Предки Ліпранді походили з стародавнього іспанського роду з краплею шляхетної мавританської крові. Переселившись до П’ємонту, вони натуралізувалися там, а його батько, дон Педро де Ліпранді – приїхав до Росії на запрошення Катерини Великої у 1785 році, ставши досить великим чиновником, який керував казенними мануфактурами. Однак синові своєму Івану, який народився 1790 року, нічого, крім доброго імені, не залишив.
А тому – 17-річний юнак, який здобув чудову домашню освіту, йде на військову службу. Він записаний у Світу Його Імператорської Величності, став колонновожатим. Що дуже важливо в його кар’єрі: із самого початку проходила вона по квартирмейстерській частині. Всупереч назві, ця служба займалася не тільки розміщенням частин на постій.
До її завдань входила і картографія з топографічними зйомками. І – збір всеосяжної інформації про місця воєнних дій, противника, місцеве населення… Словом – одна з її головних функцій – військова розвідка! Справа, яка потребує і серйозної освіти, і гострої спостережливості, і аналітичних здібностей. «Не рахуючи» хоробрості, для будь-якого офіцера обов’язкової.
Молодий Ліпранді, який потрапив до штабу генерала Долгорукого, командувача військ у війні, що почалася зі Швецією у Фінляндії, швидко припадає до двору. Він сміливий, розумний і дуже ініціативний. До того ж, йому пощастило з командиром – одним із найздібніших генералів того часу, на жаль – загиблим від ядра просто на очах у підпоручика Ліпранді. Цікаво, що поряд з ним був і ад’ютант Долгорукого — Федір Толстой. Той найзнаменитіший дуелянт, картяр і авантюрист на прізвисько «Американець», що куди пізніше дружив з Пушкіним і «удостоївся» його їдкою епіграми.
Не випадково юний Ліпранді, що заслужив за кампанію чотири бойові нагороди, у тому числі й Золоту шпагу за хоробрість, прославився і як бретер. Його поєдинок, що стався вже після укладання миру, що приєднав фінські землі до Росії, став притчею в язицех! Він викликав зарозумілого шведського капітана, барона Блома, уславленого своїми дуелями.
Причому – хвацько обійшли найсуворіша заборона на поєдинки між офіцерами армій вчорашніх супротивників, відклавши його і… помістивши в шведській газеті «кодове» оголошення, яке призначало зустріч. Швед наполягав на шпагах, знаючи, що поручик – чудовий стрілець. І тоді Ліпранді, який не надто добре фехтував, витягає важку і незручну шпагу, і кидається в бій. Він отримує поранення, але завдає Блому такого удару по голові, що той падає майже не дихаючим.
А потім – зіркова година. Вітчизняна війна 1812 року. Не будемо переказувати її історію, лише згадавши битви, в яких він бився: Смоленськ, Бородіно, Тарутино, Лейпциг… назви, що назавжди увійшли в аннали наполеонівських війн, говорять самі за себе. Знову – нагороди за звитягу, аж до Святого Георгія 3-го ступеня, чин підполковника. І – нове призначення.
При окупаційному російському корпусі у Франції, яким командує Воронцов, Іван Петрович створює військову поліцію, а реально — і службу військової розвідки та контррозвідки. Адже в поваленій країні величезна кількість усіляких змовників – від недобитих бонапартистів до активних республіканців, а то й просто – відставних солдатів, які об’єдналися в розбійні зграї.
Куди пізніше Ліпранді згадував, що він познайомився і співпрацював зі знаменитим Франсуа Еженом Відоком. Тим самим легендарним детективом, який половину життя стояв по той бік закону. Побіжним каторжником і авантюристом, який став поліцейським агентом, очоливши бригаду «Сюрте» («Безпека»), яка почала рішучу і жорстку боротьбу зі злочинністю.
За словами Івана Петровича, разом з асом розшуку він брав участь у викритті бонапартистської таємної організації, освоюючи і методи політичного розшуку, і роботу з агентурою, і – побачивши паризьке дно у всій його красі. Але сам Відок у своїх мемуарах відхрещувався від участі у політичному розшуку!
Ось тільки кому вірити: Ліпранді, відомому скрупульозною точністю у спогадах, або Відок, який писав свої книги в епоху «традиційних» французьких революцій і переворотів, і правдивістю не страждав?! Адже не вигідно було йому зізнаватись у тому, що переслідував змовників: дивишся – а вони й стануть правителями! За 45 років його кар’єри поліцейського та приватного детектива, сталося дві революції та безліч різких політичних змін.
Саме так назвав Пушкін місце свого південного заслання. Пильне містечко в зовсім недавно приєднаній Молдавії. Глибока, хоч і екзотична глушина, куди потрапив він за волелюбні вірші та вдачу. Благо – тут він опинився під доброю та мудрою опікою генерала Інзова. І познайомився з Ліпранді. Підполковником, перекладеним із блискучої гвардії до армійського Камчатського, а потім – Якутського полку.
Одні назви чого варті – засланням та каторгою від них так і віє! І формальна причина цієї опали – чергова дуель зі смертельними наслідками. Звичайно, можна допустити і це, але … У практиці розвідки досвідченому офіцеру, підполковнику Генштабу, необхідні переконливі мотиви для того, щоб опинитися в потрібний час і в потрібному місці, не викликаючи пильного інтересу противника. І бувають вони зовні досить скандальні, чим відволікають від істинних.
Адже Ліпранді після шведської війни якийсь час служив у Придунав’ї, і вже тоді почав серйозно цікавитись і Балканами, і одвічним ворогом Росії, Туреччиною. Саме з того часу він почав збирати старовинні книги, часом унікальні інкунабули, рукописи різними мовами, географічні карти та іншу корисну розвіднику інформацію про цей регіон. Тож його «посилання» цілком могло бути добре підготовленою акцією напередодні чергової війни. Тим паче – Греція знову кипіла, готуючись скинути тяжке османське ярмо, неспокійною була і Валахія, і Болгарія… Можна цілком обґрунтовано припустити, що «опальний» офіцер насправді займався своєю справою під достовірним прикриттям.
А будинок його, який поєднував і східну розкіш, і спартанські звички воїна, став одним із найцікавіших місць містечка. Тут збираються і молоді офіцери та чиновники Інзова. Їх приваблює романтичний флер, що оточує Ліпранді. Герой воєн, дуелянт, і, водночас освічена людина, володар унікальної бібліотеки, книжки з якої захоплено читає Пушкін, приваблює і розумною розмовою, і цікавими історіями. Втім, все це було описано Пушкіним куди пізніше, у його повісті «Постріл», де загадковий Сільвіо майже портретно списаний з Ліпранді.
І з іншими із цієї строкатої, розбійної братії, знайомить поета, зокрема і в Одесі, куди він регулярно їздить та працює там по справах. А про інших – розповідає Пушкіну. Приміром, повість «Кірджалі» виходить з вуст Ліпранді. А ще – зворушливо і розумно, як досвідчена і знаюча ціна життя і справжнє поняття про честь людина – «витягує» молодого, чого гріха таїти, повісу і задиру, з юнацьких сутичок , загрожують поєдинками…
До речі, майже тоді ж відбувається дуже характерна історія, яка вже без участі Пушкіна, який на той час переїхав до Одеси. Дізнавшись про якусь явно загрожує смертельним результатом дуелі молодика з досвідченим бретером, він … робить її відомою начальству. Інші історики пишуть: ось він, справжній образ донощика! Але ми розуміємо: старий боєць, ризикнувши честю, просто врятував недосвідченого хлопця від вірної загибелі!
І коли вже педантична офіцерська спільнота не зробила його ізгоєм, чи нам судити його? – Швидше, оцінити мужність та справжнє уявлення про обов’язок та честь. Ліпранді ще деякий час попрацював в Одесі, а потім повернувся до столиці, де займався справами державної безпеки аж до пенсії.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
