Про цей район ходить багато різних чуток, навіть в самій Одесі. Більшість з них розпускають люди, які самі ніколи не те що не жили, але і не бували у цьому районі Одесі. Гості міста і взагалі не знають що теке Поскот. Розшифруємо: Поскот — посьолок Котовського, якщо російською. А починалось все ще у 1960-і роки.
До кінця 1950-х років міська забудова Одеси охоплювала історичний центр, Молдаванку, Слобідку, а також кілька передмість, таких як Ближні та Далекі Млини, Лузанівка і селища на Фонтані. У цьому районі проживало близько 600 тисяч осіб — утричі більше, ніж нині. Житловий фонд міста тоді становив 3,5 мільйона квадратних метрів, що означало приблизно півкімнати на одного мешканця. Більшість одеситів мешкали в комунальних квартирах або в окремих 2-3-кімнатних помешканнях, де тулилися кілька поколінь однієї сім’ї.
Нових житлових будинків у той період зводили вкрай мало — лише 50-60 тисяч квадратних метрів щороку. Цього вистачало хіба що для часткового відновлення після руйнувань війни та створення кількох робітничих селищ на околицях. Проте проблему нестачі житла такі темпи будівництва не вирішували. У 1955 році, за правління «ліберального» Хрущова, місцева влада дозволила жителям брати земельні ділянки для індивідуальної забудови. Незважаючи на скрутне матеріальне становище, охочих виявилося чимало.
Перші ділянки почали роздавати в 1956-1957 роках за Лузанівкою, поблизу Миколаївської дороги. За кілька років приватна забудова розтягнулася до району сучасної вулиці Марсельської. Найбільше місто розширилося вздовж залізниці, адже багато новоселів працювали на заводах Пересипу та Слобідки й добиралися до роботи електричками. До 1960 року було розподілено понад 3,5 тисячі ділянок. Зведення будинку зазвичай займало від 3 до 6 років залежно від фінансових можливостей родини та кількості робочих рук.
Саме тоді в Одесі розпочалося активне зведення панельних будинків. Першу панельну «хрущовку» (не блочну) побудували на вулиці Новікова, 12, у районі 2-ї Застави. А вже до 1965 року в місті ввели в експлуатацію 450 тисяч квадратних метрів житла, з яких 30% становили панельні споруди. На той час основний будівельний майданчик Одеси — Південно-Західний масив — був майже повністю освоєний, тож довелося переносити зусилля на околиці. Так настала черга селища Котовського.
Перший котлован на цьому селищі викопали у 1965 році. Точну адресу того будинку встановити не вдалося, та й користі від цього було б небагато — з часом нумерація будинків неодноразово змінювалася.
Будівництво в районі сучасної вулиці Героїв Сталінграда стартувало з «хрущовок». Причина — комбінати ЗБВ №5 і №7, які обслуговували селище Котовського, не встигли налагодити випуск комплектуючих для висотних будівель. Перші 9-поверхівки, зібрані з імпортних панелей, з’явилися у 1968 році, а вже з 1971 року їх почали виготовляти безпосередньо в Одесі.
На початку планувалося, що селище стане окремим містом під назвою Чорноморськ. Розташоване далеко від Одеси, воно, за генеральним планом 1965 року, мало в перспективі вмістити 100 тисяч жителів і отримати статус міста-супутника.
Згодом селище Котовського — так офіційно охрестили цей віддалений куточок, який жартома називали «одеським заполяр’ям», — стало епіцентром боротьби проти забудови. Проектувальники вирішили пожертвувати приватним сектором уздовж майбутнього проспекту Добровольського, щоб звести там 9-поверхові будинки й надати магістралям району урочистого вигляду. Однак переконати місцевих жителів покинути свої садиби виявилося нелегко. Люди, які з великими зусиллями облаштувалися на новому місці, не бажали міняти простір із садом на тісні панельні квартири з квітами на балконах. Почалися протести, мітинги, звернення до Києва та Москви, але влада не поступилася. Довелося скоритися.
Проте найспритніші одесити зуміли обернути ситуацію на свою користь. За тодішніми законами, якщо в будинку мешкало кілька сімей або дорослі діти, кожен мав право на окрему квартиру з розрахунку 13,65 квадратних метрів житлової площі на особу. Деякі жителі поспішно оформляли фіктивні розлучення чи прописували «бідних родичів». Коли міська влада помітила ці хитрощі, вона тимчасово заборонила прописку в зонах реконструкції. Однак перешкодити розлученням закон не міг.
Улітку 1972 року населення селища Котовського досягло 30 тисяч осіб. Висотна забудова зосередилася навколо проспекту Георгія Добровольського, який отримав свою назву восени 1971 року на честь загиблого космонавта. У 1975–1976 роках висотки виросли вздовж вулиці Марсельської, а в 1977 році звели 144-квартирний будинок на вулиці Махачкалінській для працівників Припортового заводу.
Планувалося, що більшість жителів працюватимуть на підприємствах промислового кластера, який формувався поблизу Центроліту, проектованого порту на Аджалицькому лимані, а також на заводах Пересипу й у порту. Однак до 1980 року стало очевидно, що значну частину мешканців становили працівники міських установ, які щодня їздили на роботу до центру міста.
Це і інтегрувало його до міської системи. До того ж темпи зростання населення істотно випереджали розвиток соціальної інфраструктури, що ставило його в залежність від міста. Але було найголовніше: виділення селища в окреме місто позбавило б Одесу статусу «мільйонника». А це позбавило б Одесу права брати участь у державних програмах розвитку, таких як будівництво метро, розширення аеропорту, реконструкція центру і інших плюшок. І, зрештою, було незрозуміло, як назвати нове місто. Охрестити таку громаду «селищем Котовського» — неправильно, Котовськ на Одещині вже був, а малювати на карті новий «Андропов» чи «Брежнєв» ніхто не хотів.
До середини 1980-х років селище Котовського припинило розширюватися територіально, і акцент змістився на ущільнення наявної забудови. У 1985 році в Радянському Союзі запустили амбітну програму «Житло-2000», мета якої полягала в тому, щоб до початку XXI століття кожна сім’я мала власну квартиру. Це дало поштовх до зведення нового житла, зокрема будинків підвищеного комфорту.
З’явилися переважно 16-поверхові споруди, наприклад, відомчі будинки «Чорноморгідробуду» на вулиці Бочарова, 13 і 15. Проте справжньою окрасою того часу стали білі висотки з круглими балконами — так звані «свічки» — на проспекті Добровольського, між вулицями Заболотного та Паустовського. Навіть сьогодні, попри зношеність, ці будинки додають району яскравості й різноманітності.
Наприкінці радянської епохи населення селища сягнуло 160–170 тисяч осіб, що становило близько 15% усіх жителів Одеси. Парку в районі так і не облаштували, зате з’явилися кілька ринків, районна адміністрація та обласна лікарня, яка поступово, відділ за відділом, перебралася сюди зі Слобідки, починаючи з 1980 року. Основною проблемою життя на цьому «одеському заполяр’ї» залишалося сполучення з центром міста. Залізничний переїзд на Пересипу облаштували лише в середині 80-х, а до того автобуси могли простоювати по 15 хвилин у черзі перед поїздами. Тож у теплу пору року багато місцевих обирали катер — година плавання, і ви вже в центрі.
Довгий час єдиною місцевою пам’яткою залишався кінотеатр «Зоряний», розташований у невеликому сквері — єдиному зеленому острівці району. Поруч із ним встановили пам’ятник космонавту Георгію Добровольському. З цією скульптурою пов’язана курйозна історія: вона кілька разів падала, аж поки її не вкоротили до рівня стегон. Так Добровольський і залишився без ніг, ставши своєрідним символом місцевої недоробленості.
Активне освоєння селища Котовського відновилося після 2000 року, коли на пустирі за Дніпропетровською дорогою, відомому як «Поле чудес», почали зводити перші новобудови. За якихось 7–8 років цей безлюдний клаптик на околиці Одеси перетворився на один із найщільніше заселених районів міста. Згідно з виборчими списками 2010 року, на території площею 120 гектарів проживало близько 30 тисяч осіб (з урахуванням неповнолітніх). І це при тому, що значна частина квартир у новобудовах стояла порожньою чи здавалася в оренду, а певні ділянки мікрорайону залишалися незабудованими. За прогнозами, коли «Поле чудес» буде повністю освоєне, чисельність його мешканців зросте до 50–60 тисяч.
Серед одеситів побутує думка, що Поскот — найкримінальніший куточок міста. Такі уявлення сформувалися ще в 1970–1990-х роках, коли сусідній район «Палермо», розташований за залізницею біля селища Шевченка, асоціювався з наркоманськими притонами. Сьогодні ж рівень злочинності тут не вищий, ніж у будь-якому іншому спальному районі Одеси. Більше того, за статистикою поліції, у цій частині міста фіксується менше правопорушень, ніж у центрі, а скарг до міськради надходить навіть менше, ніж із інших районів.
Самі мешканці вважають Поскот зручним для життя: повітря тут значно чистіше, ніж у середмісті, а район виглядає тихим і затишним. Хоча одне популярне видання колись включило його до списку п’яти найнеблагополучніших районів України, нині це сприймається як перебільшення.
У мікрорайоні сформувався новий для Одеси тип забудови: будинки середньої поверховості щільно оточують невеликі затінені двори. Такий підхід дозволяє ефективно використовувати землю, але часто суперечить нормам провітрювання та інсоляції. Дворики і вузькі проїзди заповнені автомобілями, а ось зелені насадження тут рідкість. Лише недавно жителі разом із місцевими депутатами почали облаштовувати лавки та дитячі майданчики.
Водночас інша частина селища Котовського за останні роки помітно покращилася. Район поступово набуває самодостатності: тут з’являються великі супермаркети, торговельно-розважальні центри й навіть офісні будівлі, орієнтовані на потреби місцевих. Жителі дедалі частіше асоціюють себе саме з Поскотом, а не з Одесою загалом, що підкреслює його відокремленість і унікальність.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
