Коли більшовики вперше захопили владу в Одесі, то у той же момент розгорнули бурхливу діяльність. Ця діяльність настільки «сподобалася» одеситам, що протестні настрої в місті та області швидко росли. Втім, і чекісти не спали, тому любителів поностальгувати по старим часам швидко забирали в місця, звідки вони вже не поверталися.
Після відходу французьких військ на початку квітня 1919 року Одеса нагадувала концентраційний табір з елементами театру абсурду. Радянська влада замість того, щоб навести в місті порядок, зайнялася мітингами і погромами. За словами очевидців, у центрі міста цілодобово відбувалися революційні маніфестації та похорони борців з царським режимом за участю безлічі озброєних дезертирів, пустих червоноармійців і просто роззяв, що лузгали насіння.
Насамперед «червоні» обклали даниною банкірів і купців — ревком запропонував їм виплатити у «фонд революції» 500 млн рублів. Чекісти грабували і пересічних громадян — уночі у квартирах проводили «обшуки», вилучаючи цінності та майно. В одному з наказів влада вимагала здати зайві матраци — для потреб Червоної армії. Більше того, одеситам заборонили вечорами вмикати світло в квартирах, щоб вони не готували «контрреволюційні змови».
Зайнялася влада та «ущільненням» квартир — до «буржуїв» селили пролетаріат. До речі, одним із перших під житлове питання потрапив класик російської літератури Іван Бунін, який тоді мешкав в Одесі. А найнесподіванішим кроком стала «прикраса» пам’ятника імператриці Катерині ІІ — монумент обмотали брудними ганчірками, завішали фанерними зірками та увінчали червоним чепцем.
Продовольчу проблему нова влада теж вирішила по-своєму — заславши під Одесу кілька загонів, які забирали у селян хліб. В результаті в місті настав голод — селяни поховали пшеницю та перестали продавати хліб городянам. І у травні 1919-го хліб в Одесі почали випікати із минулорічних запасів гороху.
Внаслідок «червоного» свавілля у липні 1919-го під Одесою спалахнуло селянське повстання, його підтримали німці-колоністи. Його лідери попросили допомоги у командувача білої армії генерала Денікіна. Але сил на серйозну військову операцію «білі» не мали. Співвідношення сил денікінців та червоноармійців на фронтах громадянської війни 1919-го було 1 до 10-ти. А чисельність «червоних» в Одесі перевищувала 9 тис. бійців! Багато хто з них не міг вимовити жодного слова російською або українською: суттєву частину гарнізону складали китайські найманці, а також угорські та сербські військовополонені.
У складі Червоної армії були і зовсім екзотичні частини — наприклад, «жіночий ударний загін» і навіть єврейський батальйон самооборони (на кашкетах єврейських добровольців красувалася не п’ятикутна зірочка, а зірка Давида).
І незважаючи на це, командування «білих» все ж таки зважилося на безпрецедентний крок, розпочавши підготовку до десанта з моря. Для цього на початку серпня у Севастополі спеціально під «одеський десант» було сформовано «Зведено-драгунський кінний полк» із… 841 солдата-добровольця з-поміж студентів, кримських татар і селян, а також 74-х досвідчених офіцерів.
Більшість десантників уперше взяли до рук зброю. Бравими добровольцями командував досвідчений командир — полковник Туган-Мірза-Барановський. Єдиним козирем білих була їхня перевага на морі. Десант супроводжували кілька бойових кораблів — крейсерів, які забезпечили прикриття десантників артилерійським вогнем із моря. До того ж кораблі денікінців підтримала ескадра міноносців та крейсера Великобританії.
На відміну від білих, у «флоті» Червоної армії на той час було лише кілька вітрильних шхун. Керівництво перекидкою десанту та підтримкою його вогнем з моря взяв на себе бувалий моряк капітан 1 рангу Павло Остелецький. Він мав свої причини ненавидіти революцію: 1918-го його мало не розірвали на шматки бунтуючі матроси. Також білогвардійці сподівались на допомогу свого підпілля. Офіцерські організації добре інфільтрувалися в одеський гарнізон, і підготували свої виступи для допомоги десантникам. Але напередодні висадки майже всіх керівників затримала ЧК. На їх щастя, одразу офіцерів вирішили не розстрілювати.
Точку, де буде висаджуватись десант, Сухий лиман під Одесою, офіцери-десантники дізнались лише у морі. 22 серпня з ескадри британців на розвідку у бік Одеси вилетіли два літаки, але один із них невдовзі збили червоноармійці влучним пострілом із гвинтівки. Десантування почалося під спів «Варяга» — ця пісня у білих давно стала символом для тих, хто йшов на небезпечне завдання. Незважаючи на те, що червоні припускали можливість удару з моря, в Сухому лимані нікого не було. Єдиною проблемою стало те, що не вдалося висадити коней, тому загін вимушений був діяти пішки.
Передовий загін на підводах почав просуватися вздовж берега у бік Одеси, займаючи за планом операції плацдарм для забезпечення висадки основних сил, але, не зустрічаючи жодних червоних частин, до 8-ї години досяг Дачі Ковалевського, де виявив берегову батарею з 2-х 48-лінійних гаубиць. Розрахунок батареї відразу перейшов на бік білих, командир батареї повідомив, що він і його команда давно чекають на денікінців і просять зарахувати їх до Білої армії. Батарея була приєднана до передового загону.
Висадку було здійснено поруч із німецькою колонією Люстдорф. Місцеві жителі дуже тепло зустріли бійців, усі були добре нагодовані рясним сніданком. Колоністи розповіли, що червоних частин немає аж до самої Одеси, а в протилежному напрямку, в районі Олександрівки, є червоноармійська частина, яка охороняє склади мануфактури, чисельністю приблизно 100 бійців (саме вона обстріляла і збила один із британських гідропланів).
Командир головного загону, з власної ініціативи, через відсутність будь-якої протидії з боку червоних, прийняв рішення просуватися далі, і дійшов до лінії Аркадія — Малий Фонтан — село Татарка, де й зайняв оборону. По дорозі були захоплені спостережний пункт із справними прожекторами (на мисі Великий Фонтан) та кинута польова кухня з готовим обідом (в Аркадії), там же на бік десанту у повному складі перейшов пост прикордонної варти та ще одна важка берегова батарея.
На місто розпочали наступ декількома колонами, кожна з яких мала свій напрям. Кожній колоні було видано плани міста, розбиті на пронумеровані квадрати. Такі самі карти були на кораблях ескадри. Коли була потрібна допомога ескадри, ординарці скакали на пункт зв’язку на березі і повідомляли, по якому квадратом необхідно вести вогонь корабельної артилерії. Білогвардійський крейсер «Кагул» і англійський «Каррадок» прямували вздовж узбережжя разом із просуванням десанту і відкривали вогонь по квадратах «наосліп» за запитами десанту.
До полудня, дізнавшись про десант, місто залишили всі найвищі червоні командири — Ян Гамарник, Борис Краєвський та Іона Якір — заявивши, що вони «прямують на фронт у районі Вознесенська». Через втечі всього командування не було кому оголосити евакуацію міста, що призвело до того, що багато відомих діячів радянського режиму потрапили до рук білих.
До 15-ї години надійшли відомості, що в район артилерійського училища та в Табірному місці (місці табірного збору кадетського, юнкерського та артилерійського училищ) накопичуються сили червоних — до 6 сотень людей при шести гаубицях та одному броньовику. Ця інформація була за допомогою встановленого на березі сигнального маяка передана російській та британській ескадрі. Крейсери «Кагул» і «Карадок» негайно відкрили вогонь зі своїх гармат по місцях скупчення червоноармійських частин і досягли ряду вдалих накриттів цілей, що призвело до паніки в частинах радянських військ, що перебували на узбережжі. Ті почали стрімко розбігатись без жодного спротиву. Потім кораблі обстріляли район залізничного вокзалу, завадивши евакуації червоних потягом.
Близько 17-ї години на перетині дороги з Молдаванки на Аркадію з лінією трамвая було помічено нове скупчення сил червоних (415-й і 416-й полки), в кількості до 800 осіб, які готувалися до атаки на авангард десанту, але їх так само в короткий час було розсіяно влучним вогнем корабельної артилерії. Водночас в самій Одесі розпочалось повстання офіцерських загонів, які стрімко брали під контроль місто. Першою захопили будівлю ЧК та звільнили затриманих.
До 8-ї ранку 24 серпня все місто перейшло під контроль повсталих білогвардійців. Полковник Саблін оголосив себе «Командувачем силами Одеси». Були захоплені багаті трофеї — три артилерійські батареї з повними боєкомплектами, польові кухні з готовими обідами, різноманітне військове майно на складах.
За більшовиків весь незалежну пресу було закрито. Вже вранці 24 серпня після 4-місячної перерви у місті з’явився спеціальний випуск — Бюлетень № 1 — газети «Одеський листок» з такою шапкою: «Змученим громадянам виснаженої Одеси, від звільненого в’язня — «Одеського листка» — братський привіт!».
Населення радісно вітало білогвардійців, які для багатьох уособлювало колишню стабільність та законність. Як згадував один з білогвардійських офіцерів, всі нагадували один одному великий букет квітів – настільки багато їх дарували одесити. Отже, 800 погано навчених і неперевірених у бою солдатів Зведено-драгунського полку змогли за одну добу захопити місто з півмільйонним населенням, яке обороняється противником, що перевершував їх у кількості принаймні в 10 разів.
По всьому місту відбувались арешти колишніх функціонерів та радянських діячів. Деякі з них настільки були не в курсі подій, що їх арештовували у ресторанах, куди вони спокійно йшли, не знаючи про навколишні події. Деякі щиро дивувалися, коли бачили на вулиці патрулі в погонах, і починали все розуміти надто пізно.
Втім, втримати Одесу білим вдавалося не надто довго. Сили були надто нерівними, і вже в січні 1920 року білі змушені були евакуюватись з Одеси. Одна з причин їх кінцевої поразки — вони так і не змогли домовитись з проукраїнськими силами про спільну боротьбу з більшовиками. Небажання відмовитись від ідеї «єдіной і нєдєлімой Росії» зрештою коштувало білогвардійським офіцерам довічної еміграції та поневірянь чужими країнами.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
