На початку 20‑х рр. вищі навчальні заклади УСРР зазнавали великої матеріальної скрути, масових бідувань, що негативно позначилося на їх діяльності. Найменш захищеною перед чисельними життєвими негараздами виявилася студенти, більшість яких змушені були самі себе забезпечувати всім необхідним.
У міжвоєнний період процес утвердження у студентському середовищі офіційної однодумності і посилення ідеологічного контролю супроводжувався погіршенням матеріального становища молоді, через що вона не мала можливості повноцінно навчатися і відпочивати. Особливо скрутним було становище майбутньої інтелігенції на початку 1920‑х рр.
Радянський історик Г. Шевчук, використавши дані журналу «Путь просвещения» за 1923 р. так описав становище студентства у цей період:
«Студенти 1920 і 1921 років винесли на своїх плечах «роки бурі і натиску», пройшовши школу війни і підпілля, надзвичайно виносливі, пристосовані до життя в колективі, уміють жити й працювати в умовах шуму в гуртожитках, на куточку стола, в нетопленій кімнаті, де доводиться спати, часто навіть не повечерявши… Прагнення до знання, гідна подиву виносливість, працездатність і самовідданість – основні риси студента-пролетаря»
Власне, це був період боротьби за існування. Однією із найгостріших для студентів проблем було забезпечення їх житлом, особливо в 20‑ті рр., що пояснювалося повоєнною руїною. У грудні 1921 р. в інтернаті Одеського інституту народної освіти (ІНО) проживали лише 55 студентів, що для такого потужного вишу було вкрай мало.
Вже 1922/23 н.р. у гуртожитку мешкали 47,7% студентів. А у 1925 р. профком вишу забезпечив гуртожитком 80% студентів (Юрженко, Першина, Вязовський, 1965: 66). Ці дані викликають сумнів, зважаючи на вищезазначені дані, а також загальну картину забезпечення молоді житлом. На листопад 1927 р. у двох гуртожитках мешкали 329 студентів (43% від загальної кількості).
На одного студента відводилося 4,5 м2. Не вистачало меблів, постільної білизни, матраців, ковдр, завдяки чому в 1927 р. 18,4% студентів змушені були ділити свої ліжка зі своїми товаришами.
Внутрішній розпорядок у гуртожитках регулювали правила проживання. Щоправда, їх не завжди дотримувалися: хронічними «хворобами» були антисанітарія, систематичні крадіжки, не тактовне поводження з посадовими особами. Зокрема, антисанітарія панувала у гуртожитках ІПО.
У німецькому педінституті за грубе поводження з комендантом оголосили догану студенту Друцько-Любецькому. Одному із студентів цього вишу, який кинув з вікна чорнильницю і ледь не вбив коменданта, оголосили сувору догану. Крім цього, студентку М. Классен виселили з гуртожитку за те, що вона торгувала тут закордонними речами. Студент Вагнер самовільно прийняв на ночівлю сторонню особу, за що отримав сувору догану.
Значною проблемою студентських гуртожитків було заселення їх сторонніми особами. У ряді випадків місцеві органи не виконували постанови ВУЦВК від 12 травня 1929 р. про адміністративне виселення з гуртожитків сторонніх осіб. Наприклад, безпідставно заселяли сторонніх осіб у гуртожиток українського педтехнікуму.
Більшість гуртожитків не мали власних лазень. Для забезпечення ними студентства виші змушені були укладати угоди з міськими лазнями, які надавали молоді певні знижки, продаючи для них пільгові «квитки». Наприклад, студенти ІНО користувалася послугами міської лазні двічі на місяць.
У гуртожитках першочергової ваги надавали питанням санітарної обробки. Забороняли поселяти до них студентів, які не пройшли попередньої санітарної обробки. Студенти ІПО проходили «дезобробку» у лазні.
Значні труднощі виникали з опаленням гуртожитків та навчальних приміщень, особливо у першій половині 1920‑х рр. Один із студентів Одеського ІНО у 1920/21 н.р. з приводу цього зазначав: «Ні книжок, ні письмового приладдя. Викладачі ходили, заклавши руки в рукава по залі й читали лекції. Ніхто нічого не записував. Мороз стискав мозок, холодив вуха. Натовпом уривалися в їдальню, черга, холодно. Хапали по тарілці якоїсь не розбери-юшки й грілися».
Частину студентів забезпечували стипендіями, розмір яких був мізерним. Більшовики, проголосивши класовий принцип у комплектуванні студентського контингенту, надавали державні стипендії, насамперед, вихідцям із робітничо-селянського середовища, комуністам і випускникам робітфаків.
Чимало труднощів виникало із забезпеченням студентства харчуванням, особливо у голодні 1921-1923 рр. Молоді видавали пайки, як державні, так і ті, що надходили від міжнародних організацій. Зокрема, у 1923 р. допомогу молоді Одеського ІНО надали єврейська благодійна організація «Джойнт» («Американський єврейський об`єднаний розподільчий комітет»), а також «Американська адміністрація допомоги» (АРА). Все ж харчування залишалося бути незадовільним.
У травні 1923 р. в деяких містах було проведено обстеження стану харчування студентів. Під час анкетування 50% студентів Одеського ІНО зізналися, що вони харчувалися двічі на день, 13% – лише один раз. При студентському гуртожитку Одеського ІНО функціонувала невеличкі їдальня й кухня, які у 1921 р. обслуговували 140, переважно найбідніших, студентів.
З 1922 р. більша частина студентів харчувалася у їдальнях, якими опікувалися комітети поліпшення побуту студентів, що керували їхньою роботою через відповідні студентські комітети. Вартість харчування у них була значно нижчою за їх реальну собівартість. У 1924 р. в Одесі щодня тут харчувалися близько 2 тис. студентів вишів міста.
На жаль, важко встановити кількість студентів ІНО, що споживали їжу у їдальнях КППС, оскільки така статистика відсутня. У 1926/27 н.р. вони обслуговували 733 студентів або 36% від загальної кількості (вартість обідів становила 26 коп.). У 1928 р. 51,8% одеських студентів під час опитування зізналися, що харчувалися недостатньо.
Cтуденти, не отримавши реальної допомоги від держави, змушені були шукати постійну та тимчасову роботу, поєднуючи її з навчанням. У червні 1924 р. член політбюро ЦК РКП(б) М. Бухарін на ХІІІ з`їзді партії констатував, що «студенти працюють, добуваючи кошти на існування, як грузчики, нічні сторожі, рознощики тощо. Багато не мають ні помешкання, ні заробітків».
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
