Одеського вісника» взяла на себе клопоти про збирання коштів на українську школу імені Т.Г.Шевченка в Каневі та встановлення пам’ятника на могилі поета. Часопис відкрив для цього спеціальний банківський рахунок, повідомляв про кожну пожертву, друкував листи читачів з України, Кавказу, багатьох губерній Росії, у яких висловлювалася всенародна повага і любов до поета-борця.
«Одеський вісник» залучив до цієї шляхетної справи й інші місцеві видання. Йому допомагав навіть «Новоросійський телеграф», який не відзначався прихильністю до України. Зібрані кошти було передано свояку поета. Звісно, влада заборонила зведення школи. Тому гроші використали на облаштування Шевченкової світлиці.
Одесити готувались відзначити і столітній ювілей. З оглядкою на столипінську реакцію всі заходи були напівпідпільними. «Просвіту» восени 1909 року було закрито, проте українські товариства збирали кошти, щоб можна було відкрити пам’ятник Кобзарю у Києві.
Столітній ювілей влада в Одесі не дозволила святкувати. Коли ж студенти університету в Одесі спробували організувати це свято, тоді ректор від імені адміністрації зачитав царський указ, в якому говорилося, що «Імператорська всемилість, виходячи з того, що згаданий художник і поет є особистим ворогом дому Романових, офіційне відзначення цього дня забороняє по всій Російській імперії , в першу чергу в малоросійських губерніях».
В порту вантажники замовили панахиду по Т.Шевченку в церкві св. Миколи-Угодника, коли ж прийшли жандарми, щоб припинити службу, священик їм відповів, що «Богу богове, а Кесарю кесареве». Тоді жандарми пішли з порту під радісні вигуки робітників.
Студенти ж університету, яких контролювали жандарми на вул. Дворянській, вибралися через двір, разом з гімназистками Маріїнської гімназії та інших учбових закладів міста дісталися на Фонтан, сіли у рибальські човни, і до самої ночі море було вкрите смолоскипами, де лунали вірші та пісні великого Кобзаря, інших революційних поетів.
Наступного дня з університету було звільнено кількох студентів за «самовольство». Тоді студентські громади організували одноденний страйк ів знак протесту на заборону святкування Т.Шевченка та звільнення їх побратимів. Грузинська та вірменська студентські громади надіслали з Новоросійського університету вітальні телеграми до київської газети «Рада» з приводу славного ювілею Кобзаря.
Ось так своєрідно Одеса відзначила великий ювілей українського поста в умовах нової хвилі заборон на прояви українства напередодні І світової війни. За часів Центральної Ради та Директорії в Одесі широко і гучно відзначалися шевченківські дні. Були багатотисячні мітинги, інші велелюдні заходи. Про ці події відгукувалася одеська преса. В цей час в Одесі, нарешті виходить кілька перевидань «Кобзаря» Т. Шевченка.
Мабуть, найбільший (і останній мітинг) був проведений, як не парадоксально, за більшовицької влади. 9 березня 1920 року на вулиці міста вийшли сотні людей, що були прикрашені національною символікою. Звісно, що дозволити «петлюрівські» прапори та лозунги більшовики не могли, тому дуже скоро заходи було силоміць припинено. Їх організаторів було заарештовано, і згодом розстріляно.
За комуністичної влади Шевченка відзначали лише як поета, що оспівував простий народ, як борця з царизмом – але не як національного культурного діяча. В повній мірі відзначення Шевченкових днів повернулося лише після повернення Україні незалежності.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
