Приєднавши у 1940 році нові території до Радянської України, радянське керівництво косо поглядало на тих, ким вони були населені. Ці люди увесь цей час жили без комуністичної ідеології, серед них вистачало і тих, хто взагалі вороже ставився до комуністів. Вирішити це питання можна було різними шляхами, але обрали найпростіший — депортацію.
Першими, вже 1940 року, постраждали учасники Сфатул Церій — чиновники, священики, лікарі, які підтримали об’єднання з Румунією 1918 року. Більшість із них були вислані в далекі куточки Росії. Наприклад, священика Олександра Балтагу депортували до Татарстану, незважаючи на те, що йому тоді було 80 років. 1940 року також пройшла одна з небагатьох депортацій за етнічною ознакою — 124 тис. бессарабських німців репатріювали до Німеччини.
Але перша масова хвиля депортацій прокотилася в 1941 році. Підготовка до виселень розпочалася заздалегідь. 11 листопада 1940 року вийшов наказ НКВС СРСР із вимогою виявити всі «антирадянські елементи». До поіменних списків, складених на місцях, мали увійти всі колишні власники землі, фабриканти, білогвардійці, комерсанти, лідери політичних партій, ті, хто співпрацював з румунською «Сигуранцею» (служба безпеки), а також мери майже всіх населених пунктів, включаючи гагаузькі та болгарські. У лютому 1941 року списки були готові — їх складанням займалися місцеві судові інстанції та місцеві ради. Крім перерахованих категорій, у них опинилися лікарі, викладачі, священики.
31 травня 1941 року уповноважений ЦК ВКП(б) і РНК СРСР МССР Серго Гоглідзе направив особисто Сталіну звіт, у якому просив дозволу терміново вислати із країни «певні елементи». Вже у червні дозвіл Москви було отримано. НКВС розіслало до місцевих силових органів докладні інструкції щодо проведення депортацій. Операція була призначена на 12 червня 1941 року і мала завершитися протягом 24 годин, щоб уникнути хвилювань.
Виселяли в ніч із 12 на 13 червня. За офіційним розпорядженням, дозволялося брати із собою по 100 кг речей на сім’ю — гроші, одяг, продукти, посуд. На збори відводилося дві години. Насправді, за спогадами самих депортованих, на збори більшості давали не більше 40 хвилин і взяти з собою дозволяли не більше 40 кг. Гроші та цінні предмети найчастіше відбирали солдати. Все інше майно –будинок, земля, худоба – було конфісковано на користь держави чи колгоспів.
Доїхати до залізничних станцій депортованим пропонувалося власними машинами чи возами. Тих, хто не мав свого транспорту, довозили солдати. До місць заслання людей везли півтисячі вагонів товарного типу. У кожному їх тулилося по 90-100 людей. Дорога до кінцевих пунктів займала близько двох тижнів.
133 особи не були виселені через те, що були серйозно хворі. При цьому, за спогадами постраждалих, вагітних на великому терміні не звільняли від заслання. 829 осіб було звільнено від переселення «через недостатність доказів» вини. Виселяли сім’ями, проте на шляху до місць заслання членів сімей розділяли. Близько 8 тис. чоловіків розподілили за трудовими таборами. Матерей з дітьми — за спецпоселеннями в Казахстані, а також Омській та Новосибірській областях.
Що цікаво, під виселення потрапили і багато колишніх більшовиків і комуністів. Іноді їх набирали банально «для плану», коли не вистачало тих, кого змогли знайти по селу чи в місті. Звісно, колишні партійці пробували скаржитись, але марно.
Як відомо, невдовзі почалась війна. Румунські війська досить швидко повернулись на свої колишні території. На деякий час те населення, що залишилось трохи заспокоїлося. Але по мірі наближення фронту ті, хто пережив першу депортацію, подумали, що після того як «червоні» повернуться, почнеться нова.
Тому разом з обозами відступаючих німецьких і румунських військ потягнулись і довгі черги з возів місцевих жителів. Перш за все виїжджала місцева інтелігенція, що ще залишалась на цих територіях. Як результат, після приходу Радянської армії виявилось, що спеціалістів майже не лишилось – землемірів, агрономів, вчителів,інженерів тощо. Майже всі виїхали, бо пам’ятали ту страшну ніч.
Гірка іронія: ті, хто повірили радянській владі, були нею знов покарані за невідомі гріхи. У 1949 сталася нова депортація, яка масово зачепила знов ті самі регіони. А у 1951 була проведена нова «чистка.» Тому ті, хто покинув рідні місця у 1944-му, хоч і втратили рідні домівки, але зберегли життя.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
