Кожен хто був на Приморському бульварі, бачив цей дивний пам’ятник. Старовинна гармата, що дивиться в море, є пам’яттю про події ще середини XIX століття. І гармата це не є якимось музейним екземпляром, а справжнім бойовим артефактом, що безпосередньо мав відношення до подій, яким цей пам’ятник присвячений.
На початку XIX століття в Одесі було правило. Спочатку лише на зорі, а потім ще і ввечері та опівдні, з порту лунав постріл спеціальної чергової гармати. Це могла бути гармата з корабля, а потім трофейна турецька гармата, яку тримали прикутою на ланцюзі.
Ця гармата розташовувалась біля пам’ятника Дюку. Ланцюг був потрібний для того, щоб гармату не вкрали. Адже за міддю полювали тоді так сама затято, як і сьогодні. Одного разу гармату таки вкрали, і одразу знайти її не вдалося. Сам генерал-губернатор Воронцов дав доручення одному з підлеглих, який працював тоді в його бібліотеці, знайти зниклу зброю. Пройшло лише три дні, і гармата була на місці. За свою «нелегку» працю місцевий «Шерлок Голмс» був відзначений, і лише в глибокій старості зізнався, що організував викрадення сам, бо гарматна стрілянина йому дуже набридла.
Цікава ще одна історія, пов’язана з цією гарматою. Знов зниклу, її довго шукали, але спроби були марні. А за кілька днів один із місцевих арештантів вирішив раптом повідомити поліцейському цінну інформацію про свідка зникнення. Ціною питання було п’ять карбованців. На прохання арештанта його підвели до того місця, де стояла гармата. І тут ситуація набула комічного забарвлення: арештант вказав на свідка крадіжки, який, як виявилося, стояв зовсім поряд, і це був сам Дюк, а точніше пам’ятник йому. Гнів поліцейського дивом перетворився на гумор, що дозволило заарештованому легко отримати свою п’ятірку.
Кілька років місто було без гармати. Неодноразові клопотання городян про придбання нової гармати увінчалися успіхом лише 1882 року: з’явилася нова гармата, і навіть мідна і теж турецький трофей. Ось тільки стояла вона на іншому місці – біля Воронцовського палацу і стріляла лише опівдні, для чого її спеціально й вивозили на бульвар.
Кримська війна неспроста отримала таку назву, більшість боїв між союзними англо-французькими та російськими військами проходили саме на території півострова. Втім, були бої і на інших театрах – на Азові, Кавказі, Камчатці, Балтиці та Білому морі. Однак був етап, коли англійські та французькі кораблі робили набіги і на інші чорноморські порти імперії, зокрема і на Одесу.
10 квітня 1854 року англо-французька ескадра розпочала бомбардування міста. Метою союзників було знищити портові споруди та усі кораблі в порту (або захопити їх, що ще краще), зруйнувати портові укріплення, знищити або полонити гарнізон та після цього піти додому.
Втім, все пішло зовсім не за планом. Батарея молодого прапорщика Щеголева своїм вогнем змогла відігнати кораблі з’єднання, і завдати їм відчутних втрат, особливо постраждав французький фрегат «Вобан». Внаслідок вогню з берега не вдалося і висадити десант. Єдиним успіхом стало руйнування прибережної частини міста та порту. Вогонь по Одесі тоді вів, зокрема, і британський пароплав «Тигр».
Через 20 днів «Тигр» знову завітав до Одеси у компанії двох шлюпів – «Везувія» та «Нігера». Пароплав наблизився до берега та несподівано сів на мілину приблизно за п’ять миль на південний захід від Одеси. «Тигр» стріляв з гармат, щоб привернути увагу інших кораблів, але безрезультатно. Потім команда спустила свої човни і кинула якорі, намагаючись піднятися на воду, а також викинула за борт усі свої гармати, крім однієї, щоб полегшити корабель. Близько 9 ранку зі скель над кораблем відкрила вогонь батарея російської польової артилерії.
Через десять хвилин «Тигр» загорівся у двох місцях, капітана і ще кілька людей було тяжко поранено. У цьому безнадійному становищі «Тигр» змушений був здатися, але спочатку команда спробувала спалити корабель (безрезультатно). Екіпаж був узятий у полон до Одеси, і з появою «Нігера» та «Везувія» за кілька годин росіяни, побоюючись, що «Тигр» може бути піднятий, відкрили вогонь і зуміли підірвати його.
Полонених спочатку розмістили в Одесі. Ставлення до них було гарним, принаймні так вони описували свій досвід полону у листах додому. Доречі, тоді ж трапився курйоз. Як перекладача запросили викладача англійського з однієї з місцевих шкіл. Британці відомивились користуватись його послугами, оскільки «не розуміли його англійської». Чи справді англійська мова була такою поганою у виконанні невідомого вчителя, чи це був прояв англійського гумору – зараз вже не з’ясувати. Зрештою, команду відправили вглиб імперії, а потім і зовсім звільнили.
З гарматами вийшло цікавіше. У травні (тобто через місяць після інциденту з «Тигром») вдалося підняти 19 гармат з корабля, які команда свого часу викинула у воду. Їх почали перевіряти, і більшість виявилися цілком придатними до використання. Одна з гармат довго розміщувалася на колишній позиції берегової батареї. Поступово про неї майже забули.
Але в 1904 році, на відзначення 50-річчя оборони міста, гармату розшукали та провели реставрацію. Історичності пам’ятнику додавало і те, що саме з цієї гармати колись обстрілювали Одесу. Гармата одразу стала одним з головних об’єктів Приморського бульвару, а такод одним з символів Одеси.
У 2004 році провели реставрацію гармати. Було прочищено її ствол, а також наново зроблено лафет. Якість робіт перевірили пострілом – все пройшло успішно! Доречі, те що гармата чавунна, а не мідна – напевне, теж посприяло її збереженню. Бо бажаючих щось в красти завжди, нажаль, вистачає…
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
