До політичних баталій в Одесі місцеві жителі давно звикли, як і до передвиборчих пристрастей. Багато хто мабуть пригадає часи Гурвіца, коли у місті відбувалось багато незрозумілих та скандальних речей. Але найскандальнішим мером одеси був все ж Борис Пелікан.
Борис Олександрович Пелікан, котрий дотримувався в молодості дещо ліберальних поглядів, уже до 1905 року чудово зрозумів, до чого зрештою приведуть розмови про «свободу та рівність». І під час революції 1905 року він уже взяв найактивнішу участь у монархічному русі в Одесі, висунувшись на керівні ролі.
На початку 1906 року став головою Одеського відділу Російських Зборів, а в лютому того ж року стає одним із засновників місцевого відділення «чорносотенного» «Союзу Російського Народу». Був учасником перших монархічних з’їздів. Під час дискусії на Третьому з’їзді виступав рішучим прихильником об’єднання монархістів і заявив: «Необхідно об’єднатися, щоб бути сильними у боротьбі з масонами та євреями. Питання про об’єднуючий орган є питанням технічним; отже, треба обрати комісію для вироблення форм об’єднання всіх існуючих організацій».
У 1912 Пелікан склав записку на ім’я міністра внутрішніх справ А. А. Макарова, в якій виклав свої ідеї, головна з яких полягала в тому, що уряд має створити опору для себе з правих партій, а не загравати з «октябристами», які на справи є зовсім не центром, але ліваками. Пелікан намагався переконати міністра в тому, що «за грошей і тямущого керівника можна робити чудеса». Його пропозиції не були взяті на озброєння Міністерством внутрішніх справ. Свої ідеї він сам реалізував на практиці в період виборів до Одеської міської думи, де він після переконливої перемоги на виборах став Одеським міським головою (перший і єдиний випадок в історії монархічного руху).
1913 року екс-адвокат виграв вибори і став міським головою. Його противники намагалися оскаржити результати голосування у суді. Ці судові розгляди стали першими в історії Одеси скандалом навколо крісла мера. Суд став на бік Бориса Пелікана.
Але, незважаючи на активну громадську діяльність, Пелікан через свої погляди та сварний характер був дуже непопулярний серед одеситів, і вибори на посади, які він обіймав, постійно супроводжувалися скандалами. А ось для газет Пелікан був улюбленим героєм: на їхніх сторінках систематично з’являлися памфлети та карикатури, присвячені скандальному громадському діячу. За кількістю таких публікацій Пелікан може вважатися чемпіоном серед усіх мерів Одеси.
Матеріал для карикатур та фейлетонів Пелікан давав газетярам із завидною регулярністю. Наприклад, посварившись із одним із соратників, Пелікан звинуватив його у розтраті державних грошей. Чиновники мерії створили комісію, яка провела найретельнішу перевірку фінансової діяльності колишнього соратника, і не знайшла жодних порушень. Розгорівся черговий потворний скандал, скаржника звинуватили у наклепі та вигнали з лав чорносотенців.
Після виборів він посварився зі своїми прихильниками та звільнив усіх опонентів — чиновників градоначальства. У газеті, яка належала Пелікану, публікувалися статті, де на його колишніх друзів виливали казани бруду, як правдивого, так і хибного. Користь для Одеси від правління Пелікана була сумнівною, натомість він освоїв організацію лотерей, на яких він та його прихильники заробили величезні гроші.
Ліберали не пробачили Пелікану поразки на виборах, і 1917 року надзвичайна комісія Тимчасового уряду порушила проти нього кримінальну справу за фактом підтасовування результатів голосування. І колишній мер вирушив до в’язниці. Можливо, Пелікан так і згинув би у тюремних катівнях, якби до влади не прийшли більшовики. За іронією долі вони зарахували Пелікана до «борців за народне щастя» і випустили скандального монархіста на волю.
Колишній градоначальник не став чекати, поки вони схаменуться, і втік до Сербії, яка прийняла його з розкритими обіймами. Справа в тому, що ще під час Першої світової війни Пелікан допомагав у формуванні сербської добровольчої дивізії з одеських сербів. За заслуги перед країною серби нагородили його престижним орденом Святого Сави, а коли Пелікану знадобився політичний притулок, охоче прийняли його.
Але й у Сербії Пелікан не заспокоївся – його діяльний характер вимагав боротьби. На еміграції він продовжив брати участь у монархічному русі, випускав газету і мріяв про повернення царя. Залишок життя скандальний градоначальник прожив у Белграді та помер у березні 1931 року.