На проспекті Шевченка біля входу до парку Перемоги є пам’ятник, створений у такій хитромудрій стилістиці, яку одразу й не розшифруєш. Навіть написи прояснюють суть лиш трохи. Що за історія пов’язана із С. К. Джевецьким? Адже це історія Одеси. Зануримося в неї, тим більше, що доведеться поринути в глибини морські, адже мова піде про підводний човен, перший і, що особливо пестить слух — одеський.
Батьки Стефана Джевецького були з давнього польського роду, який володів величезними маєтками у Волинській губернії. Такий парадокс: коли всього достатньо, здається, що чогось не вистачає, наприклад, інтелігентного товариства співвітчизників-поляків. Як не дивно, у середині ХІХ століття за цим їхали не до Варшави, а до Одеси. Тут спільно з іншими поляками й оселилася родина Джевецьких.
Одесу віддавали перевагу літом, а взимку душа вимагала Парижа. Скажу по секрету, коли з грошима одна проблема – куди їх подіти – дуже важко відмовити душі у її бажаннях. Тим більше, що синові Стефану час було давати освіту, природно – найкраще.
Визначили у найкращий паризький ліцей — Lycee St. Barde. Тут Стефан одразу став ніби першим учнем. Ну, у тому сенсі, що завжди він був першим на всякі витівки. Тим не менш, вчився він гарно і отримав необхідні знання.
Випускний іспит тоді складали специфічно. Спеціально запрошені університетські професори висаджувалися в ряд за довжелезним столом, як гравці на сеансі одночасної гри. Випускники по черзі відповідали кожному професору його предмет, і той ставив атестат свою оцінку.
Незадовільна оцінка будь-якого професора коштувала диплома. Так, «конвеєрна система» мала свої недоліки, але була й перевага, яку, певно, оцінять нинішні студенти: сесія тривала один день, а не місяць, як нині. Тобто решту 29 днів можна було спокійно «обмивати» її завершення.
Джевецький з усіх предметів отримав найвищу оцінку. Але коли він простяг руку, щоб отримати рекомендацію до університету, директор підняв застережливо палець:
— Ви витримали випробування першим, але це вплине на інших. Ви досягли успіхів не посидючістю, а своєю обдарованістю. Інші, не обдаровані, почнуть наслідувати, і вся наша система освіти буде зруйнована.
Через це до університету Стефан Джевецький не потрапив, і йому довелося вступити до Паризького інженерного училища. Можливо, це й на краще. В училищі він потоваришував із Гюставом Ейфелем, який пізніше став автором Ейфелевої вежі. А сам так захопився конструюванням приладів, що отримав цілий стенд на Всесвітній виставці у Відні 1873 року. Там помітив його великий князь Костянтин Миколайович, який був генерал-адміралом російського флоту. Князя зацікавив автопрокладача курсу корабля, і він запросив Джевецького на службу до Росії.
Тут Стефан Карлович зробив два правильні кроки: став Степаном Кириловичем і місцем служби обрав Одесу. Але саме наставав 1877 рік, і турки з жахом відзначили, що вони вже років зо два не воювали з Росією. Становище треба було терміново виправляти та оголошувати війну.
Не чужий романтики Джевецький вступив рядовим до Чорноморського флоту. Йому довелося брати участь у знаменитому бою пароплава «Веста» з турецьким броненосцем «Фехті-Булленд». Російський пароплав втратив половину екіпажу, але змусив супротивника відступити. Обгорілий, у кіптяві та крові польський волонтер сидів, притулившись до пароплавної перегородки, і поки йому бинтували руку, загадково філософствував:
— Проти турків треба воювати зовсім інакше. Цей бій можна було виграти за п’ять хвилин.
Його слова ніхто тоді серйозно не сприйняв. Як і всі нижні чини екіпажу пароплава, він отримав Георгіївський хрест за хоробрість. Згодом Джевецький вирішив що військових звитяг з нього достатньо, і залишив службу.
Як не дивно, але ідея прийшла з козацької давнини. Запорізькі козаки вміли будувати таємні судна. Вони пристосували свої човни «чайки» так, щоб їх можна було перевертати догори дном. Обшиті шкірою, ті робилися герметичними, а наявного всередині місткого човна повітря цілком вистачало для дихання. Весла ж, вставлені в борти, теж були одягнені у шкіряні манжети. Виходив справжнісінький підводний човен. От Джевецький і придумав: якби такий човен підплив під турецький броненосець «Фехті-Булленд» і закріпив на днищі піроксилінову міну, то екіпаж «Вести» міг би спокійно розпивати вино, поки турки купалися у морській водиці.
Звичайно ж, свій інженерний прожект підводного таємного судна для постановки мін під ворожі кораблі Джевецький грамотно виклав військовим спеціалістам у штабі Чорноморського флоту. Прожект визнали оригінальним, але фантастичним. І тоді винахідник вирішив будувати човен самостійно на одеському заводі Бланшара за рахунок грошей купця Родоканакі.
Оскільки до будівництва військове міністерство допущено не було, тобто красти гроші не було кому, робота йшла швидко. Незабаром в Одеській військовій гавані серед канонерок та міноносців захиталася на хвилях елегантна залізна рибка зі скляним ковпаком посередині. Довелося збирати комісію військових експертів, щоб охолодити настирливість цього самовпевненого польського вундеркінда.
І ось 13 листопада 1879 в Одесі на пірсі військової гавані зібралося високе морське начальство. Був сам командувач Чорноморським флотом адмірал Аркас. Джевецький із помічником спокійно готували свою «рибку» до занурення. Помічник з незвички все поглядав на пірс:
— Степане Кириловичу, я розумію, що морська форма має бути чорною, але таке враження, що всі зібралися на похорон.
— Правильно мислиш, друже. Невеселий у когось буде день. І повір мені: я їх зараз ще більше засмучу. Починатимемо обідню!
Через кілька хвилин апарат, що нагадував перевернуту вгору кілем шлюпку, відчалив від пірсу. У скляному ковпаку виднілася голова в шоломі з окулярами, а на рівні плечей було видно гумові рукави, в яких вгадувалися руки сідока. Ось права рука привітно помахала всім, пішов пінний слід, і човен плавно пішов у глибину.
Вдалині на рейді маячила стара баржа. Усі біноклі прикипіли поглядами до неї: цю баржу брався потопити винахідник човна. Тяжко тяглися хвилини. І ось вдалині, нарешті, спалахнув яскравий спалах. Баржа впала на бік і пішла під воду. І лише тоді дійшов звук вибуху. Ефектно!
На пірсі не було вимовлено жодного слова — труна тиша. Але акваторією пішло громове «ура!». Це моряки з кораблів, що стоять у бухті, вітали переможця. Незабаром він сам легко вистрибнув на пірс і звернувся до адмірала:
— Вітаю, пане командуваче, це велика перемога ваша та всього Чорноморського флоту!
Ну якщо це загальна перемога, тоді «ура!». Руку принаймні начальство потиснуло. Але лишалось закріпити успіх.
І ось, нарешті, наказ: прибути до Гатчини, щоби там під Петербургом у найпрозорішому Срібному озері продемонструвати імператору Олександру ІІІ підводну дивину. Значить, треба не схибити. Справа не в човні – за нього випробовувач був спокійний. Просто при дворі інші політеси: сподобатися треба, а в ідеалі полюбитися.
І ось він, довгоочікуваний гатчинський ранок. По гладі Срібного озера ковзає імператорський човен. У ній сидить, як на троні, Олександр ІІІ, який прийняв помазання, а заразом і прийняв з ранку для кращого сприйняття дійсності. Але відчувається, не він один оцінюватиме переваги човна Джевецького — поряд «головний інспектор» — Марія Федорівна, дружина. Завжди поруч, бо тільки залиши помазаника, він тут же до своїх подружок — до «Рябинової» та «Смирновської» та інших сорокоградусних. Алкоголь той російський імператор дуже полюбляв, він же і зведе його згодом у могилу, на відміну від батька, який більше потерпав від терористів.
Але поки все було добре. Під імператорським човном на глибині кружляла схожа на акулячий силует субмарина. Здавалося б, мсьє Жуль Верн писав про таку як про фантастику. А ось у російського царя така фантастика вже обернулася на реалії.
Зрештою, маневри закінчилися. Човен помазанника підійшов до царської пристані. Незабаром і поряд вода скипіла, випливло таємне судно. Душка-поляк відкрив горловину, на пристань випурхнув. І вмить так елегантно на одне коліно впав і з-за спини чудовий букет орхідей витяг. Знав Джевецький, які квіти любить Марія Федорівна. Простяг цариці і вигукнув:
— Це данина Нептуна Вашій Величності!
— Ах, мої улюблені— яка краса! — адже цариця теж жінка.
Цар все зрозумів: руки картинно розвів:
Молодець, «підводник»! Попросимо нашого військового міністра замовити для флоту таку саму субмарину.
Ех, даремно Його Величність руки розвів! Досвідчений боксер не повинен розкриватися. Тому що гострий лікоть дружини так врізав у лівий бік, що дихання геть. А що, адже цариця не просто жінка, а ще й дружина.
Сашко жартує. Він мені ще на озері сказав, що п’ятдесят човнів буде мало. Та гаразд, з півсотні почнемо, а там видно буде.
І кокетливо букетом орхідей прикрилася. Джевецький шанобливо схилився, а 50 субмарин таки замовили. Щоправда, прослужили вони відносно недовго. Адже модливості їх були обмежені, швидкість дуже невелика. Але як-не-як, одеський виріб став першим в світі серійним підводним човном, чим наше місто може по правді пишатись. Доречі, Одеса і в подальшому грала певну роль у підводній війні, про що можете почитати тут.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
