Перегортаючи сторінки путівників по Одесі, виданих в «епоху розвиненого соціалізму», вкотре дивуюся вимушеної творчої спритності їх авторів — місцевих краєзнавців, які намагалися розповісти про становлення Одеси, але без згадки головних героїв цього процесу, людей, без участі яких Одеса просто б не відбулася. У чому ж завинили де Рібас, і де Волан, герцог Рішельє і граф Ланжерон перед зіркою партійною цензурою, може запитати молодий читач (старші читачі всі розуміють), і ми готові відповісти: тільки в тому, що всі вони — іноземці!
Так склалося, що Одеса створювалася генієм найкращих представників Європи, які дії успішно продовжив М.С. Воронцов (до речі — свою, начебто, російську, але так само партійними бонзами зневажається). Наведемо лише один приклад: у путівнику «Вулиці розповідають» (Одеса, 1973 рік) ім’я головного засновника міста де Рібаса вперше зустрічається… на 109 сторінці, і присвячено йому аж неповних п’ять рядків.
Потім, наприкінці 1980-х, настала довгоочікувана гласність, нове покоління одеситів почало поступово отримувати достовірну інформацію про «батьків-засновників», а невдовзі з’явилися і перші правдиві книги про них. Довгоочікувана правда була часом жахливою. Виявилося, що могили великих одеситів, які побажали бути похованими тут, у місті, яке вони вважали придбаною батьківщиною, у роки радянського лихоліття зазнали варварського руйнування.
Виявилося, що останки А.Ф. Ланжерона, який помер у 1831 році в Санкт-Петербурзі, згідно з заповітом покійного і на виконання волі родичів, що залишилися в Одесі, з почестями перевезли в Одесу і поховали в стінах римсько-католицької В ім’я Успіння Богоматері церкви, яка через сотню років була осквернена перетворенням її у спортивний зал, а в останках, перевезених із С.-Петербурга, довгі роки грали в баскетбол та інші, щонайменше захоплюючі, спортивні гри.
Виявилося, що останки славного подружжя Воронцових були не «поховані в Одесі на Слобідському цвинтарі», як сказано в іншому лже-путівнику, а викинуті зі Спасо-Преображенського собору перед його варварським знищенням у 1936 році і згодом закопані на околицях Слобідського цвинтаря.
Як багато виявилося таких «виявилося»! І, задля справедливості, тут слід зазначити, що деяким видатним нашим предкам у цьому сенсі «пощастило», висловлюючись фігурально, значно більше. Так, порох першого одеського градоначальника А.-Е. де Рішельє ось уже 189 років лежить у родовій усипальниці в Парижі на території Сорбонського університету.
Останки однодумця І.М. де Рібаса, автор плану будівництва Одеси «інженер-генерала» Ф.П. де Волана спочивають на Волківському лютеранському цвинтарі С.-Петербурга. На жаль, згадуючи могилу де Рібаса на Смоленському лютеранському цвинтарі того ж Пітєра, слово «покоїться» вживати не можна: близько тридцяти років тому вона зазнала знищення.
Єдина втіха — відбулася ця «неприємність» не на ґрунті ксенофобії, причина набагато прозаїчніша: місцеві маргінали, яких, судячи з усього, ввела в оману формулювання «поховати за всіх нагород», розраховували добре поживитися у похованні орденоносного де Рибаса. Але весь сир-бор навколо праху головного засновника Одеси розпочався кількома роками раніше.
Ніхто вже не згадає, кому першому спало на думку цілком благородна і, на перший погляд, здійсненна ідея перепоховання його праху в Одесі, але вона знайшла безумовну підтримку одеської громадськості. За це ратували відомі та шановні городяни, про це у своїх статтях, опублікованих в одеських газетах другої половини 1980-х, писали справжні знавці одеської старовини, такі як відомий краєзнавець та колекціонер В.А.Чарнецький, член Спілки журналістів СРСР В.Г. Миколаїв, інші фахівці…
Навесні 1989 року в С.-Петербурзі (тоді — ще Ленінграді), що називається, «біля місця події», коли була випатрана могила де Рібаса, одеським активістам вдалось реально сприяти порятунку могили де Рібаса, на жаль — без жодної участі одеської влади. Усі роботи були виконані в стислий термін до 195-ї річниці заснування Одеси і, головне, поховання набуло первозданного вигляду — того, в якому воно було спочатку виконане далекого 1800-го. Про це можна було прочитати у статті «Могила де Рібаса (газета «Південь», 1989).
Так ось, ще до початку реставраційних робіт, оббиваючи пороги ленінградських «присутніх місць» та тісно спілкуючись із головою громадської ради з охорони пам’яток Василеострівського району Г.В. Пиріжковим, при кожній спробі завести розмову про перепоховання де Рібаса в Одесі всі отримували однозначну відповідь: «Навіть не думайте!»
Навесні 1994 року пристрасті спалахнули з новою силою — тепер уже на офіційному рівні. Адже напередодні святкування 200-ї річниці народження Одеси хотіли зробити своєрідний подарунок. Тодішньому меру Санкт-Петербурга Собчаку писали і одеські депутати, і колектив одеського порту, і навіть нащадок самого де Рібаса. Всі прагнули одного — щоб росіяни дозволили перенести могилу в Одесу, де вона, мовляв, буде надійно охоронятись, зберігатись в гарному стані і водночас увійде до складу міських пам’яток.
Відповідь мера «міста-героя Ленінграда», на відміну від його розгорнутих красномовних виступів, що запам’яталися сучасникам, була сухою і напрочуд короткою: Смоленський лютеранський цвинтар є меморіальним і ніяким вилученням останків не підлягає, а, крім того, такі проблеми знаходяться в компетенції міністерств культури наших незалежних держав.
Втім, і до відповіді Собчака стало ясно, що «права справа» приречена на провал: нащадки нашого адмірала, які з’явилися, проживали в Ленінграді і ніколи могилу де Рібаса не відвідували (служителі кладовища говорили про це з упевненістю), раптом запалали такою любов’ю до великого предка, що навідріз, без будь-яких пояснень, відмовилися поставити підписи під документом, в якому виражалася їхня згода на перепоховання останків.
Категорично проти перепоховання була налаштована і громадська рада з охорони пам’яток Василеострівського району. ЇЇ докази були цілком переконливі: неподалік де Рибаса лежить засновник Владивостока, багато шановних людей, чия діяльність пов’язана з іншими містами і навіть країнами, і, якщо почнеться масове перетягування покійників, що залишиться від меморіального цвинтаря? Не кажучи вже про те, що де Рібас є не лише засновником Одеси, а й головним будівельником Кронштадтської фортеці.
На цьому, здавалося б, і мала закінчитися епопея, пов’язана зі спробами перевезти останки І.М. де Рибаса до Одеси. Потім в одеських газетах періодично з’являлися матеріали про дорогу для одеситів могилу, але йшлося не про перепоховання, а про стан могили адмірала. Однак із настанням нового тисячоліття проблема перепоховання знову опанувала маси — так, начебто ми це й не проходили зовсім.
Рівень, на якому в чергове відбувалися переговори (2005-2006 роки), був дуже вражаючим: з нашого боку — посол України в Росії О. Дьомін та Народний депутат України (згодом — одеський губернатор) В. Цушко, з боку РФ — голова Ради Федерації С. Миронов та посол Росії в Україні В. Черномирдін. Найцікавіше: і С. Миронов, і В. Черномирдін (не заглиблюючись, мабуть, у існуючі нюанси) обіцяли сприяти задоволенню побажання української сторони. Здавалося, ось-ось здійсниться мрія багатьох поколінь одеситів, але… офіційна відповідь РФ була негативною.
Очевидно, як реакція на всі ці прикрощі, 2006 року одеська мерія приймає зовсім несподіване рішення «Про спорудження меморіалу Йосипу Михайловичу Дерибасу на Смоленському лютеранському цвинтарі в місті Санкт-Петербурзі (Росія)» саме так, по-радянському, написавши прізвище першобудівника Одеси. У рішенні, зокрема, йдеться:
«1. Доручити виконавчому комітету Одеської міської ради організувати розробку проекту меморіалу на місці поховання Йосипа Михайловича Дерибаса на Смоленському лютеранському цвинтарі у місті Санкт-Петербурзі (Росія)…».
Ось це так!.. Як же накажете розуміти — побудувати в чужій країні, в межах меморіального комплексу якусь нову споруду? А навіть якби цвинтар і не був би меморіальним? У кого підніметься рука розвалити встановлений понад два століття тому сім’єю покійного надгробок і за своїм розумінням спорудити щось інше? Щоправда, далі за вказане рішення справа, здається, не пішла…
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
