Практика перетворення колишніх кладовищ на парки зовсім не нова для України. Таких прикладів вистачало у радянські роки, боротьби з «клятим минулим». Причини ліквідації кожного з кладовищ були різніми, втім зазвичай результат був один – розбивали новий парк. Були такі приклади і в Одесі, і сьогодні ми їх розглянемо.
Колись існувало в Одесі Друге Єврейське кладовище. Його було відкрито 1873 р. ліворуч від дороги на Великий фонтан (тоді й нині Люсдорфська дорога). На території цвинтаря було збудовано ритуальний зал (архітектор Ф.А. Троупянський). Цвинтар був обнесений стіною. «Лицьова» частина стіни з двома воротами (архітектор А.Б. Мінкус) була подібністю до відомої Стіни Плачу в Єрусалимі.
За довгі роки існування цього цвинтаря тут було поховано безліч євреїв. У тому числі письменники Менделе-Мойхер Сфорим і Лазар Кармен, поет С. Фруг, засновник одеської станції швидкої медичної допомоги професор Я. Бардах, архітектор А. Мінкус, одеський підприємець Е. Бабель – батько розстріляного у роки Великого терору письменника Ісаака Бабеля. На цьому ж цвинтарі поховали близько 300 євреїв – жертв погрому 1905 року. Пізніше на їхній могилі спорудили меморіал із гранітних плит.
У 1950-х роках цвинтар був офіційно закритий, а подальші поховання на ньому заборонені. Втім, це ще був не кінець. Влада вирішила остаточно позбутись цього кладовища і знести його повністю. До діла приступили комунальники на бульдозерах. Варварське знищення кладовища продовжувалось протягом чотирьох років і остаточно завершилось у 1978 році.
Надгробки знесли, людські останки залишилися лежати у землі. Випадки перенесення поховань були, але нечисленні і брати їх за правило буде невірним. Більшість небіжчиків так і залишились в землі. Міський відділ культури зобов’язався скласти список видатних єврейських діячів та почесно їх перепоховати. Безхазяйні пам’ятні знаки хотіли інвентаризувати для подальшої реалізації, а головному архітектору Одеси – Володимиру Головіну – доручили розробити відведення ділянки для створення на ньому міського парку.
Під час знесення колишнього цвинтаря стався казус. Знесли і стіну, і ворота кладовища, аж потім згадали що тут свого часу інтервенти розстріляли учасників «Іноземної колегії», зокрема Жанну Лябурб. Вирішено було терміново відновити ворота, біля яких свого часу знайшли тіла та поставити там пам’ятну табличку, щоправда ворота зробили замурованими.
Те що утворилось на місці цвинтаря, назвали Артилерійським парком. Втім, парком це ніколи не було. Тут немає ані доріжок, ані жодної інфраструктури. З того часу почалося вандало-містичне друге життя старого цвинтаря. На початку 2000-х тут виник чималий скандал із таємними розкопками чорних археологів-«копачів» на цій території. Копали, до речі, багато й часто: якийсь срібний гудзик, що зберігся на людських останках, — уже чимала цінність.
Сьогодні це найнебезпечніша територія зі старими деревами, неймовірною кількістю найрізноманітнішого сміття, «цвинтар» для свійських тварин, та й просто страшне місце, де можна натрапити на металеві штирі, що стирчать, та інші моторошні або просто неприємні несподіванки. Зараз тут скоріше можна зустріти якихось маргіналів, аніж любителів прогулятися.
Карантинний цвинтар був закладений в 1822 після переобладнання Фортеці під Карантин (від останнього збереглися Порохова вежа і аркада). Тут поховано воїнів-захисників Одеси, які загинули першими при обороні міста 10.04.1854 року; воїни-захисники Севастополя, які загинули внаслідок поранень, отриманих в Альмінській битві у вересні 1854; моряки англійського фрегата «Тигр» (його гармата встановлена на Думській площі).
Тут же страчували і ховали народовольців (у 1879 та 1882 роках), учасників революції 1905–1907 років (у 1906–1910 роках), а також померлих у карантині жертв чумних епідемій та інших хвороб. Зрозуміло, чому для цього використовувався саме Карантинний цвинтар. Глухе місце, висока кам’яна стіна, безмовна військова охорона, неможливість відвідування могил родичами страчених – все це гарантувало збереження таємниці.
У 1893 році територія та будівлі Карантіна були передані митниці. У травні 1896 року затверджено рішення про передачу землі Пасажирського кварталу у власність міста. На початку 1900 року за розпорядженням міського управління були розібрані стіни, що відокремлює цвинтар від чумного та пасажирського кварталів та від парку, відкривши вільний доступ на його територію. За розпорядженням міської думи її вирівняли, «засипавши рівня арени для дитячих ігор», і засадили деревами.
Через кілька років було прийнято рішення реконструювати парк: його огородили металевими ґратами, сегментували на власне паркову зону, театральну, кінолекторій, літній «Зелений театр», науково-навчальну зону, фізкультурну та зону атракціонів.
Вже 1954 року парк перейменували та назвали Центральним парком культури та відпочинку імені Тараса Григоровича Шевченка. Через шість років у парку з’явився пам’ятник Невідомому матросу, який започаткував створення меморіального комплексу «Алея Слави», ще через шість – пам’ятник Кобзарю.
Доречі, у парку Шевченка є і інші поховання, які не мають стосунку до Карантинного кладовища.
Зокрема Суворовська алея впирається у могили — на Алеї Слави поховані воїни, які загинули під час звільнення Одеси від фашистів, і під пам’ятником Невідомому матросу справді похований невідомий матрос. На початку Алеї Слави під зеленою газонною травою упокоїлися румуни та німці, які загинули в 1941 році під час підриву штабу на вул. Маразлієвській.
Біля галасливого та багатолюдного «Привозу» є непоказний Преображенський парк. Він має недобру славу. Близькість великого ринку, торгових рядів, автостанції та Молдаванки накладають певний відбиток на це місце. Нині тут розкинулися широкі алеї, а вузькі стежки потопають у буянні зелених трав та ховаються під покровом дерев.
До 1936 замість парку (раніше він носив назву парк Ілліча, зараз — Преображенський) тут був перший одеський цвинтар. Перші поховання датуються кінцем XVIII століття, тобто були зроблені в перші роки існування молодого міста або навіть до офіційного заснування Одеси.
Цвинтар не був однорідним. Тут були “зони” для поховання християн, юдеїв та мусульман. На найстарішому одеському цвинтарі ховали до початку 1920-х років. Тут було поховано багато значних особистостей з історії міста. Тут була могила Лева Сергійовича Пушкіна, брата знаменитого письменника. Так само тут були усипальниці генералів, учасників війни проти Наполеона Олександра Строганова та Івана Сабанєєва. Так само тут був похований Фелікс Де Рибас, брат одного з засновників Одеси.
Померла 1919 року в Одесі від грипу Віра Холодна також була похована на цвинтарі. Масштабна процесія, яка проводила легенду німого кіно, стала її останнім фільмом.
У середині 1930-х років цвинтар був закритий і зруйнований. Натомість зробили парк відпочинку. Багато надгробків, які були витворами мистецтва, були зламані та знищені. Вперше про старий цвинтар публічно заговорили наприкінці 1980-х років.
Тут встановили атракціони та проводили танці, а про те, що перебуває під ногами, навіть і не згадували. У зв’язку з трагічним минулим парку серед одеситів популярні розповіді про привид, що гуляють парком. Зокрема, про привид актриси Віри Холодної, яка блукає у пошуках власної могили.
Сьогодні на території парку місцева влада планує встановити меморіальний комплекс першобудівників міста, а також музей та сад скульптур. Програма реабілітації парку також передбачає облаштування території та забезпечення безпеки перебування на ній у будь-який час.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
