На початок 1920-х років в регіоні ситуація залишалась доволі напруженою. Не зважаючи на ніби повний контроль більшовиками території області, тут було ще вдосталь різноманітних повстанських загонів. Також чинили збройний спротив і самі селяни. Все це радянська влада іменувала бандитизмом, і невдовзі створила спеціальний орган по боротьбі з ним.
На початку 1921 р. стосунки між робітниками Одеси та комуністичною владою ставали все більш напруженими. Про ситуацію, яка склалася у місті, голова Одеського губревкому Я. Дробніс 9
лютого по прямому дроту доповів представнику уряду у Харкові.
Зокрема, Я. Дробніс повідомив, що у місті склалося важке становище з паливом, через відсутність якого всі заводи і фабрики стоять. Крім цього, відсутність дров не дозволяла випікати достатню кількість хліба для постачання робітників. Цим користувалися провокатори і Одеса, за висновком Я. Дробніса, була близькою до масового виступу робітників. До всього, спекуляція у місті набула відверто нахабних і відкритих форм. Значного резонансу набув підпал шкіряного заводу, який весь вигорів.
Ситуація у місті не покращилась навіть після того як на середину лютого план виконання продрозкладки було доведено до 9 млн. пуд. збіжжя, тому що місцеві органи «змушені були ні в якому разі не затримувати виконання позагубернських нарядів, зокрема для Донбасу». За таких обставин сподівання на те, що робітники Одеси відгукнуться на заклик влади знову записуватись до продзагонів, були марними. Тому як і раніше влада могла залучати до продовольчої роботи, тобто до вилучення збіжжя у селян, лише регулярне військо.
Ще у квітні 1920 р. боротьба з «бандитизмом» була покладена на Управління тилами Південно-Західного фронту, при тилах армій, дивізій, а також при губернських дільницях і повітових комендатурах створювались постійні наради.
У вересні ця боротьба була доручена військам внутрішньої служби (ВНУС), а у грудні командуючому збройними силами України. Отже, протягом 1920 р. відповідальним за боротьбу з бандитизмом, тобто з селянським повстанським рухом, було військове командування, а практичні заходи цієї боротьби покладались на військові збройні формування.
Двадцять третього січня РНК УСРР, розглянувши питання про боротьбу з бандитизмом, ухвалила
постанову, у якій, зокрема, політичній нараді при командуючому військовими силами у республіці доручалося розробити план конкретних заходів у всеукраїнському масштабі. Проект таких
заходів 29 січня було подано на затвердження РНК і того ж дня уряд прийняв постанову «Про заходи боротьби з бандитизмом».
Задекларувавши цю боротьбу політикою державної ваги, постанова змінювала акценти у цій боротьбі. Отже, віднині така боротьба визнавалась найважливішим завданням комітетів незаможних селян (КНС). Для реалізації цього завдання всі озброєнні загони КНС у волостях та селах планувалось віддати під управління міліції, а організовані із незаможних селян полки, батальйони та ескадрони включити до складу територіальних полків Всеобучу з оперативною підлеглістю відповідним начальникам тилу.
Таким чином, на допомогу регулярним військовим підрозділам мали прийти озброєнні загони незаможних селян, які під керівництвом та за участі міліції й мали опинитися на вістрі цієї боротьби.
Першого лютого РНК УСРР затвердив ще одну постанову «Про боротьбу з бандитизмом», у якій розвиток цього явища було пов’язано з відсутністю «необхідної впертості з боку місцевих радянських та партійних органів».
У постанові знову акцентувалася увага на тому, що боротьба з бандитизмом на місцях велася тільки військовими засобами, які призводили до знищення живої активної сили, але не усували корінних причин існування бандитизму. Та проблема полягала ще й у тому, що залучення регулярного війська дуже часто не давало потрібного ефекту, траплялися випадки, коли «окремі військові частини демонстрували повне нерозуміння характеру цієї боротьби».
Відповідно постанова покладала на губерніальні наради обов’язок стежити за тим, щоб військові частини, які були задіяні у сфері боротьби з бандитизмом, були добре проінструктовані, суворо керувались у своїй роботі інструкцією РНК УСРР та ЦК КП(б)У від 8 грудня 1920 року.
Таким чином, за задумом влади центр ваги у боротьбі з бандитизмом мав переміститися від регулярного війська до підрозділів міліції, у підпорядкуванні яких мали перебувати загони незаможників. Ця новація потребувала нормативних змін, тому 19 лютого РНК УСРР вирішив ліквідувати Нараду з боротьби з бандитизмом при командуючому збройними силами України і створити натомість Постійну нараду з боротьби з бандитизмом вже безпосередньо при Раді Народних Комісарів УСРР.
Своїми враженнями на першому засіданні від поїздки по губернії поділився начдив 51-ї дивізії В. Блюхер. Він повідомив, що ситуація у Тираспольському та Ананьївському повітах спокійна, лише Балтський повіт перебуває на особливому стані, але й там немає відвертого й відкритого бандитизму.
Начдив запропонував застосувати метод виловлювання бандитів та зосередити постійні гарнізони у Балтському повіті, особливо у Голованівському й Савранському районах. Окремо В. Блюхер зупинився на організації загонів на тачанках, створення яких гальмувалося відсутністю власне тачанок. При цьому він зазначив, що РВР 6-ї армії відмовила у видачі тачанок 51-й дивізії з числа мобілізованих в Одеській губернії, тому поки що задачі таких загонів виконували команди кінних розвідників по 80 шабель кожна.
Крім суто питань військового характеру начдив у своєму виступі торкнувся й питання проведення посівної кампанії, вказавши що дивізія не має для цього вільних сил.
Створення спеціального органу, який був покликаний координувати діяльність військових та цивільних органів влади з метою придушення селянського повстанського руху, стало свідченням того наскільки потужним був спротив селянства аграрній політиці РКП(б) у всіх її вимірах.
І хоча було прийнято цілу низку нормативних актів, які були покликані врегулювати питання форм і засобів боротьби з бандитизмом. До таких засобів належали регулярні військові частини, каральні підрозділи ОГНК, загони міліції та комітетів незаможних селян, які всі разом мали забезпечити «ліквідацію бандитизму до початку посівної кампанії».
Протоколи засідань ОГНББ засвідчили майже повну відсутність в Одеській губернії загонів КНС. Центр ваги у боротьбі зі збройними селянськими виступами та у виконанні плану продрозкладки тут і надалі перебував у віданні військового командування та керівництва ОГНК. Взяття заручників, облік сімей повстанців, колективна відповідальність жителів сіл також залишались в арсеналі каральних заходів щодо селянства.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
