Це може бути дивним, але спочатку одесити вважали телефон (або «трубку Белла») дурним винаходом. Справді, якщо однією рукою тримати трубку, а іншою набирати номер, то чим же розмовляти? Руки завжди були переконливим і образним елементом вербальних особливостей одеської мови.
Але чи виправдано приписують американцю Олександру Беллу винахід телефону? — ось у чому питання. Справа в тому, що телефон, який спочатку гаряче назвали «трубкою Белла», отримав таку назву не зовсім заслужено. Трохи раніше Белла (буквально на пару місяців) ідею передавати звуки на відстань за допомогою дротів та електрики вигадав Елайша Грей. Але як буває з винахідниками — піти отримати патент на свій винахід розуму не вистачило, а розповідати про нього кожному зустрічному вистачило.
І треба було такому статися, що в один і той же день Елайша Грей і Олександр Белл (буквально одночасно) попрямували до патентного бюро зареєструвати винахід телефону. Обидва і Грей, і Белл рухалися в одному напрямку з однаковою швидкістю, як люблять писати в задачнику з арифметики.
Але Елайша Грей був стовідсотковим американцем, тобто вважав, що у світі є дві прекрасні речі: Біблія та віскі. І до обох треба звертатися якнайчастіше. І ось на шляху до патентного бюро Елайша Грей для зустрічі з прекрасним зупинявся на кожному кутку пропустити стаканчик. А Белл тому і став керівником нового типу, що вмів бачити перспективу, тому через якусь склянку віскі не гаяв час, а взяв одразу пляшку з собою.
Коротше, коли Елайша Грей прийшов у патентне бюро, службовець йому повідомив, що патент на телефон, майбутню гордість американців уже видано годину тому… або два… а може, півтора. Ні, службовець не плутався, це язик його заплітався. Але на те він мав законне право: у пляшці віскі, що з’явилася в бюро, теж великої гордості американського народу, не залишилося ні краплі.
Так ідея телефонного зв’язку почала свій важкий шлях світом, де шляхом, природно, їй не могла не зустрітися Одеса. Шлях був нелегкий. Наприклад, одеситів лякав сумний досвід телефонної станції у Києві. Її нетривала діяльність завершилася грандіозною пожежею. І цього слід було очікувати, бо якість телефонного зв’язку в Києві як завжди була такою, що всі спроби додзвонитися зазвичай закінчувалися пророчими словами: Шоб ви всі погоріли! — і дочекалися.
Перед наступом технічного прогресу одеситам нічого не залишалося, як відкрити 1882 року на Грецькій вулиці телефонну станцію, а для стовідсоткової надійності навіть освятити новинку перед початком роботи. Для цього на станцію було доставлено лик всесвітньо визнаної покровительки телефону Клари Азізської, що, втім, закінчилося повним фіаско.
Клара категорично відмовлялася допомогти. Але щойно перед її ликом дирекція погодилася поставити пільговий персональний телефон, телефонний зв’язок в Одесі вмить запрацював. До речі, коли пізніше світ визнав Клару Азизскую ще й покровителькою телебачення, історія повторилася, поки Кларі не встановили безкоштовно персональну супутникову антену. Налагодила телефонний зв’язок в Одесі неординарна людина. Причому неординарною була не так його професія — інженер, як прізвище — Володимир Оттомарович-фон-Баранов.
Краєзнавці кажуть, що перший телефон було проведено з одеської міської опери до особняку сімейства Толстих (нині Будинок вчених). Кажуть, господар граф Михайло Толстой зробив це для того, щоби слухати оперу вдома, бо не мав можливості відвідувати театр. Він страждав на вроджену недугу — сильне хропіння. А буквально на 24-му такті увертюри він засинав. Так от граф Толстой був тактовною на всі 24 такти людиною, і він не бажав, щоб його хропіння перебудило половину партеру, яка засинала вже на 16-му такті.
Наступним одеським нововведенням став 1884 року перший у світі телефон, встановлений без офіційного дозволу. Його володарем був граф Грахольський. Лінія з’єднувала його дачу на Ланжероні з купальною внизу біля краю моря. Граф сподівався таким чином контролювати, чи на пляжі його найдорожча дружина.
Але графиня Грахольська теж була не позбавлена інженерної кмітливості і теж зробила внесок у прогрес телефонної справи, винайшовши перший у світі автовідповідач. Якщо на одному кінці лінії в особистому закритому бельведері графиня була ангажована якимось бронзовотілим Аполлоном, то на іншому кінці граф вислуховував таке: «Вибачте, абонент зараз має інший зв’язок. Після клацання повідомте, чому ви телефонуєте!». Таким чином, завдяки дружині та технічній новації, Грахольський отримував до десяти клацань на день.
До речі, той, хто вважає, що слово «Алло» нам подарувала саме телефонна станція, — помиляється. Щоб телефонна станція нам колись чогось та подарувала — тримайте кишеню ширше. Насправді задовго до того, як перший телефонний абонент узяв до рук першу трубку, над сивою рівниною моря вже звучало «Алло». У навчальному посібнику для майбутніх шкіперів за 1803 рік, що дбайливо зберігається в школі торговельного мореплавання на Канатній, прямо сказано: ««Алло» є морським виразом. Це слово слід кричати в рупор на інший корабель, якщо треба, щоб там вас виразно слухали». Так, морський термін «Алло» легко прижився в морському місті Одесі.
Але все це було лише прелюдією телефонної ери в Одесі. Згодом у одеських інтелігентів поруч із томиками Горація, Сенеки та Тита Лукреція Кара з’явилася нова книга, відкривши яку, кожен міг прочитати: «Лапідус Пекеліс Шмуніс». Але то була не божественна латина. То був перший список абонентів Одеської телефонної мережі.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
