Протягом усіх років існування радянської влади, за винятком хіба періоду гласності, офіційна пропаганда стверджувала, що в СРСР відсутнє соціальне середовище, в якому може розвиватися наркоманія. Мовляв, явище це властиво виключно буржуазному суспільству і з давніх-давен страждають від наркоманії головним чином багаті зарубіжні нероби.
Загалом, все це не дуже відповідало дійсності, а точніше — зовсім не відповідало. Так, якщо брати дореволюційні часи, тоді наркоманія була більше вибором тих, хто мав які-неякі гроші. Також ледь не уся богема тоді міцно «сиділа» на кокаїні. В принципі, тодішню ситуацію ми трохи вже розкривали в одному з матеріалів, можете почитати про це, а ми поки поговоримо про специфіку саме Одеси.
У нас наркотики в основному поставлялись через порт, через моряків. Однак і у нас морфіністами були здебільшого представники інтелігенції. В корені ситуація змінилась з початком Першої світової. Як правило, морфіністами ставали пацієнти, яким знімали біль після операцій та травм, яких у війну вистачало. При цьому деякі лікарі дотримувалися теорії, яка говорила, що доти, доки морфій знімає біль, хворобливе звикання до нього не настає.
Проте практика доводила, що ці погляди вірні головним чином у одному випадку — коли пацієнт безнадійно хворий і вмирає доти, як стає наркоманом. У решті випадків звикання наступало неминуче. Дозування знеболювальних не дотримувалися, як і частота їх застосування, а тому в післявоєнній Росії з’явилося багато ветеранів-наркоманів.
Проблеми наркоманів зазвичай вирішували відправкою за ґрати. Багато хто з них потрапляв до виправних установ, коли чинили злочини, намагаючись видобути гроші на чергову дозу. Отже, наркоманія почала все ширше поширюватися в кримінальному середовищі, де раніше вона була характерною ознакою злочинців з аристократичними замашками. Однак основний вал наркоманії захопив Одесу вже по закінченні Другої світової війни.
Спочатку число наркоманів сильно поповнилось за рахунок ветеранів війни, в лікуванні яких активно застосовували наркотичні речовини. Поступово почали вимушено обмежувати відпуск наркотичних препаратів, але гром грянув у 1958 році. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили постанову «Про посилення боротьби з пияцтвом та наведення порядку у торгівлі міцними спиртними напоями». Поміж іншого, вона суттєво обмежила торгівлю горілкою, а заразом на горілку піднялись ціни в роздрібній мережі та ресторанах. Те ж саме стосувалось і вина.
Це викликало новий, підвищений інтерес до інших «речовин», власне до наркотиків. Вони почали входити в моду у робітничій та навіть шкільній молоді. Є ще кілька причин «вибуху» наркоманії у радянському суспільстві на зламі 60-х — 70-х років. Одна з головних — це покоління, розчароване соціалізмом та очікуваним суспільним прогресом. Це безвір’я породжувало прихований бунт дітей проти «світу батьків», бунт, який іноді виливався у хуліганство, алкоголізм, наркоманію.
Наркоманія для деяких стала викликом млявому та одноманітному існуванню. Разом з тим «неформальні дворові групи», де по колу розкурювали «план» або «ширялися по вені розчином» були деякими острівцями уявної волі від батьківської опіки, від держави, законів, моралі, школи. Це були острівці «утопічного суспільства», бунт проти дійсності, інфантильне прагнення затримати дитинство.
Ще однією причиною став технічний прогрес, який пов’язував молодь із привабливим та забороненим світом західної цивілізації, зі світом року, хіпі, моди, молодіжної субкультури. Прагнення до західного «красивого життя», просоченого культом наркотиків було тісно пов’язано з активним їх вживанням.
До 1967 року наркоманія в Одесі досягла таких масштабів, що бюро Одеського обкому КПРС вимушено було винести спеціальну постанову про боротьбу з наркоманією в Одесі. Лише за 1965 рік в Одесі було затримано 273 наркомани та 12 збувачів наркотиків, близько 600 наркоманів до цього часу вже перебували на обліку в лікувальних закладах Одеси. Наркоманія стала набувати чітко масового та молодіжного характеру.
У 1966 році в Ташкенті стався грандіозний землетрус. На допомогу «братній республіці» відправляли загони з багатьох міст, зокрема побували у Середній Азії сотні одеських хлопців. А культура вживання легких наркотиків в тому регіоні була дуже поширеною. Хтось повернувся звідти легким наркоманом, хтось вже «системним», а ті хто мав підприємницьку жилку почали налагоджувати зв’язки з поставками опіуму в Одесу з півдня СРСР. З часом обороти тільки нарощувались.
Пізніше популярними серед молоді стає понаднормове вживання деяких медичних препаратів. Особливою популярністю користувались дімедрол та циклодол. Останній користувався більшим попитом, оскільки не мав гіркого присмаку, а тому його можна було навіть з чаєм пити.
Ще одним хітом одеських наркоманів був «Сопалс». Це засоб для виведення плям, що вироблявся в ті роки ризьким хімкомбінатом. Дія цієї речовини на людську психіку відкрили пітерські наркомани, а через них інформація поширилася вже далі. Техніка застосування препарату була вкрай проста. Спочатку їм змочувалась хустка (або інша тканина), а потім потрібно було глибоко, на всі легені, дихати засобом через рот, аж до моменту отримання психотропного ефекту.
Звісно, на постачаннях і продажу всього цього багатства робились непогані статки. Одеських «Уолтерів Уайтів» не з’явилось, але певним центром наркотрафіку наше місто все ж стало. Поступово почали масово вирощувати коноплю по селам навколо міста. Однак справжній розмах стався вже на початку 1990-х.
Одним із головних центрів СРСР із виробництва наркотиків стало маленьке село Корсунці на Одещині. У народі цей населений пункт отримав прізвисько «Палермо» за аналогією з італійським містом, в якому відбувалася дія неймовірно популярного в 90-ті кримінального серіалу «Спрут». В одеському Палермо місцеві жителі почали вирощувати мак у промислових масштабах.
Поступово товар став популярним, у зв’язку з чим торговці перейшли на виготовлення опію, який поширювався в одноразових шприцах. До кінця 90-х наркобізнес витіснив із населеного пункту всі інші підпільні виробництва. Тіньовий бізнес прикривали місцеві міліціонери, тому торгівля велася відкрито.
Наркомани купували дозу і кололися прямо в околицях села, тому в ті роки прилеглі ліси та яри були усіяні десятками трупів. Поки батьки та матері займалися виготовленням товару, їхні діти доставляли наркотики до міста. Найчастіше до роботи з виробництва залучалися і наркомани.
За кілька доз вони були готові до найбруднішої праці. За повного безсилля місцевої влади за боротьбу з наркоторговцями взялися місцеві жителі. Вони почали організовувати «народні дружини», які, заручившись підтримкою окремих силовиків, почали влаштовувати рейди нарколабораторії. Вилучені дози та обладнання знищувалося.
До висвітлення ситуації вдалося залучити пресу, за рахунок чого на боротьбу з «підприємцями» з місцевого Палермо було кинуто значні сили міліції. У результаті наркобізнес у Корсунцях став приносити їх організаторам більше проблем, аніж доходу, тому наркоторговці були змушені залишити село. Але сам наркотрафік в місті це ніяк не зупинило. Через одеський порт масово завозили наркотики з країн Латинської Америки та Азії, і побороти цей потік, нажаль, так і не вдалося.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
