Насправді ж, це був яскравий приклад мережевого бізнеса. Такі ресторани відкривались по всій імперії, зокрема і у її столиці, в Петербурзі. Відкривали їх італійські та швейцарські підприємці, а основною родзинкою закладів був механічний буфет.

Відкриття та утримувач

В Одесі ресторан цієї мережі відкрив швейцарець Едуард Берте. У нього була доволі дивна назва, яка була однакова для всіх – “Квісісана”. Ресторан був обладнаний найновішими механічними буфетами — автоматами, де за п’ятикопійкову монетку можна було отримати найсмачніший бутерброд чи чарку горілки, за 15-30 копійок — купити швидкий сніданок. Тому ресторан вважався доволі дешевим, порівняно з іншими.

Випивали та закушували без довгого очікування та економно: адже чайових тут ніхто нікому не давав. Замовлення тут не нав’язувалися, а випивку та страви клієнт вибирав за власним бажанням. Коли на столиках після відходу залишалися тарілочки і склянки з чарками, звідкись раптово без затримок з’являвся лакей. Він, один на весь заклад, спритно і спритно наводив кожен столик на повний порядок.

Все було доволі добре продумано: праворуч від входу розміщувалися буфети-автомати з напоями та інструкцією про те, що для отримання обраного вина слід опустити в автомат дві десятикопійкові монети. Бувало, що відвідувач не довіряв чистоті чарки, що висіла на гачку, але і це було передбачено винахідником цієї ідеї: поряд був автоматичний полоскач з чистою теплою і холодною водою. Посуд мився на очах відвідувачів.

Хитрощі та ціни

Дехто Давід Рабинович в Одесі якось видумав, як можна зекономити в цьому ресторані. Він заздалегідь підготував олов’яні кружки, завбільшки в мідний п’ятачок, отримуючи за них пиріжки та бутерброди. Втім, це тривало недовго, і хитрого та недобросовісного одесита помітили та затримали інші відвідувачі кафе, передавши поліції. Ціни тут були, як ми вже говорили, демократичні.

Рюмка хересу, мадери або лікера, а також склянка білого або червоного вина, або стаканчик поменше глінтвейну коштували по 20 копійок. пропонувалася і закуска. Вона була не дуже хитромудрою. Пиріжки, як ви вже зрозуміли йшли по 5 копійок – від 5 до 15 копійок за штуку. лимон. З окремого автомата відпускався коньяк по 20 і 30 копійок за чарку.

Секрет популярності

Втім, популярність цього закладу полягала зовсім не в вишуканій кухні, а в “культі плоті”. Мабуть, жодного такого закладу в місті більше не було. Жодного, якщо не брати до уваги розважальні сади. Цікавий факт полягає в тому, що за правилами Квісісани вхід туди жінок без супроводу чоловіків був заборонений. Ті ж правила існували й у садах.

Очевидно, певних правил пристойності мали дотримуватися і тут. Більше того, хоч як парадоксально, але зустріти тут “золоту молодь” було набагато простіше, ніж у дорогих ресторанах. Точніше, вони були і там, але “Квісісана” виступала життям “навиворіт”. Це, якщо можна сказати, була друга (темна) половина їхнього буття. Вдивляючись у відвідувачів, не можна було позбутися враження, що всі ці красиві і розпещені франти, які проводять молодість у “Квісісані”, знаходяться під сильним впливом Доріана Грея та гедоністських принципів.

Але продовжимо спостереження. Натовп росте і прагне, будь-що-будь, потрапити в “місця обітовані”. Незважаючи на свій дюжинний зріст, гайдуки-швейцари ледве справлялися з таким напливом. “Не велено пускати. Місців немає!” – кричали вони, але хіба когось утримаєш. Чотири кімнати поєднувались одна з одною: дві великі та дві маленькі.

Все щільно заставлено столами, так що нові відвідувачі повинні пробиратися над буфетом в інші зали. Столи вставлені вином, пивом, пиріжками та антрекотами. Художнику, який захотів би зобразити картину Содома і Гоморри, що заворожує душ не було потреби вчитуватися в рядки Біблії або включати всю свою уяву. Треба було просто зайти “вбити муху” у “Квісісану”.

Сиділи, де і як доведеться. Чоловіки та жінки зовсім не соромилися. Живописали це так: “Цінують лише м’язову силу, огрядність, округлість, пружність форм, витонченість, здоров’я, пристрасність і витривалість ” . Жінок у кілька разів менше ніж чоловіків. З обуренням очевидці констатували, що “всі хворі на венеричні хвороби, здорова людина – рідкість. Але це тільки привід для гордості, тому що в цьому середовищі це модно”.

Одним словом, відвідувачів тут аж ніяк не бракувало. Так тривало аж до революції 1917 року, після чого цей ресторан було зруйновано. Лише згодом на його місці відкрився новий кафе-ресторан “Театральний”, що працював тут в радянські часи.

Втім і від нього тут вже нічого не лишилося. Тепер на місці колишніх відомих на все місто закладів розміщується багато різноманітних магазинів. Є серед них і заклади харчування, однак нічого порівняного з колишнім розмахом та популярністю, звісно, вже немає.

А ти з якого району?

До 1970-х років молодь Одеси поділила місто на умовні «хутори» — території, які вважалися своїми чи чужими. Цей поділ відображав відлуння довоєнної кримінальної культури Одеси з її унікальними традиціями та жаргоном. У 1960–1970-х роках ця вулична “субкультура” відродилася, частково через повернення до міста тих, хто відбув покарання отримані ще за сталінських і ранньо-хрущовських часів.

Кримінальна відповідальність у СРСР наставала з 14 років, і бійки, крадіжки чи грабежі легко могли призвести до ув’язнення. У багатьох родинах хтось із чоловіків мав судимість або вже відбув термін. Для молоді «хуторів» це стало частиною «вуличної освіти», яка згодом дала початок кримінальним авторитетам 1990-х.

Серед відомих «хуторів» середини 1970-х були «Масив» (південно-західна частина Черемушок), «10-й квартал», «Княжий» (вулиці Княжа, Ольгіївська, Пастера), «Пересип», «Поскот» (селище Котовського) та «Молдаванка». Головними аренами сутичок «хутір на хутір» були танцмайданчики в парку Шевченка (так званий Майдан) і в парку Марка Твена (колишній парк Горького).

У бійках діяли негласні правила: не бити лежачих і не нападати натовпом на одного. Однак використання підручних засобів, як-от пряжок ременів чи заточених ручок гребінців, вважалося припустим. Після таких сутичок швидка допомога часто забирала десятки постраждалих із травмами голови чи колотими ранами.

Підпільні джинси від моряків

Одеса в 1970-х була одним з центрів морської освіти в Україні. Окрім вищого морехідного училища, кадри готували в двох середніх морехідних училищах, двох ПТУ та школі моряків на Приморській вулиці. Моряки, особливо ті, хто ходив у закордонні рейси, вважалися завидними женихами через високі, хоч і неофіційні, доходи шляхом контрабанди.

Офіційні зарплати моряків були скромними: матроси отримували 120–150 рублів, офіцери — 130–160. Однак закордонні рейси давали змогу заробляти значно більше завдяки перепродажу дефіцитних товарів, які куплялись і привозились з-за кордону. Моряки отримували зарплату в чеках Внешторгбанка, які витрачали в спецмагазині «Торгсін» на Французькому бульварі, 16 (нині там супермаркет), або в інвалютних рублях за курсом 0,67 рубля за долар.

Популярними товарами для перепродажу були джинси, синтетичні майки з принтами, люрекс, крепдешин, кримплен, мохер, парасольки, електронні годинники, ручки, сигарети та жувальна гумка. Прибуток від таких операцій сягав 100–300%. Контрабанда розповсюджувалась через знайомих, дістати її можна було тільки через відповідні зв’язки у напівкримінальних колах.

Моряки, які займалися перепродажем, привертали увагу як правоохоронців, так і кримінальних елементів. Після повернення суден із закордонних рейсів скупники в Одесі активно перекуповували товари. Деякі з них мали зв’язки у ВБХСС (Відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності) та КДБ, які часто використовували спекулянтів як інформаторів. Міліція та КДБ шантажували моряків, погрожуючи анулюванням візи, що могло позбавити їх заробітку.

Крім того, біля «Торгсіну» діяли аферисти-«ломщики», які обмінювали чеки Внешторгбанка на рублі за завищеним курсом. Цей промисел став стартовим майданчиком для багатьох кримінальних авторитетів і майбутніх бізнесменів.

Квартирне питання

Незважаючи на розбудову нових районів, житлова криза в Одесі зберігалася. Багато хто мешкав у комунальних квартирах, де одна кімната могла вміщувати чотирьох осіб, а сусідів було 5–7. Окрім традиційних для Одеси проблем з водою, навіть вивезення сміття було окремим випробуванням: сміттєвих баків не було, і городяни чекали на машину, про приїзд якої сповіщав дзвінок водія. І якщо ти не встиг добігти до машини, або тебе не було вдома, то це твої проблеми.

Офіційний продаж житла, крім кооперативного, був заборонений, адже державні квартири вважалися власністю держави. Це спричинило появу підпільних бірж обміну житла, які діяли в Одесі на розі вулиць Академіка Філатова і Космонавтів та на площі Мартиновського (нині Грецька). Проте шахрайство було поширеним: моряків, які йшли в рейс, нерідко обманювали, обмінюючи їхні великі квартири на менші з доплатою. Міліція в такі справи зазвичай не втручалася. Можна було розміняти житло через бюро на вулиці Моісеєнка (сучасна вул. Мельницька).

З початку 1970-х в СРСР почалася легальна еміграція євреїв, переважно до Ізраїлю. Отримання візи на виїзд було складним процесом, що супроводжувався численними обмеженнями. Єврейські сім’ї змушені були здавати державні квартири, а продаж успадкованого житла був заборонений. Багато хто намагався підпільно продати житло за зниженою ціною, або хоча б розмінятись на меншу квартиру і залишити собі трохи грошей. Однак це виходило не завжди. Також якщо ти подавав документи на виїзд, одразу блокувались будь-які можливості обміну житла.

Політика державного антисемітизму

На митниці дозволялося вивозити лише 100 доларів на дорослого і 50 на дитину, одну валізу на особу, а цінності — лише з дозволу Міністерства культури та відповідних органів. Наприклад щоб вивезти якусь книгу, навіть не колекційну, треба було отримати дозві від відомства чи бібліотеки, який частіше за все не давали. Усіх емігрантів позбавляли громадянства, відбираючи паспорти в аеропорту. Сім’ї, де хтось працював на «режимних» підприємствах чи мав зобов’язання про невиїзд, часто роз’єднувалися або і взагалі ставали «відмовниками», тобто людям скасовували право на виїзд.

Найганебнішим було цькування емігрантів. У школах дітей, чиї сім’ї отримали візи, цькували однокласники, а дорослих викликали на профспілкові збори, позбавляли премій чи звільняли за дрібні порушення. Процедура звільнення була принизливою: потрібно було зібрати підписи на «бігунках», і навіть нездана бібліотечна книга могла стати підставою для скасування візи. Таких людей називали зрадниками батьківщини, і ставились відповідно, обвинувачували в тому що вони будуть воювати з СРСР та вбивати своїх колишніх сусідів. Загалом, робилося все щоб людину мало того що обібрати до нитки, так ще і принизити.

КДБ і міліція проти православних

Великдень 1975 року припав на 4 травня. Хоча церква в СРСР офіційно була відокремлена від держави, релігійна діяльність залишалася під пильним контролем влади, яка вбачала в ній ідеологічну загрозу. Відкритих заборон на релігійні практики ставало дедалі менше, але держава застосовувала витонченіші методи впливу, особливо спрямовані на молодь, щоб обмежити її участь у релігійних обрядах.

Напередодні Великодня храми по всьому місту оточували міліцейські кордони під приводом «забезпечення порядку» та «запобігання масовим зібранням». У великодню ніч чергували не лише міліціонери, а й співробітники КДБ та члени добровільних народних дружин (ДНД) із червоними пов’язками. Основною метою було не допустити молодих людей до нічних служб. Дорослих вірян зазвичай пропускали, іноді перевіряючи паспорти для підтвердження віку, тоді як молодь зазнавала особливого тиску.

Бійки і хороші фільми

Через це православні храми на кладовищах ставали осередками тяжіння для молоді, адже відвідування могил рідних навіть уночі не було заборонене. Участь у великодній службі, навпаки, вважалася небажаною, що робило її особливо привабливою для молодих одеситів. Підігріті різними алкогольними напоями, як-от портвейном «777» («Три сокири»), «Ркацителі» чи «Аліготе» (у народі «Ракомцителі» та «Алігатор»), компанії молоді намагалися прорватися крізь міліцейські кордони, щоб хоча б ненадовго потрапити на службу, а потім продовжити гуляння. Для багатьох це було не стільки релігійним актом, скільки веселою пригодою та своєрідним актом непокори.

Щоб відволікти молодь від релігійних свят, радянське телебачення в ніч на Великдень і Різдво транслювало популярні фільми, такі як «Невловимі месники», комедії Гайдая, «Неймовірні пригоди італійців у Росії» чи музичні програми на кшталт «Мелодій і ритмів зарубіжної естради». У кінотеатрах до пізньої ночі показували західні стрічки: «Золото Маккенни», «Зорро», «Чотири мушкетери», фільми про Фантомаса чи «Лимонадного Джо». Проте ні телебачення, ні кіно не могли повністю відвернути увагу одеської молоді. Після великодніх гулянь, підігріті алкоголем, компанії нерідко влаштовували вуличні сутички типу тих, про які ми розповідали на початку матеріалу. Загалом, Одеса, як і вся країна в ті часи, жила в умовах подвійної моралі, коли номінально все було спокійно і добре, але на практиці ти то тут, то там зустрічав постійні обмеження і заборони.

Аптеки замаскувати та забезпечити…

Сьогодні, у 2025 році, коли ми говоримо про протиповітряну оборону, на думку спадають сучасні системи ППО, безпілотники та супутникові технології. Проте майже століття тому, у 1930-х роках, у Радянському Союзі ця концепція мала зовсім інший вигляд. У 1937 році в Одесі, як і в інших містах СРСР, місцева влада отримала завдання замаскувати аптеки та підготувати їх до потреб протиповітряної оборони. На перший погляд, це рішення здається дивним: чому саме аптеки, ці осередки мирного життя, стали частиною оборонного плану? Щоб зрозуміти це, варто зануритися в історичний контекст і менталітет того часу.

ЧЧому аптеки? Справа в тому, що тоді вони були не просто місцем, де купуєш пігулки. У разі війни аптеки мали стати такими собі міні-пунктами першої допомоги. У них були бинти, ліки, дезінфекція – усе, що треба, коли навколо хаос. Плюс, у 1930-х роках усі боялися хімічної зброї. Пам’ятаєте, як Італія труїла Ефіопію газами? От і в СРСР думали, що ворог може закинути Одесу чимось подібним. Тому аптеки готували до роботи в екстремальних умовах: запасалися медикаментами, вчили персонал, як діяти під час нальотів.

А ще їх хотіли сховати від очей ворога. Вивіски знімали, вікна затемняли, іноді навіть фарбували стіни, щоб аптека зливалася з іншими будинками. Бо якщо літак побачить, що це аптека, – все, хана, можуть спеціально вдарити, щоб залишити місто без ліків. І це не параноя – у ті часи вірили, що ворог буде бити по всьому, що допомагає людям вижити.

Одеса тоді була важливим містом: порт, промисловість, транспорт. Якщо вдарити по ній, можна паралізувати багато чого. Наприклад, про роль яку згодом зіграло наше місто в якості транспортного центру, можна почитати тут. Тож місцева влада бігала, як навіжена, – створювали штаби, вчили людей ховатися в укриттях, гасити запалювальні бомби. Навіть аптечних працівників ганяли на навчання, щоб вони могли зашити рану чи дати знеболювальне прямо під бомбуванням.

Підхід до ППО в той час та імовірні загрози

У цей період у СРСР активно розвивалися заходи протиповітряної оборони. ППО стала не лише військовою справою, а й частиною цивільного життя. У містах створювалися спеціальні штаби, проводилися навчання для населення, а підприємства й установи отримували завдання адаптувати свою діяльність до воєнних умов.

Одеса, як важливий порт і промисловий центр на Чорному морі, була особливо вразливою. Її стратегічне значення та положення робило місто потенційною мішенню для авіаційних атак (наприклад, з боку Румунії), а отже, підготовка до оборони, облаштування укриттів була одним з пріоритетів для місцевої влади.

Цікаво, що аптеки вибрали не просто так. Лікарні – це великі будівлі, їх важко сховати. А аптеки – маленькі, розкидані по всьому місту. Якщо одна пропаде, інша все одно працює. Плюс, у воєнний час вони могли швидко перелаштуватися: видавати ліки, приймати поранених, тримати запаси. Ну і, звісно, був ще пропагандистський момент. У 1930-х роках радянська влада любила показувати, що «всі готові до бою». Мовляв, навіть аптекар Соломон Маркович у білому халаті стоїть на варті Батьківщини.

Для одеситів це був ще й постійний нагад, що війна близько. У газетах писали про марші в протигазах, навчання з ППО, як гасити пожежі після бомб. Люди вчилися, як не панікувати, як тягнути пораненого в укриття. І аптеки в цій системі були, можна сказати, на передовій мирного життя.

А що ж хотіли зробити?

Аптеки, де зберігалися ліки, бинти, антисептики й інші важливі матеріали, відігравали вирішальну роль у наданні першої медичної допомоги. Саме тому в Одесі 1937 року їх вирішили інтегрувати в систему протиповітряної оборони.

Архівні документи свідчать, що аптеки не лише планували замаскувати, а й готували до роботи в умовах воєнного часу. Маскування було ключовим аспектом ППО, адже вважалося, що противник із повітря може цілеспрямовано атакувати стратегічно важливі об’єкти, зокрема ті, що забезпечують медичну допомогу.

Якщо аптека вирізнялася — наприклад, через помітні вивіски чи яскраве світло, — вона ризикувала стати мішенню для авіаударів. Тому їх намагалися зробити непомітними: прибирали вивіски, завішували вікна, а подекуди навіть змінювали зовнішній вигляд будівель, щоб вони зливалися з оточенням.

А до чого тут хімічна безпека?

У 1930-х роках застосування хімічної зброї вважалося цілком імовірним. Війна між Італією та Ефіопією лише підкріплювала це переконання: італійські війська масово використовували отруйні речовини, завдаючи ударів по мирному ефіопському населенню за допомогою авіації, і нещасні африканці мерли сотнями. У Радянському Союзі вважали, що у майбутній війні хімічна загроза стане ключовим фактором, а отруйні боєприпаси спричинять значні втрати серед цивільних.

Водночас аптеки в СРСР готували до потреб протиповітряної оборони. Їх перетворювали на пункти першої медичної допомоги, які могли б приймати постраждалих під час авіанальотів. У той час активно просувалася ідея загальної мобілізації ресурсів для захисту країни, і аптеки не були винятком. Працівників навчали діяти в надзвичайних ситуаціях, а запаси ліків поповнювали з урахуванням воєнних потреб – зокрема, збільшували кількість бинтів, знеболювальних і препаратів для боротьби з шоком.

Чому саме аптеки? Їхній вибір для таких цілей не був випадковим. На відміну від лікарень – великих і помітних споруд – аптеки мали свої переваги. Вони були розкидані по всьому місту, тож могли стати частиною мережі пунктів допомоги, доступних у різних куточках Одеси. До того ж, аптеки зазвичай розташовувалися в скромних будівлях, які легше було приховати від чужих очей, ніж величезні шпиталі. І головне – у воєнний час аптеки залишалися потрібними: видача ліків не припинялася, навіть коли навколо Одеси реально загриміли бої у 1941 році.

Психологічний аспект

Але річ не лише в практичності. Використання аптек для потреб ППО в Одесі мало й інший, глибший сенс. У 1930-х роках радянська влада всіляко нагнітала атмосферу “ми завжди готові”. Це був елемент великої кампанії, щоб переконати людей: країна сильна, ворога не боїться, і кожен має бути готовий до боротьби. Аптеки в цій системі стали символом – навіть такі мирні місця, де ми купуємо пігулки, можуть стати частиною оборони.

Для одеситів це було як нагадування: війна десь поруч. У ті роки по всьому Союзу регулярно дошкуляли людям навчаннями з місцевої ППО – людей вчили ховатися в укриттях, гасити “запальнички”, надавати першу допомогу. Аптеки, вплетені в цю підготовку, ніби казали: “Війна може прийти до кожного, тож будь напоготові”. Газети рясніли новинами про марші в протигазах, тренування з захисту від авіанальотів – усе це було частиною життя.

Так Одесу готували до війни заздалегідь. Щоправда, як показав час, не все було так гладко. Хімічних атак, яких так боялися, не сталося, а ось звичайних бомбардувань вистачало з головою. Але аптеки справді допомагали – у разі потреби там могли надати першу допомогу постраждалим. До речі, чи не здається вам, що ця тема й сьогодні в Одесі актуальна, коли місто знову потерпає від обстрілів?

Одеса як місто курців

Перед тим як відповісти на поставлене запитання, звернемося до історії виробництва, торгівлі та споживання тютюнових виробів у старій Одесі. Відразу ж зауважимо, що наше місто з давніх-давен служило найважливішим пунктом транзитної торгівлі тютюном, тютюновими виробами та курильним приладдям. Так, на рубежі 1820-1830-х років щорічні поставки становили близько 13 тисяч пудів, а вивіз – близько 10 тисяч.

Тобто три тисячі пудів тютюну споживалося у самій Одесі. Якщо зважити на той факт, що в 1833 році чисельність городян досягла лише 50 тисяч, то на одну живу душу припадало 720 грамів. Проте 23 800 із загальної кількості мешканців — це жінки, які тоді здебільшого практично не курили. Якщо до цього приплюсувати дітей і навіть припустити, що абсолютно все доросле чоловіче населення — курці, то на душу вийде принаймні по півтора кілограма.

Основними постачальниками були Єгипет, Туреччина та Греція. Австрія, Англія, Італія, Іспанія доставляли переважно дорогі сигари та нюхальний тютюн. Трохи привозили з Америки, і лічені пуди — на особливі замовлення з Голландії. Тютюн приходив як листовий, так і крихітний, частина його перероблялася прямо на місці. Так, у 1829 році з Одеси було вивезено два пуди та 17 фунтів нюхального тютюну, виробленого на фабриці француза Жана Рубо, широко відомого також як виноторгівець та книгопродавець. Інші підприємства з переробки тютюну були настільки незначними, що навіть не вважалися фабричними виробництвами.

Перші ділки у тютюновій справі

1846 року експорт тютюну перевищив 16 тисяч пудів, 1847 року досяг 20-ти, 1849 року — 23-х, а 1850 року — понад 29,5. У місті стали з’являтися більш-менш повноцінні переробні заводи, власниками яких були переважно греки та караїми. У 1850 році, наприклад, відкрилася тютюнова фабрика Соломона Мангубі, проте Йосип Мангубі, як і інші авторитети, Гереско та Ламба, займалися тютюновою торгівлею ще у 1830-ті роки.

Слідом за Мангубі свою відому довгі роки фабрику в Червоному провулку відкрив купець першої гільдії Кріона Папа Нікола. Продовжувало функціонувати виробництво Рубо (з компаньйоном Ітанечеком). Ще до Кримської війни у ​​місті вважалося 11 тютюнових фабрик. У середині 1850-х і трохи пізніше тютюнові вироби та приладдя реалізовувалися в магазинах та лавках досить відомих в історії Одеси осіб: Петрококіно, Краузе, Богосова, Лемме, Гереско, Ламба, Макка, Погонато, Страца, братів Стифель, Гінанда, Гурке. У 1850-х тут уже можна було придбати насіння американського тютюну, який культивувався у нашому регіоні.

Ціни, об’єми та хитрощі

Ціни на тютюн дещо піднялися після указу 1838 року, згідно з яким він обкладався акцизом, тоді як раніше стягувалося лише звичайне мито. Новий виток зростання цін обумовлений збільшенням і митного тарифу. Проте, середньостатистичне споживання тютюнових виробів в Одесі до середини XIX століття, за найскромнішими підрахунками, становило щонайменше 25 фунтів. Привезення американського тютюну потроху зростало, а сама привізна торгівля зазначеним продуктом досягла 400 тисяч рублів сріблом.

Торгівля тютюновими виробами у місті не завжди була чесною. Дрібні тютюнові крамниці часто були прикриттям для підпільних угод, контрабанди і навіть кримінальних зустрічей. У середині XIX століття широкого поширення набула підробка тютюнових виробів: сигари, що видаються за гаванські, насправді виготовлялися в Німеччині та містили низькосортний американський тютюн. Крім того, фальсифікували і курильний папір, зокрема знамениту продукцію паризького торгового дому “Абаді”.

Після введення акцизу, зрозуміло, почалися масштабні зловживання у сфері торгівлі контрабандним товаром без тютюнових бандеролей (по суті акцизних марок). Акцизною конторою видавалися навіть спеціальні шнуровані книги “на записку приходу-витрати тютюну”, які, втім, мало допомагали контролювати хоч щось.

Дрібні торговці, прагнучи швидкого прибутку, підмішували до своїх виробів дешевий бессарабський тютюн. Навіть “гаванські” сигари нерідко виявлялися фальшивками: їх крутили не лише на Малій Арнаутській, а й у німецьких Гамбурзі та Бремені, використовуючи якісне листя з Сан-Домінго для обгортки та низькосортний американський тютюн для начинки. Такі підробки продавалися під гучними назвами на кшталт Regalia або Trabucos, та ще й у справжніх гаванських коробках, що серйозно підривало репутацію одеської торгівлі.

Конкуренція

На початку 1860-х у будинку купця Федора Портнова продавалися “цигарки з тютюну його одеської плантації”. На околицях міста знаходилася і тютюнова плантація місцевого жителя Фолетті. 1860 року відкрилася найбільша, мабуть, знаменита в Одесі тютюнова фабрика А. М. Попова.

У другій половині ХІХ століття тютюновий бізнес почали активно входити єврейські та вірменські підприємці. Вони не лише займалися торгівлею, а й успішно вирощували тютюн. На виставці виноробства та тютюновництва 1870 року одеські виробники отримали нагороди за якісний бессарабський та подільський тютюн. У цей же час був винайдений апарат, здатний виготовляти 120 цигарок на хвилину.

Виробники тютюну також використовували рекламні трюки: у цигаркові упаковки вкладалися мініатюрні літературні твори, прислів’я, анекдоти та карикатури. Деякі фабриканти випускали іменні цигарки з прізвищами замовників.

Тютюновий промисел відбивав і темні сторони міського життя. Конкуренція між грецькими та єврейськими торговцями часом переростала у конфлікти, які підігріваються навіть дітьми, які працювали на фабриках. У 1870-х роках у Червоному провулку регулярно спалахували бійки між російськими та єврейськими підлітками, що доходили до каліцтв. Економічні кризи теж ударяли по галузі: у 1880-х закрилися фабрики Жубура та Кріона Папа Нікола, хоча деяким, на кшталт Зафірі Пандакі, вдалося вистояти і навіть отримати нагороди за свої вироби.

На відомі події військової кампанії тютюнові фабриканти відгукнулися цигарками “Щеголів” та “Синоп”. У 1860 році одеський учений-енциклопедист Іван Палимпсестов випустив брошуру про обробіток тютюну, що продавався у найбільшому книгарні Г. І. Білого на Дерибасівській за 1 карбованець з пересиланням. Головним місцем торгівлі тютюном, тютюновими виробами та приладдям здавна була Черепенниковська площа Старого базару, названа так по добре відомому дому з колонами купця Черепеннікова, що непогано зберігся.

Оцінили навіть в Парижі

У 1910-х роках найбільшою тютюновою фабрикою Одеси стала фабрика спадкоємців А.М. Попова. Вона виробляла відомі цигарки “Salve” та “Казбек”, які користувалися популярністю не лише в Одесі, а й за її межами. “Salve” відрізнялися високою фільтрацією, а “Казбек” був одним із найвідоміших брендів свого часу.

Вінцем тютюнового виробництва Одеси всіх часів стали цигарки “Salve”, винайдені сімейством Попових. Ці цигарки вважалися одними з найкращих у Російській імперії. “Сальве” палили навіть паризькі аристократи та модниці. У цей час величезна фабрика спадкоємців Попова, побудована за останнім словом техніки із застосуванням бетонних перекриттів, розташовувалась на перетині Малої Арнаутської та Пушкінської вулиць. Конкуренцію пробувала складати фабрика Асвадурова.

Навіть у розпал “смутного часу” Попови продовжували експериментувати та розширювати асортимент своєї продукції. В “Одеському листку” від 2 жовтня 1919 року повідомлялося: “Новий випуск натуральних турецьких тютюнів вищої якості Акціонерного товариства “Спадкоємці А.М. Попова” – “Ніл”, “Гудал”, “Арабік”, “Турецький” та ін.”. Цигарки масово реалізовували у різноманітних профільних магазинах, наприклад на Катеринінській та інших вулицях.

Попит на ці цигарки продовжував зростати аж до революції 1917 року, після якої тютюнова промисловість Одеси зазнала значних змін. Націоналізація фабрик та запровадження державної монополії на виробництво тютюнових виробів призвели до кардинальної розбудови галузі. Багато приватних підприємств було закрито, які устаткування передано державним фабрикам.

У 1920-ті роки в Одесі залишилося лише кілька великих тютюнових фабрик, які працюють під державним контролем. Виробництво цигарок стало централізованим, а асортимент суттєво скоротився. Колишні відомі бренди, такі як “Salve” та “Казбек”, поступово замінювалися стандартними державними марками.

У 1930-ті роки з розвитком планової економіки виробництво тютюну було поставлено нові рейки. Фабрики модернізувалися, запроваджувалися нові технології переробки сировини. Однак, незважаючи на всі нововведення, одеські цигарки вже не мали тієї ексклюзивності, яка була властива їм у дореволюційний період.

Судове законодавство Російської імперії передбачало кримінальну відповідальність за незаконне розкриття поштової кореспонденції. У Уложенні про покарання кримінальних і виправних, затвердженому 15 серпня 1845 року, стаття 379‐а гласила: «За розкриття листа з наміром казенним або тих що належать приватній особі або надписаної на ім’я оного паперу, без особливого на те права або припису (…) винний отримує: сувору догану, або вирахування від трьох до шести місяців з часу служби, або до звільнення з посади, дивлячись по обставинам».

Чи можна було з цікавості почитати листа?

Але якщо ця стаття стосувалася таємниці листування лише побічно, то стаття 153-я прямо говорила про відповідальність поштових службовців:

«Поштовий чиновник або служитель, який розкрив, хоча б з однієї тільки цікавості, відданий для відправлення з поштою або отриманий поштою лист, адресований на ім’я іншої особи, піддається за це звільненню з посади. Буде ж це вчинено їм для повідомлення змісту листа комусь іншому, то він засуджується: поштовий чиновник до виключення зі служби, а листоноші до визначення у військову службу рядовим».

Таким чином, поштмейстер Іван Кузьмич Шпекін, герой комедії «Ревізор», ризикував втратою служби із грізним записом у формулярі.

У подальшому покарання за подібні провини лише посилювалися. Згідно з указом «Про зміну деяких статей Зводу законів» від 22 березня 1860 року, поштовий чиновник міг за подібні дії отримати вже від шести місяців до одного року ув’язнення в смиренному домі. Оскільки указом від 24 квітня 1884 року смиренні і робітні будинки були ліквідовані, то Положення про покарання кримінальних та виправних видання 1885 року у статті 1104-й встановлювало за порушення таємниці поштової кореспонденції, «хоч би з однієї лише цікавості», відлучення від посади і на строк. Стаття 1102-я карала поштового чиновника, листоношу або іншого служителя пошти за передачу комусь листа, адресованого іншій людині, «без дозволу останнього» позбавленням усіх прав стану та ув’язнення на строк від восьми місяців до року та чотирьох місяців.

Робота потрібна, але під прикриттям

Але насправді потреба зазирати у чуже листування все ж була, щоправда – з державною метою. Перлюстрація велась ще у XVIII столітті і пізніше. Серйозніший масштаб вона почала набирати вже у XIX сторіччі, коли великі контингенти російських військ опинились за кордоном та набрались там шкідливих для самодержства думок. Та сама ситуація згодом виникла з поляками, які готували (і провели) власне повстання. Тому організувати централізовану службу перлюстрації для імператора Ніколая І стало просто необхідною справою.

Наприклад, у Петербурзькому поштамті на рубежі 1820-х/1830-х число цензорів збільшувалося з п’яти до восьми, вводилася посада перекладача, а кількість співробітників експедиції листів листа зростала з трьох до восьми. У Московському поштамті засновувалися посади чотирьох цензорів, одного перекладача і додавалися три особи в експедицію листів листа. У Віленській губернській поштовій конторі, створюваній замість Литовського поштамту, планувалося мати трьох цензорів та одного перекладача. Їхнім керівником мав бути поштмейстер. Одночасно «всім чиновникам, які вживаються по секретній частині, виробляти платню з належних за ними сум, понад те, яку за гласними своїми посадами або місцями матимуть відкрито». Так, офіційно працівники «чорних кабінетів» рахувались поштовими цензорами та на інших подібних посадах.

Знаєш багато мов? Одеські цензори шукають тебе!

У листопаді 1839 А. Х. Бенкендорф повідомив О. М. Голіцину наказ государя «заснувати пильний нагляд за закордонним листуванням, що проходить через м. Одесу та Бессарабську область і містечко Рені». На доповіді 19 листопада Голіцин представив імператору два варіанти виконання цього наказу.

Згідно з першим, пропонувалося «заснувати в Одесі та Рені нагляд за кореспонденцією, що надходить та відправляється в іноземні землі». Перешкодою тут була складність знайти чиновника зі знанням мов грецької, молдавської та волоської (одна з варіантів румунської мови). Другий варіант передбачав пересилання кореспонденції для «нагляду» до Києва, Житомира, Вільно та Москви. Але це означало суттєве уповільнення проходження пошти.

Ніколай I погодився з думкою князя про перевагу першого варіанта. Було вирішено заснувати перлюстрацію в Одесі та Рені при поштових конторах, призначивши туди по двох чиновників «для секретної справи», бо знайти фахівця зі знанням усіх мов, якими в цих місцевостях йшло листування, було дуже важко. Особливу увагу пропонувалося звернути на кореспонденцію, що йде через Одесу до Дунайських князівств, Туреччини і назад. Майже через місяць, 12 грудня, Голіцин отримав «Високий дозвіл звернутися до генерал-губернатора Новоросії та Бессарабії М. С. Воронцова з проханням про пошук надійних чиновників, які володіють грецькою та молдавсько-валахською мовами». І лише 10 березня 1840 року Голіцин доповів государю про готовність розпочати перлюстрацію в Одесі та Ренях.

Перевірка і карантин: як подолати місцеві труднощі

У ході цієї доповіді постало дуже конкретне питання: як проводити перлюстрацію з паперами, що подаються для обкурювання до карантинів Одеси та Ренів? Справа в тому, що починаючи з 1823 Росія пережила в XIX столітті вісім епідемій холери: в 1823, 1829, 1830, 1837, 1847, 1852, 1865 і 1892 роках. При цьому п’ять разів захворювання надходило з півдня. Кожна епідемія тривала кілька років.

Найкращим засобом для недопущення холери до нових регіонів до 1860-х років вважалися карантини. У них проводилося обкурювання людей та речей сірою. У карантинах Одеси та Ренів у цей час часто проводилося обкурювання важливих дипломатичних паперів. Оскільки карантин не залежав від поштової контори, ці папери залишалися б поза секретним наглядом.

Вихід було знайдено з допомогою барона Ф.Ф. Стуарта, чиновника секретної експедиції, знайомого з облаштуванням карантинів. Від нього О. М. Голіцин дізнався, що перлюстрацію можна робити у так званій практичній кімнаті, куди ніхто не допускається без особливого дозволу директора карантинного будинку. Папери ж перебувають у курильних ящиках у карантинній кімнаті двадцять чотири години, хоча загалом для процедури достатньо і тридцяти хвилин. Тому вже обкурені папери можна перенести до практичної кімнати для зняття копій.

Відділяємо листи: принципи та наслідки

На початку XX століття в імперії на постійній основі існувало вісім офіційних секретних перлюстраційних пунктів – у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Казані, Києві, Одесі, Тифлісі та Харкові. В Одесі «чорний кабінет» ховався під вивіскою цензури при поштовій конторі.

Вся перлюстрація поділялася на «алфавіт» та випадкову вибірку. Якщо перлюстрований внаслідок випадкової вибірки лист представляв інтерес з погляду органів політичного розшуку, можна було вжити різних заходів: виявлення особистості автора і адресата, якщо таких даних у тексті був; рішення про взяття даного кореспондента під негласний нагляд, встановлення контролю за його листуванням на якийсь термін з метою виявлення знайомств та намірів.

Наприклад, перлюстровану копію листа від 16 листопада 1883 року з Одеси до студента математичного факультету Київського університету Л. Гаєвського було підписано «Твій Григорій». Резолюція гласила: «Чи не можна визначити автора, адресата та осіб згадуваних у листі».

Як проходила робота

Поштово-телеграфні службовці, залучені до відбору листів, передавали їх до «чорних кабінетів» через одного з відбірників або через довірених сторожів. В середньому за день перевірці піддавалось від 100 до 500 листів. Кореспонденцію, що надійшла, треба було розкрити, прочитати, при необхідності зробити виписки (так званий меморандум), сфотографувати, проявити прихований «хімічний» текст, розшифрувати (якщо текст був зашифрований), знову вкласти в конверт, заклеїти і повернути на поштамт для подальшого слідування за призначенням.

Наприкінці XIX – на початку XX століття конверти розкривалися особливими кісточками, відпарювалися парою, відмочувалися у ванночках. Зокрема, невеликим кістяним ножем підрізувався зручний для відкриття клапан листа. Потім під клапан конверта цензор вводив тонку відполіровану круглу паличку розміром з в’язальну спицю, розщеплену приблизно до половини, розрізом захоплював лист, намотував його на паличку і витягав з конверта, не залишаючи після себе будь-яких видимих ​​пошкоджень.

Дуже рідко листи затримувалися та конфісковувалися. У такому разі на виписці робилася відмітка про затримання листа до особливого розпорядження. Уся ця робота передбачала найтіснішу співпрацю з Особливим відділом Департаменту поліції.

В Одесі з літа 1908 року цензорам зазвичай з дев’ятої до чотирнадцятої години кореспонденцію приносив поштово-телеграфний чиновник Йосип Юрченко, випробуваний та надійний помічник. Іноді цей обов’язок виконували два інших «посвячених»: Билінський та Дубровський. Зазвичай листів протягом дня було до 500, іноді й більше. Потім старший цензор Ф. Б. Гольмблат розбирав листи, відкладаючи ті, які підлягали перлюстрації насамперед. Розкриттям листів займалися практично всі співробітники. Обов’язки секретаря-машиніста виконував В.Ф. Курганов. Копії шифрованих листів робив Н. А. Шейман, який служив із 1911 року.

Як Дзержинському теж цензори потрібні

Після кількох місяців відомчої плутанини перлюстрація була поставлена ​​на службу нової влади. У жовтні того ж 1918 року при Польовому штабі Реввійськради Республіки (РВСР) було створено військово-цензурний відділ, що входив до листопада 1919 року до Реєстраційного управління (тодішня назва Розвідувального управління) Робочо-селянської Червоної Армії (РСЧА).

У міру посилення ролі ВЧК у політичному житті країни та передачі їй усіх функцій таємної поліції постало питання про віднесення до неї органів, які займалися перлюстрацією. Наказом РВСР від 10 серпня 1920 функції поштово-телеграфного контролю були передані Особливому відділу ВЧК. 9 серпня 1921 року, відповідно до спільного наказу РВСР і ВЧК, Управління військової цензури Штабу РККА стало підвідділом військової цензури Інформаційного відділу ВЧК.

З перетворенням ВЧК на ГПУ, а потім на ОГПУ робота з перлюстрації ширилася. Наразі нею відав відділ політичного контролю ОГПУ. Питання перлюстрації вирішувалися за обов’язкової участі ЦК та ЦКК РКП(б). 9 жовтня 1922 року комісія Політбюро ЦК обговорила питання «Про військово-політичну цензуру». У рішенні комісії було наголошено на необхідності «підвищити якість і ретельність роботи», залучаючи для цього «старих фахівців».

Технологію перлюстрації та шляхи взаємодії ОГПУ з Наркомпоштовцем визначала комісія під головуванням члена ЦКК Н. П. Круміна у складі замнаркому закордонних справ М. М. Литвинова, наркома пошт та телеграфів А.М. Любовича, заступника голови ОГПУ Г.Г. Ягоди та начальника відділу політконтролю ОГПУ І.З. Сурти.

Ця комісія вимагала «вжити всіх заходів до особливо ретельного запечатування дипломатичної іноземної кореспонденції, довівши бездоганність запечатування до 100%», розробити в майбутньому «технічні поліпшення для розкриття листів», при перегляді листів не допускати «різкої різниці днів накладених штемпелів». 1 листопада 1925 відділи інформації та політконтролю були об’єднані в Інформаційний відділ ОГПУ.

Довго чекаєте листа? Цензор ще не дочитав, очікуйте!

У грудні 1924 року І. З. Сурта повідомляв Ф. Е. Дзержинському (на честь якого назвали дитячу колонію та фотоапарат), що «один співробітник на телеграфі переглядає за добу 2500 телеграм», а «повна обробка листів доведена до 250 штук на день на одну особу». В подальшому перлюстрацією займались теж співробітники органів держбезпеки.

Листи так само доставлялись з пошти, перевірялись відповідальними співробітниками і далі в залежності від змісту або направлялись далі, або конфісковувались, також заповнявся відповідний «меморандум», в якому зазначалось що саме підозрілого є в листі і що далі треба зробити.

Подібна робота продовжувалась до останніх жнів існування СРСР. Звісно, наслідки від роботи цензорів змінились: якщо у 1940-1950х роках за «неблагонадійний» лист одесит міг поїхати засвоювати сонячні Колиму або Магадан, то у 1980-х могли «просто» заборонити закордонне відрядження або звільнити з якоїсь відповідальної посади. Втім, легше від цього людям точно не ставало.

Така скрупульозна обробка поштової кореспонденції в СРСР була однією з причин незрівнянно великих термінів її доставки та постійного зникнення листів. Поряд із безумовним вітчизняним розгильдяйством, у цю брудну справу свій внесок зробили і відділи політконтролю.

Пароплав

Спочатку сталевий гвинтовий пароплав «Меркурій» носив ім’я John Bacon (Джон Бейкон), побудований для однойменної британської фірми на верфі «Мердок і Мюррей» (Murdoch & Murray). Спуск судна на воду відбувся 12 лютого 1910 року. Парову машину потрійного розширення йому виготовляла фірма «Мьюїр і Хаустон». Його основні кораблебудівні елементи виглядали наступним чином: водотоннажність – 1100 т; довжина – 57 м, ширина – 8,5 м, осаду – 4,57 м; швидкість ходу – 11 уз.

Судно призначалося для пасажирських та вантажних перевезень. На ньому могли розміститися 50 пасажирів 1 класу, а також було приміщення для палубних пасажирів. Крім того, його три палуби було обладнано для можливості перевезення худоби.

1913 року судно перепродали до Росії та його власником стала фірма «Г. Куман, Волохін та К°», контора якої знаходилася в Херсоні на Дворянській вулиці, № 38 (після революції — Радянська, нині — Ярослава Мудрого), а в Одесі на Військовому молу розташовувалося агентство Г.Я. Куманів. Потім судно продали чи здали в оренду пароплавству «Георгій Оріон». 1916 року капітаном пароплава «Меркурій» став К. І. Столяренко.

Нещасливе плавання

2 червня 1916 року о 8 годині 2 хвилині ранку пароплаввідійшов від пристані в Одесі у свій звичайний рейс до Херсона. А вже години через півтори після його відходу радіотелеграфом до порту надійшло повідомлення про загибель пароплава, яка сталася «за 20 верст від Одеси, на широті Дофінівки, поблизу селища Григорівка, за 2 милі від берега». Підірвавшись на міні, він отримав пробоїну в носовій частині і за п’ять хвилин затонув. Причому спущені дві шлюпки поривом вітру були перекинуті. Пасажирам, що змогли врятуватись, довелося триматися за предмети, що плавали.

Не минуло й 10-ти хвилин, як з порту повним ходом вийшли всі військові портові та приватні катери з рятувальним приладдям. Сильне хвилювання на морі після шторму, що розігрався вночі, перешкоджало швидкому руху легких катерів, що дісталися до місця катастрофи лише через годину. Величезні хвилі заливали низькі борти катерів.

Коли рятувальники підійшли до місця загибелі «Меркурія», видно було лише верхівки його щогл, на яких трималися люди, чіпляючись один за одного. Навколо щогли борсалися у воді живі пасажири. Біля берега моряки бачили багато викинутих хвилями трупів. Підійти до місця загибелі «Меркурія» через хвилювання на морі було нелегко. Декілька катерів кинули канати до щоглів і причалили до них. Не зволікаючи ні хвилини, моряки приступили до порятунку тих, що гинули, яких, на жаль, на поверхні води виявилося вже небагато.

Боягузтво і трагедія

У порт кинулися жителі, які лише кілька годин тому проводжали своїх рідних і близьких. На початку третьої години дня прибув перший катер, який доставив 24-х пасажирів, що врятувалися. Капітан цього катера Коваленко втратив на «Меркурії» двох своїх синів, які вранці виїхали до Херсона. Серед доставлених із «Меркурія» виявився священик собору Онищенко, витягнутий у тяжкому стані. Його розповідь була жахлива, батюшка часто впадав в стан марення, плакав і скаржився.

Примітно, що пароплав Російського товариства пароплавства і торгівлі «Потьомкін», який вийшов з Одеси через 20 хвилин слідом за «Меркурієм» до Миколаєва, не надав тонучим людям ніякої допомоги, хоч і знаходився попереду всього за 128 метрів. Його капітан Кроон і хотів було підійти до місця катастрофи. Однак пасажири судна, яких налічувалося 820 осіб, вважаючи, що «Меркурій» вразила торпеда, змусили Кроона піти з місця загибелі пароплава.

Насправді ж пароплав загинув під час підриву на міні, поставленої німецьким підводним мінним загороджувачем U-15 (командир — фон Девіц; von Dewitz) 28 травня 1916 року на фарватері між Одесою та Миколаєвом. Доречі, і в часи Другої світової підводні човни гратимуть в одеському регіоні певну роль.

Ось що повідомляла газета «Одеський листок» від 2 червня 1916: «Градоначальником зареєстровано список врятованих з пароплава «Меркурій», доставлених морем. У списку 164 прізвища. Кілька десятків людей було доставлено на автомобілях; 4 тяжко поранених перебувають у Сичівській лікарні. Біля селища Григорівка до берега прибило 28 трупів».

Серед загиблих перебував і учасник Російсько-японської війни 1904-1905 років військовий священик 44-го піхотного запасного батальйону протоієрей Дмитро Олександрович Стратанович (11.02.1870-02.06.1916), похований 25 червня 1916 року на Другому християнському цвинтарі. На цьому ж цвинтарі були поховані й інші пасажири «Меркурія». Цей цвинтар зберігся до наших днів, тому деякі поховання можна побачити і сьогодні. Нажаль, багато старих цвинтарів Одеси втрачено, як наприклад і в старому Катеринославі-Дніпрі.

Подальші події

Невдовзі фірма-хазяїн корабля забажала організувати підйом загиблих та вантажу з пароплава. Займалось цим водолазне підприємство такого собі купця Болохіна, який заробив на цій справі великі прибутки. Потім пароплав залишили. Місцева газета повідомляла: «Бажання підняти «Меркурій» за нинішніми умовами визнається нездійсненним».

Втім, така задача тоді перед водолазами і не ставилася. Що цікаво, на пароплаві був зокрема запас вина. Було організовано його підйом і передача для потреб місцевого шпиталя. Коли підйом було завершено, то і про пароплав на деякий час призабули. Згадали про нього вже в радянські часи. Була тоді така організація ЕПРОН, що займалась зокрема і підйомом з морського дна різноманітних кораблів. Був і в Одесі свій загін ЕПРОНу.

Не одразу, але з третьої спроби судно таки підняли. З кают дістали речі пасажирів, які потім стали експонатами в одеському музеї водного транспорту: бура грудка, схожа на мідний колчедан, — монпансьє, що злиплося; ушкоджена книга «Міжнародне зведення сигналів»; “Анатомія людини”; “Географія”, розкрита на сторінці із заголовком “1492 рік – відкриття Америки”; іржавий револьвер; ручка парасольки, потьмянілий графин; портфель, з’їдений морською сіллю; чийсь жовтий хребець; патронташ; офіцерські шаблі з тавром і кілька старих монет. Все це згодом безслідно зникло в часи окупації.

Що ж до самого пароплава, то його відновлювати не стали. Після підйому його згодом відбуксували на визначене місце, де корпус розпиляли на метал. Так завершилась ця трагічна деталь історії одеського морського транспорту.

Ідея губернатора

На думку тодішнього губернатора графа Воронцова, започаткування регулярного пароплавного сполучення повинно було посилити торгове та адміністративне значення Одеси як найголовнішого на Чорному морі порту, так і столиці всього Новоросійського краю. Поряд із забезпеченням якісно нового рівня вантажоперевезень, чорноморське пароплавство незрівнянно полегшило б подорожі пасажирів, шукачів пригод та паломників до святих місць, започаткувавши в Одесі початок того, що ми зараз називаємо морським туризмом.

У березні 1826 року Воронцов звернувся до головного командира Чорноморського флоту та портів віце-адмірала А.С. Грейга із замовленням пароплава для громадян Одеси, який має бути побудований на суми з доходів міста. «Пароплав в Одесі, — писав він Грейгу, — облаштовується для перевезення як тяжких вантажів, так і мандрівників та їхніх екіпажів, а тому потрібно влаштувати його таким чином, щоб у ньому були, подібно до англійських, добре облаштовані каюти та приміщення для двох чи трьох карет».

Спочатку Воронцов резонно вважав виконати будівництво пароплава в Миколаївському адміралтействі за столичним прикладом суто «казенним чином», проте Олексій Самуїлович Грейг вирішив розпочати справу перекласти на підрядника. Свої резони він мотивував як відсутністю «при адміралтействах Херсонському та Миколаївському придатних на цей предмет лісів», так і «крайнім недоліком корабельних теслярів, столярів та робочих людей для робіт».

Свої резони він мотивував як відсутністю «при адміралтействах Херсонському та Миколаївському придатних на цей предмет лісів», так і «крайнім недоліком корабельних теслярів, столярів та робочих людей для робіт». Втім, була ще одна і, мабуть, найвагоміша причина. У місті Миколаєві тоді знаходилася вельми колоритна компанія спритних підрядників — одеських, миколаївських і херсонських купців, дуже досвідчених у «гешефтах» — умінні в обхід Санкт-Петербурга вправно завищувати ціни на морських замовленнях.

Побудова

Так чи інакше, але за розпорядженням Грейга було оголошено конкурс на будівництво «одеського пароплава» саме з купецького, а не казенного підряду. На вирішальних торгах, що відбувалися 2, 6 і 7 липня 1826 року, конкурували між собою лише два претенденти – одеський купець І. І. І. Андросов, представлений повіреним А. Рубінштейном, та херсонський купець М. З. Варшавський.

Останній і просив менше, та ще й погодився із загальної вартості робіт, а вона виражалася у сумі 78 053 ​​миколаївських срібних рубля, скинути 2 тисячі, що в ті часи було також цілим статком. Нарешті, 28 серпня 1826 року був скріплений підписами заповітний контракт, яким підрядник давав зобов’язання за сприяння 7 теслярів і ковалів від адміралтейства побудувати пароплавне судно «Одеса», оснастивши його двома паровими машинами, рівними силі 70 коней.

Загальне спостереження за роботами на верфі належало вести корабельному майстру VI класу полковнику Іллі Семеновичу Розумову, якому, за словами А. З. Грейга, «облаштування англійських пароплавів досить відоме», та й сам він уже встиг відзначитися як будівельник пароплавів «Метеор» та «Блискавка» для Чорноморського флоту. Втім, кинути гордий виклик Британії тоді не вийшло. Адже, згідно з умовами контракту, Варшавський був зобов’язаний завершити будівництво до вересня того ж таки, 1826 року.

Однак, зважаючи на те, що судова машина з чималими клопотами була доставлена ​​річковим шляхом спочатку до Херсона, а звідти вже, у навігацію 1827 року, до Миколаєва, то й пароплав «Одеса» вдалося спустити на воду лише в середині літа.

Проблеми продовжуються

Наприкінці вересня 1827 року вже було призначено капітана пароплава — відставного штурмана Федора Івановича Кисель-Загорянського, але тут у пароплавну ідею графа Воронцова втрутився злий рок. 7 листопада раптово помер корабельний інженер Розумов. На жаль, він забрав у могилу не тільки тягар своїх земних турбот та пристрастей, але й ту таємницю, на яку з найбільшим здивуванням нарікав англієць на російській службі Томас Кумменс. Він, механік, який налагодив на «Одесі» її парові машини, дивувався, яким чином цей пароплав повинен бути добудований? Адже саме тоді й відкрилася неприємна обставина — під час укладання контракту з Варшавським у адміралтействі не спромоглися скласти для нього креслення чи хоча б план внутрішнього облаштування пароплава.

Понад те, підрядник дізнався, що «цей пароплав був облаштований для плавання з вояжерами» — так тоді іменували мандрівників, лише коли корабельні роботи вже наближалися до завершення. З тієї ж причини не витримав контрактного терміну й іспанський підданий, столярний майстер Іван Михайлович Богур, котрий згоряння взявся виконати роботи по своїй частині лише за два місяці.

Нарешті, коли на посаду корабельного інженера призначили підполковника А. К. Каверзнєва, облаштування одеського пароплава було повністю закінчено, а 6 червня 1828 року він цілком успішно пройшов і ходові випробування. І тут знову сталося непередбачене: корабель більше місяця відстоювався біля причалу, оскільки у нього не було екіпажу. Виходило, що в ті часи своїх вільних моряків, хоч якось знайомих з пароплавами, у чорноморських портах зовсім не вистачало, а шкіпер, механік і кочегари, виписані з далекої Англії, у призначений термін так і не прибули.

Помпезне прибуття та увага преси

Екіпаж «Одеси» вдалося повністю укомплектувати лише після того, як за клопотанням Воронцова Санкт-Петербург дозволив залучити для служби військових матросів. У правилах тодішньої морської практики, на «одеському пироскафі», як, розуміючи пароплав, нерідко говорили у воронцівські часи, зберігалося і традиційне вітрильне озброєння на щоглах, оскільки покладатися на силу пари ще не наважувалися.

Тим не менш, обидва громіздкі гребні колеса, які якось безглуздо для морського ока «приліпилися» по бортах пароплава, надавали йому завидну на ті часи швидкість 5,2 вузла (близько 10 км на годину) без найменшої допомоги вітрил.

Проте, в середині липня 1828 року судно нарешті прибуло до Одеського порту. Воронцов письмово повідомив про це капітана порту: «Пароплав, що належить місту, прибув і готовий вирушити до Криму в перший рейс 22 липня цього року… Оголосіть, що пароплав називається «Одеса», і що він вирушатиме до Криму щотижня».

Після прибуття пароплава до Практичної гавані Одеси не скупилася на відмінний відгук і міська преса. Про прибуття пароплава повідомлялося і в «Одеському віснику». Крім цього, газета інформувала: «…мандрівники, які бажають вирушити до Криму на теплоході «Одеса», знайдуть у ньому два відділення. Верхнє містить у собі чотири кімнати з сімома ліжками, дві з них призначаються переважно для жінок».

За приміщення у цьому відділенні для однієї особи, з використанням залу для столу, для однієї особи ціни були наступні. При подорожі до Євпаторії 40 рублів (асигнаціями), до Ялти – 60 рублів. Нижнє відділення складалося з 24 нішів, у яких могли поміститися 28 осіб. Плата в нижньому відділенні також з користуванням загальною залою з особи – 25 рублів. Селяни та робітники платитили лише 10 рублів з людини, але вони мали залишатися тільки на палубі.

Перші плавання

Як і планувалося розкладом, у неділю 22 липня пароплав «Одеса» вийшов із пасажирами в море. Проте плавання почалося невдало. Одесити влаштували надто пишні проводи, а не англійський механік, який не розрахував свої сили, відразу після виходу судна в море, допустив займання машини. Здолавши лише півтори милі, пароплав на траверзі дачі графині Ланжерон зупинився і змушений був уже під вітрилами повернутися назад до Одеського порту.

Після усунення несправностей 31 липня 1828 «Одеса» знову знялася в рейс. Цього разу на капітанському містку розпоряджався італієць Іван Галгоффі. Пароплав прийняв на борт 12 пасажирів, а з вантажів — оливкова олія, лимонний сік та апельсини та взяв курс на Євпаторію. Про перший рейс своїх читачів інформувала газета «Одеський вісник».

Перший рейс «Одеси» виявив суттєві недоліки пароплава. Так, виявились недоробки у конструкції судна, допущені з вини відомства Грейга. Крім того, парова машина потужністю всього 70 к.с виявилася явно малопотужною при зустрічному вітрі, а при штормі два колеса пароплава, що знаходилися з двох бортів судна, поперемінно піднімалися над водою, не вигрібаючи проти хвилі. У цих умовах витрата палива різко збільшувалася, а оскільки це були дрова, їх запасу ледь вистачило для повернення судна з Ялти до Одеси.

Немає нічого дивного, що замість запланованих п’яти діб свій перший рейс «Одеса» здійснила за дванадцять, насилу діставшись Одеського порту та маючи на борту всього одного пасажира — А. А. Скальковського. Також він згадує про ресторацію, де, як говорилося, за помірну ціну пасажири можуть отримувати їстівні запаси і т.д. Але насправді це виявилося не так. Вартість добового раціону харчування дорівнювала 10 рублів, Що на той час було дуже дорого, і що «дорожнеча харчових припасів … може відлякувати мандрівників», тобто відштовхнути пасажирів від подорожі на пароплаві.

Кінець експлуатації

У серпні пароплав здійснив ще один рейс до Ялти. Потім судно використовувалося для перевезення вантажів між Одесою і Варною у зв’язку з російсько-турецькою війною 1828—1829 років. Восени 1831 року А. Левшин писав Воронцову, що у той час перебував у Петербурзі: «Пароплав «Одеса» стоїть у нашому порту без жодного вживання» і експлуатація його коштувала б 40 тисяч рублів на рік, а «ми тепер у таких злиднях, що займаємо гроші на платню чиновникам».

Тому в Левшина виникла думка продати пароплав, і він навіть із кимось вів про це попередні переговори. Але Воронцов з ним не погодився, і Левшину довелося підкоритися. Водночас він просив Воронцова «запитати в Петербурзі дозволу віддати пароплав «Одеса» у володіння Таврійського начальства без жодної місту відплати, аби ми його не утримували, бо він приноситиме місту до 25 тисяч збитків». Але і з цією пропозицією Левшина Воронцов не погодився, вважаючи, мабуть, все ж таки необхідним надалі організувати пароплавні сполучення з Кримом, а потім і з Кавказом.

У 1833 році пароплав «Одеса» здійснив кілька рейсів до Криму. Але, незважаючи на офіційне оголошення про регулярні рейси, такими вони не були. Так тривало аж до 1835 року, коли корпус судна став непридатним і його відправили в брухт. Відремонтована парова машина була демонтована та встановлена ​​на пароплав «Мітрідат», збудований в Одесі в 1837 році для порту Таганрогу. Так завершилась історія першого «одеського» пароплава. Втім, він проклав шлях іншим своїм наступникам і вже цим заслужив своє місце в історії.

Завод Санценбахера

Вже наприкінці серпня 1803 року до Одеси прибув перший пивовар, а за кілька тижнів городяни змогли оцінити смак цього напою, для багатьох раніше невідомого. Сьогодні важко сказати однозначно, але ще кілька десятиліть тому будь-який дорослий одесит на запитання «А хто був в Одесі справжнім «пивним королем»?» не замислюючись, відповів би: «Звичайно, Санценбахер!». Відповідь, безумовно, правильна, але для самого Вільгельма Івановича (Іоганновича) Санценбахера, почуй він таке формулювання, прозвучала б дещо прикро: стільки зробити на благо рідної Одеси, що стала для нього, а славу заробити тільки завдяки цьому хмільному напою?!

Про Вільгельма Івановича можна прочитати в літературі наступне: «…Видатний підприємець і громадський діяч… благодійник (зокрема, згадується в числі жертвувальників на пам’ятник Пушкіну), купець Першої гільдії, голосний Міський думи, засновник найбільшого в Одесі пивоварного заводу (1890 рік), перетвореного після його смерті в Товариство одеських пивоварних заводів, власник миловарного, свічкового та содового заводу, іншої солідної нерухомості, палубного бота «Кармен»…».

Куплений Санценбахером у середині 1850-х років завод з виробництва мила та свічок (колись ним володів начальник портового карантину К. І. Дітеріхс), був у найкоротші терміни реконструйований та оснащений передовим обладнанням. І не випадково кілька сортів мила із цього заводу отримували нагороди на всеросійських торгово-промислових виставках.

Від пива до цирку – один власник

Наприкінці вересня 1889 року газета «Одеський вісник» помістила анонс такого змісту: «Одесі, очевидно, не судилося залишитися без цирку. Цирк, як нам передають, належатиме домовласнику В. Санценбахеру, який володіє будинком на розі Коблевської та Торгової вулиць. Будівником цирку буде інженер А. Д. Гольфанд, який становив уже всі необхідні плани. Будівництво цирку коштуватиме 70 тис. карбованців. Він буде збудований з каменю, цегли та заліза на 2000 із зайвим глядачів. Стайня, зовсім окрема, на 60 коней, буде збудована з одного заліза… ».

Газета мала достовірну інформацію: через п’ять років, напередодні святкування сторіччя Одеси, «Залізний цирк Санценбахера», як його довгий час називали одесити, прийняв перших глядачів. Існує версія, що це був перший стаціонарний цирк у світі! Щоправда, завершувалися оздоблювальні роботи в цирку, що вже діє, після смерті його господаря в 1990 році.

Вже 118 років цей витвір нащадка грос-лібентальських колоністів справно служить місту. Ось який він, цей “пивний король”! І ще раз подивимося дивовижним особливостям Одеси та людей, які її населяють: адже спочатку передбачалося на цьому місці побудувати «Пасаж» — той, що прикрашає понад сотню років кут вулиць Дерибасівської та Преображенської, а сьогодні місто має і цирк, і «Пасаж».

Сумний кінець підприємства

І все-таки повернемося до пива. Пивоварний завод Вільгельм Іванович збудував у 1890 році на території власної дачі (на перехресті Французького бульвару та Ботанічного провулка, який сьогодні називається проспектом Лесі Українки). Уявляєте, як потрібно було обладнати завод, які новітні технології використовувати, щоб це пиво стало популярним не тільки місцевим поціновувачам, але й почало розходитися по світу, включаючи… африканський континент! Мудрі спадкоємці Санценбахера не лише зберегли всі рекламні атрибути, а й продовжували вдосконалення виробництва.

Помер Вільгельм Іванович напередодні нового, 1895 року та з відповідними почестями похований у сімейному склепі на Старому цвинтарі, який у 1930-х роках був варварськи знищений.

А у лихі 1920-ті роки знамените пивне виробництво спочатку націоналізували і зовсім закрили, потім відкрили під гордою вивіскою «Одеський державний пивоварний завод №1». Про колишню якість «товару» залишалося лише помріяти. У середині нульових завод закрили, здається, назавжди. На його території довго стояли руїни колишнього виробництва, допоки їх не знесли і не почали зводити там новий багатоповерховий житловий комплекс.

Французський слід

Першими в Одесі стали грати у шахи французи. У свиті герцога Рішельє було чимало офіцерів, які ще в Парижі в одному з кафе спостерігали, як грав у шахи маестро Філідор. І що особливо важливо, коли маестро перемагав, там чулися не овації, а брязкіт келихів, мабуть, тому так багато любителів шахів набивалося в те кафе. Звичку до тостів за світле шахове майбутнє ті французькі офіцери привезли до Одеси і адресою не помилилися.

Тут барон Рено прямо навпроти Міського театру відкрив клуб для «суспільних розваг». Важко сказати, що більше приваблювало громадськість до клубу: любов до шахів або любов до тостів за їхнє процвітання, але там частенько влаштовувалися турніри, і рука азартних шахістів частіше тяглася не за човном, а за келихом. Там високе вміння керуватися човном і келихом демонстрували і друг Рішельє Сікар, і ад’ютант герцога Рошешуар, і абат Лабдан, і навіть сам Фелікс Дерібас (брат), причому гідну конкуренцію їм як у шахах, так і в тостах складали багато одеситів – справжніх професіоналів у тому та іншому.

Коли ж 1811 року до Одеси приїхала княгиня Марія Наришкіна, яку з імператором Олександром І пов’язували інтимні стосунки (наприклад, спільна позашлюбна дочка), місцеве чоловіче суспільство виявило велику цікавість до незакомплексованої дами і тут же організувало у будинку Рено шаховий бал.

Живі шахи

У головній залі зборів підлога була пофарбована квадратами — білими та чорними. Диригентом на цій імпровізованій шахівниці став Луї Рошешуар, ад’ютант герцога Рішельє. Оперний оркестр гримнув марш, Рошешуар тричі вдарив об підлогу палицею, і з двох протилежних дверей до зали вийшли шістнадцять шахових фігур. Королевою білих була, ясна річ, Наришкіна. Королевою ж чорних красуня Софія Потоцька, дочка тих Потоцьких, що прикупили в Одесі вулицю Софіївську і менше, ніж на королівський титул, претендувати не збиралися, інакше погрожували перекрити рух персональною вулицею. Чорним королем виступав сам Рішельє. Пішаками знатні одесити прилаштували своїх дітей на умовах розумної фінансової подяки за таку милість (ось, мабуть, коли з’явилися в Одесі перші «мажори»).

Все було шикарно і до дрібниць продумано. Окрім однієї дрібниці: хто ж розігрує цю шахову партію. Почалася плутанина: кожній жінці теж хотілося стати королевою, а суперниці переконували її, що вона – вилитий кінь. Загалом «живі шахи» закінчилися взаємним матом, нехай і шаховим. Оцінивши вишуканість виразів, що тоді прозвучали, Рошешуар оголосив нічию. Хоча король чорних, герцог Рішельє, шепнув на вушко білій королеві Наришкіній про повну свою капітуляцію і, як істинний француз, запропонував їй розібрати партію в окремій кімнаті, де заздалегідь уже було розібрано ліжко. Мета такого кроку була ясна: постаратися, щоб у доньки Олександра І з’явилася сестричка-герцогиня. Чим закінчилося для Рішельє та Наришкіної догравання тієї партії нам невідомо.

Проте відомо, що пізніше в Одесі, розвиваючи ідею «живих шахів», робилися спроби влаштувати «живе доміно», а також грати в «живих орла і решку». Гра в доміно не прижилася – жінки вищого світу відмовлялися зображати “дубль-пусто”. А ось гра в «орла-решку» завжди вдавалася, бо головна її мета – дама повинна впасти на орла – не викликала труднощів, оскільки в Одесі були такі орли, на яких гріх було не впасти.

Шахові турніри

В Англії шахові баталії між університетами Оксфорда та Кембриджа тепер не менш популярні, ніж регати їхніх вісімок на Темзі. Причому, чим добра Англія, то це своїми високими принципами джентльменства. Варто Оксфорду програти шаховий матч, як вони довірливо повідомляють пресі, що їхні противники тренувалися, зустрічаючись із мешканцями Бедлама (знаменитої лікарні для душевнохворих у Лондоні). На це шахісти Кембриджа з джентльменською незворушністю відповідають: «Так, справді ми хотіли дізнатися, як грають душевнохворі. Але зігравши з Оксфордом, у цьому відпала потреба». Високі стосунки!

В Одесі теж були відзначені протистояння шахових шкіл, щоправда, представлені не університетами, а серйознішими на думку одеситів закладами, а саме кафе та пивними. У шахи грали у Лассана на Рішельєвській та у Замбріні в Пале-Роялі.

До речі, ще про одну одеську знаменитість розповів А. Дерібас. В Одесі кожен знав про феноменальну шахістку Люсі. За шахівницю та пробувала сідати, але щоразу програвала. Але Люсі легко входила до стану магнетичного сну. У такому стані їй повідомляли зроблені противником ходи, і вона диктувала свої у відповідь. Як би сильний не був противник, Люсі будь-кого перемагала уві сні. Загальна думка одеситів була: «Такого другого неймовірного гравця світ ніколи більше не побачить! Ні, не тому, що Люсі завжди виграє, а тому, що ніколи не вимагає призової суми». Це справді неймовірно!

Кавові секрети

Кава завжди була вибаглива — зростала тільки в екзотичних країнах. Ось одеситам і вселяли: «Ви ж хоч не привереднюйте — раз у ваш порт везуть будь-яку екзотику, то кому як не вам зустрічати «човників» і приймати у них мислимі та немислимі сорти кави». От і везли жителі екзотичних країн до Одеси кавові зерна, а заразом і секрети їхнього приготування. Але не секрет, що торгівля секретами так затягує (шпигуни це знають), що приїжджі забували виїхати. Тому в Одесі множилася кількість кав’ярень, де подавали каву по-турецьки (у Карути), по-грецьки (у Амбразаки), по-абіссінськи (у Хрісолурі) і навіть, даруйте, по-варшавськи (у мадам Мадзілевської).

Звичайно, якби на те була її воля, Одеса не розголошувала б, що завалена кавою, і сама спокійно її попивала. Але одного разу сюди нагрянув Пушкін і всім розповів, як справи насправді. З того часу приховувати щось було вже безглуздо, і кофієм (так тоді говорили) довелося ділитися з усіма.

До того ж по Росії попливла чутка, ніби кава є не тільки лікувальним засобом, а й стовідсотково гарантуючим сексуальність. Відразу знайшлися подвижники, готові, як Луї Пастер вакцину, перевірити дію цього засобу, що розпалює, на собі. Адже саме він і саме в Одесі відкрив, що найприємніший вид кави — «кава в ліжко». Щоправда, цей рецепт вимагав певної зміни способу життя. Ось і довелося російському поету в Одесі перейти з усяких графинь і княгинь, які дуже непрофесійно подавали каву в ліжко вранці, на їхніх служниць.

Козак та кава

Чутки про каву, що подається в Одесі, швидко поширилися Росією. І в Одесу попрямували ті, хто був не проти дізнатися, що таке кава по-одеськи. Так у різний час до нас приїжджали його пристрасні любителі: Міцкевич, Жуковський, Гоголь, Чехов, Бунін, Купрін, Гумільов та ін. Адже тут було і де скуштувати, і що випити. Дерибасівська та її околиці були просто усіяні кавовими закладами. Якщо колись в Одесі надумають поставити пам’ятник каві, наприклад на заміну колишньому пам’ятнику Катерині, то в його підставі мають стояти не чотири постаті, а значно більше: Келя, Отона, Пфейфера, Матео, Замбріні, Карути, Дур’яна, Робіна, Лібмана, Фанконі, Дитмана та інших Печеських, які подавали у своїх закладах відмінну каву.

Особисто ми б зарезервували там містечко і для простого козака Юрія Кульчицького, людини, яка навчила Європу грамотно пити каву. Справа в тому, що цей славний козак був родом із наших місць. Воюючи з турками, він потрапив до них у полон. Бігти вдалося у Відень, але й там звіряли турки, причому, звіряли витончено: самі пили якийсь темний напій, приготований із зерен, які вони завезли в мішках у столицю Австрії, але нікого не пригощали.

Австрійцям так захотілося скуштувати кави, що довелося вигнати турків, відібрати у них мішки із зернами та по-чесному поділити. Так Австрія здобула незалежність, але, що ще важливіше, австрійці здобули безкоштовну каву.

Але, скуштувавши напій, австрійці зазнали гіркого розчарування, точніше гіркого присмаку в роті. І тоді Кульчицький, хоч і був Юрій, знайшов Соломонове рішення: запропонував віддати мішки з турецькою кавою йому — він уже знав, що робити. За рецептом січових козаків він додав у каву мед та молоко, і жителі Відня від захоплення відкрили роти, але тільки для того, щоб влити в них божественний нектар, тобто каву. З того часу кава по-козацьки стала називатися «кава по-віденськи», і дуже сподобався Європі.

Казки, кава та одеські підпільники

Ну що ж, ми лише поверхово торкнулися цікавої теми, як кава потрапила до Європи? Гаразд, торкнемося її ґрунтовніше. Про дивовижні властивості кави першими дізналися кози. Чи то пастух недодивився, чи то кози потрапили допитливі, коротше, поїли якихось червонуватих ягід і стали такими ж веселими, як закурені завсідники «Comedy club’a». А сталося це все в ефіопській провінції Каффа. Незабаром “каффа” трансформувалося в “кава”, а потім у “каву”. Ефіопи природно відкриття кізок вирішили тримати в таємниці. І втримали б, якби не ще одна кізочка. Загалом, одна місцева жінка мала нестримну потяг до моряків.

Один із них став до неї заходити. Пішов бартер: скільки вона йому наливала філіжанок кави, стільки він їй дарував незабутніх хвилин. А коли настав час піднімати вітрила, мадам вручила своїй зазнобі букет, природно з квіток кави, щоб паразит не забував незабутні хвилини і при нагоді заглядав до козочки. Морячок, не знаючи, куди йому тицьнути той букет, тицьнув його в землю. Тут природа взяла своє: квіти напрочуд розпустилися (прямо як моряки у звільнювальній), і коли корабель прибув до Європи, та підсіла на каву.

Заради справедливості треба сказати, що кава не тільки корисна, але може бути і шкідлива. Наприклад, у тій самій Одесі грецькі революціонери з таємного товариства «Філіки Етерія» для своїх таємних змов збиралися у кав’ярнях, де для відводу очей пили багато кави. Кава піднімала тиск, кров ударяла в голову, і страшно тягнуло щось зробити. А оскільки нічого крім революції справжні революціонери робити ніколи не вміли (а, головне, не збиралися), то стало зрозуміло, що кава у великій кількості шкідлива. Про що постійно попереджають лікарі та розумні одесити.

Китайська радість для Одеси

До речі, чай в Одесі ніколи не продавали ні в пачках, ні в коробках, ні в пакетиках — тільки на вагу, щоб можна було понюхати, тобто вибрати. А із трьохсот пропонованих в одеських магазинах сортів вибрати було не так вже й просто. Взяти хоча б відому одеську фірму Г. Крапівіна, яка торгувала лише кантонськими чаями, тобто. з китайського Кантону. В асортименті значилися сім сортів чорних чаїв, п’ять квіткових, чотири ляпсини, три жовті, а зелені навіть ніхто і не рахував — тут були і ароматичний, і ханський, і перлинний, і фучанський, і шанхайський і ще десяток бозна-яких.

Адже Китай подарував світові ідею чаювання. В одному з найдавніших китайських епосів його герой Шень Нуну, який досяг успіху в торгівлі та медицині, за легендою мав прозорий живіт. Це давало йому можливість, досліджуючи різні рослини, спостерігати їхню поведінку в організмі. Якось протягом дня він перепробував 100 різних трав, але того дня медичне чуття його підвело: 70 рослин із 100 виявилися отруйними.

Дякувати Богу, Шень Нуну був натренований — його дружина готувала на обід і не таку отруту. Так що він тільки впав під деревом і заплющив очі, тому що бачити, що діється в його прозорому животі був не в змозі. І тут з листа дерева скотилася роса та прямо в рот героя. Вона й повернула його до життя. Ви вже здогадалися, що це було чайне дерево, і з того часу ніякі обіди дружини герою були не страшні.

Так почалася ера китайського чаю, яка не припинилася і до цього дня: чай стали пити в Китаї, а що китайці не допивали, везли нам, що за фактом і недопитим виглядом ми сьогодні і маємо.

Не забути б посолити

Як бачимо, чай цілком можна назвати легендарним напоєм, тому що його було приємно не лише попити, а й послухати легенди про нього, а іноді й анекдоти. Наприклад, коли в першій половині ХІХ століття одеському міському голові Лучичу капітан прибулого судна, відвідавши його будинок, подарував витончений мішечок з китайським чаєм, ще мало відомим в Одесі, Лучич, який щось чув про чай, наказав слузі зварити те листя і подати після обіду.

Слуга, менш обізнаний про чай, надійшов так: у киплячу воду висипав вміст мішечка, а коли вода стала густо коричневою і до того ж на смак гіркою, злив рідину, а листя витончено розклав на блюді і подав до столу. Того дня гості одеського голови, теж незнайомі із чаєм, із «задоволенням» з’їли вміст страви. Лише господар залишився не дуже задоволений і пожурив слугу:

— Що ж ти, брате, мене зганьбив. Подаєш блюдо на стіл, а посолити його забув.

Більше таких казусів не було. Безперечну вигоду торгувати екзотичним колоніальним товаром зрозуміли відомі комерсанти, які влаштувалися в Одесі або мають ділові відносини з нею: Перлов, Попов, Висоцький, Крапівін та інші. У будинку Вагнера (Дерибасівська, кут Катерининської) можна було не лише вибрати, а й, як то кажуть, «помацати» товар, оцінити аромат та вигляд. Потім продавець засинав товар у витончені китайської роботи порцелянові чайниці із замочком.

А «жовтий лянсин» насипали у спеціальні коробки, обтягнуті шовком із пагодами та драконами. І, головне, особисто купувати додому не було потреби, робив це службовець чайного магазину. Причому будинок покупця міг бути і в Одесі, і в будь-якому порту, куди заходили пароплави РОПіТу. Понад те можна було замовити доставку товару в усі місця Новоросійського краю, в Бессарабію або Кам’янець-Подільську губернію, звідки він уже потрапляв до Королівства Польського. І це все безплатно.

Радянські нововведення і цар-самовар

Ну що, вам ще не захотілося скуштувати того чаю давно минулих днів, або одразу ж пожити тим давно минулим життям, яке, виходить, комусь заважало. Цікаво кому? Кому в історичні радянські часи заважали пропоновані в Одесі 300 сортів чаю? Чому їх треба було замінити одним — так званим «Грузинським другого ґатунку», як писалося на пачці з так званим «чаєм», хоча схожий він був чомусь на пилюку?

Одеса завжди пишалася своїми чайними традиціями, що нічим не поступалися англійським традиціям чайних церемоній. Але, головне, не втрачала нагоди нагадати про свою чайну велич, яку не помітити не можна було. Навіть візуально. Коли 1910 року у Одесі відкрилася Всеросійська (а, по суті, міжнародна) виставка, виробники чаю не поскупилися і спорудили посеред виставки гігантський павільйон «Цар-самовар», увінчаний навіть чайником для заварки.

Так, це був єдиний в історії Росії цар, коронований заварювальним чайником. Мабуть, з того часу і пішла приказка: «Гарячи ти, чайник Мономаха!». Такий павільйон явно кидав виклик інженеру Ейфелю, творцю американської статуї Свободи. Тільки на відміну від американської святині, на оглядовому майданчику святині одеської належало ганяти чаї, і така свобода, звичайно ж, одеситами цінувалася значно вище.

Хаос 1917 року

У 1917 року у країні склалася досить делікатна ситуація. Цар Микола II передав владу Тимчасовому уряду на чолі із присяжним повіреним А.Ф. Керенським. Уряд на першому ж своєму засіданні поставив питання рубом: «Ну що, панове, валятимемо дурня, тобто управляти країною, або потихеньку друкуватимемо гроші?». Резолюцію підказала революція: Гроші! Гроші! І ще раз гроші! А інакше, за що ми боролися?!».

Було надруковано безліч «керенок». У країні почали ходити гроші одразу двох типів: старі, з яких сумно, ніби вибачаючись, усміхався Микола II, і гроші присяжного повіреного Керенського, якому доводилося голитися двічі на день, у такому пушку було в нього рильце.

Більше грошей хороших та різних!

Минуло кілька місяців. І владу захопили Ленін із товаришами. Робітникам та селянам вони обіцяли достаток, тому насамперед у достатній кількості надрукували вже свої революційні гроші. Але було б смішно думати, що більшовики виявилися єдиними, хто за відсутності влади не брав він всю повноту цієї влади. Росією не правив лише лінивий. Імператори почали з’являтися у кожній губернії. Насамперед вони обіцяли народу легке життя, а другою — друкували легкі гроші.

Всім були гарні ті гроші, але мали маленький недолік — вони миттєво знецінювалися, бо не мали жодного забезпечення. Щоправда, були міста, де місцеве начальство все ж таки знаходило дотепний вихід зі становища. Наприклад, у 1918 р. у серйозному місті Семиріччі, яке відчувало брак грошової маси, масу цієї маси надрукували, але гарантійний підпис комісара фінансів на них замінив переконливіший напис.

Хтось може прийняти це за жарт, але даємо слово честі, що це справжній документ: «Кредитні квитки забезпечуються опієм, що зберігається в Державному банку, і всім надбанням області Семиріччя». Ситуації надавав пікантність той факт, що у будь-якій країні громадянин, який сумнівається у надійності грошей, має право вимагати, щоб кредитні квитки йому обміняли на банківське забезпечення.

Семиріччя також твердо дотримувалося слова. Тут з ранку раніше у банківського віконця вишикувалася черга з бажаючих замість грошової маси отримати забезпечення, що зберігається в банку, тобто. опій. Так, твердіших грошей у Країні Рад більше ніколи не було.

Отже, у країні, де з хвилини на хвилину мав перемогти соціалізм, із грішми проблем не було, проблеми мали гроші. Потрібно було шукати вихід, і вихід, несподіваний і простий, знайшли. І знайдено його було в Одесі — треба друкувати свої приватні гроші.

Саботаж та флердоранж

Першою в Одесі надрукувала свої гроші одеська військово-революційна Рада. Безперечно, гроші були хороші. Але народ їх не брав, бо торговці з Нового базару були збентежені — не могли придумати, куди складати гору цієї паперової макулатури. Хтось навіть пустив контрреволюційне гасло: «Тверді огірочки лише за тверді червонці!». За нові революційні гроші давали пом’яті позаминулі огірки, під які ніякий самогон ні в яке горло не ліз.

Тоді у місцевій революційній Раді ухвалили безумовно радикальне і, головне, революційне рішення: на завтра на базарну площу виїхав броньовичок із кулеметом. Кулемет озирався праворуч і ліворуч, щоб виявити, хто саботує революційні гроші. На щастя, все обійшлося без жертв, тобто жодного саботажника, тобто порожнього Нового базару.

Трагічна розв’язка настала ввечері, коли одеська реввійськрада на чолі з головою товаришем Сановичем як завжди вирушив перевірити роботу червоного ліхтаря, а заразом і роботу освяченого ним закладу мадам Грузберг на Молдаванці. Мадам особисто склала дулю, що пахне флердоранжем, який урочисто піднесла під ніс владі, і повідомила, що в її публічному будинку працюють тільки високоморальні дівчата і обслуговувати клієнтів за такі гроші не збираються, бо це все одно, що без них, тобто за коханням:

— У мене такими дурницями не займаються! Безкоштовне кохання — вдома з дружинами!

Начальство згадало дружин, його пересмикнуло, і вмить настало осяяння, яке, як зоря нового життя, осяяло обличчя стурбованих ленінців. Стало ясніше, що гроші повинні мати не тільки зовнішню привабливість, а й внутрішню забезпеченість. З першої проблеми не було, а ось друга явно підводила. Тож у одеситів надії на державні гроші не було жодної, треба було розраховувати на свої приватні кредитки та кредити.

Ах, “лимончики”, ви мої “лимончики” – вас друкують у Соні на балкончику

Справді, якось надвечір в аптеку мсьє Гаєвського зайшла мадам Ципоркіс взяти для свого онука ліки, щоб не чергувати у його ліжка всю ніч, а дати вже випити касторки і з’ясувати, чи не він проковтнув зранку одне золоте сережки мадам Ципоркіс.

— Касторку я, звичайно, можу вам дати, — сказав галантний мсьє Гаєвський, — але дати здачі не можу. У касі лише 350 мільйонів. Ось якщо…
— Давайте «якщо», — кивнула мадам Ціпоркіс, поважаючи солідність аптеки Гаєвського.

Мсьє Гаєвський витяг з-під прилавка пачку грошей, які він замовив вранці в місцевій друкарні. Там було гордо написано: «Кредитний квиток аптеки Гаєвського. Забезпечується чесним словом мсьє Гаєвського. У Гаєвського все без обману».

Коли наступного ранку мадам Ципоркіс вже у двох сережках зайшла до м’ясної крамниці герра Шляпентоха, щоб взяти фунт телятини, її спроба розплатитися купюрами державного зразка не мала успіху. Хазяїн з німецькою педантичністю та єврейською далекоглядністю, відсунувши у бік державні, поцікавився:

— Може, ви випадково маєте кредитні квитки мсьє Гаєвського?
Здачу він дав кредитками гера Шляпентоха.

Так у смутні часи громадянської війни, мальовничої розрухи та чарівної французької інтервенції «приватні гроші» в Одесі стали випускати аптеки та кінотеатри, кооперативи та ресторани, пожежна команда та профспілка биндюжників.

Як ніколи кожне князівство середньовічної Європи, кожен район Одеси випускав свої гроші. Найкращими вважалися молдаванські. Вони йшли, скажімо, до пересипських за курсом один до двох. І це зрозуміло, адже гроші, надруковані на Молдаванці (Госпітальна, 17), відрізнялися яскравістю фарб, витонченістю оформлення та переконливим хрускотом. На такому тлі революційні рублі явно програвали і їх брали вкрай неохоче. Але головне, одеські гроші таки забезпечувалися всім надбанням двору. І це був не якийсь Імператорський Монетний двір Миколи Романова, а знаменитий одеський двір на Госпітальній, 17, Нюми Романовича!

Пост №1

Зрештою, одеська влада (тобто революційна, але все ще Дума) відчула, що треба і їй під свої гроші мати тверді гарантії, нехай не такі тверді, як у мсьє Гаєвського, але хоча б такі ж вагомі, як на Госпітальній, 17.

І тоді в 1919 р. в газеті «Одеські вісті», відомої своєю феноменальною обізнаністю, з’явилася замітка, підписана популярним одеським журналістом з непопулярним у тодішньої та всієї наступної влади псевдонімом Гуревич-Гурович. Він непрозоро натякав:

«Наша законна влада на своїх грошах як забезпечення помістила фотографію Міської Думи, що на Приморському бульварі. Постає питання: з чого б це? Так от, редакція має достовірні відомості, що в часи, коли в будівлі, де зараз розташовується Дума, ще розташовувалась Біржа, під її четверту колону далекоглядні біржовики заклали золотий запас Одеси, щоб їхні нащадки не стояли біля п’ятої колони з простягнутою рукою».

Усі розуміли, що це газетна качка. Але кожен одесит завжди справедливо вважав себе спадкоємцем тих біржовиків, а отже четверту колону — своєю спадщиною. Тож біля колони навіть довелося поставити міліціонера, який доволі довго стояв там і потім. Колись, за Радянського Союзу, пост № 1 знаходився біля мавзолею, а в Одесі — біля четвертої колони, бо кожен, як то кажуть, має свою святиню.

До честі мешканців Одеси треба сказати, що тут ніколи не вірили чуткам і завжди намагалися їх зруйнувати, як і фатальну четверту колону. А раптом газета таки не бреше?

Відкриття пасажирського сполучення

Цілорічне пасажирське сполучення на Чорному морі зародилося понад 190 років тому, ще в першій чверті ХІХ століття. Тоді новоросійський та бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов доклав чимало зусиль для організації регулярного судноплавства між російськими портами на північно-західному узбережжі Чорного моря з портами Криму та Туреччини.

За його ініціативою було збудовано перший на Чорному морі вантажопасажирський пароплав, який вийшов на першу регулярну лінію між Одесою та Херсоном. Цей пароплав, названий на честь порту своєї приписки «Одеса», окрім 300 тонн вантажу міг прийняти на борт до 82 пасажирів у двох класах.

У першому класі було обладнано 4 кімнати з сімома ліжками, дві кімнати призначалися виключно для жінок. Другий клас складався з «двадцяти чотирьох нішів, у яких розміщувалося до двадцяти восьми осіб». Влітку пароплав приймав на палубу додатково 30 пасажирів. Пропрацювавши кілька місяців 1828 і зазнавши збитків, Воронцов поставив пароплав на прикол в Одесі.

Але вже до середини 30-х років XIX століття маршрутну мережу пароплавів перезапустили та розширили, додавши лінію до Константинополя. Новий маршрут був важливим для Росії: він пов’язував країну з Близьким Сходом та Європою, тому рейси тривали цілий рік. У цих рейсах в холодну пору року умови на пароплавах були досить жорсткими: зимові шторми заливали палубу, вітри намагалися скинути все, що є на палубі, у воду, що призводило до зледеніння елементів корабля і не дуже комфортних умов у салоні.

Регулярні рейси

Для підтримки регулярності сполучення з Константинополем у 1831 році було збудовано потужніше і комфортніше судно — пароплав «Нева». Газета «Одеський вісник» писала:

«Пароплав „Нева“, щасливо здійснивши свою подорож з Англії до Одеси, 4-го числа цього березня кинув якір на нашому рейді. Він надзвичайно швидкий і легкий на ходу, тож із Константинопольської протоки прибув сюди о 53 годині за противного вітру».

Пізніше та ж газета повідомляла, що «парохід „Нева“ успішно витримав зимові плавання, але потім все ж таки був потрібний його ремонт».

Так чи інакше, до 1840-х років почали з’являтися перші пароплавні товариства, які перевозили морем вантажі та пасажирів на лініях з Одеси до Херсона, Севастополя, Ялти, Константинополя, Бургаса. Однак судноплавство все ще залишалося нерегулярним та нечисленним, а зимові рейси організовувалися лише до Константинополя. Вони тривали аж до початку війни з Туреччиною в 1853 році, коли більшість пароплавів була реквізована і увійшла до складу Чорноморського флоту.

Після Кримської війни, до 60-х років XIX століття, між Одесою, портами Криму та Кавказом курсували пароплави двох великих акціонерних компаній: Російського та Російського товариств пароплавства та торгівлі. «Різниця між ними в тому, що для Російського головне — вантаж, а додаткове — пасажири. Для Російського – головне пасажири. Вантаж приймається Російським лише тому, що вага пасажирів за хорошої погоди зменшується наполовину, за хитавиці — на три чверті…», — писала одна з одеських газет.

Пароплави Російського товариства пароплавства та торгівлі (РОПіТ) вважалися більш комфортними, ніж судна інших конкуруючих компаній. Наприклад, на внутрішніх та закордонних лініях РОПіТ ходили нові та великі пароплави з гарною мореплавністю. Всі вони будувалися за останнім словом техніки, мали подвійне дно та водонепроникні перебірки, були оснащені сучасними трициліндровими паровими машинами потужністю до 4600 індикаторних сил.

Ціни

17 травня 1857 р. почалися пробні рейси пароплавів Товариства. Протягом перших трьох днів виручено за квитки перевезення пасажирів 1800 крб., зокрема у Константинополь – 695 крб.
(42 чол.), Кримські порти – 664 руб. (76), Херсон – 357 руб. (117). З 21 травня п’ять пароплавів відкрили регулярні рейси.

Вартість проїзду варіювалася в залежності від класу каюти: до Константинополя від 28 (1 клас) до 8 (3 клас) руб., Керч – від 24 до 6 руб., Феодосію – від 20 до 5 руб., Ялту – від 14 руб. 50 коп. до 3 руб. 75 коп., Севастополь – від 12 до 3 руб., Херсон – від 4 руб. 50 коп. до 1 руб. 75 копійок.

Вантажів відправлено до Константинополя – 4418 пудів, кримських портів – 1042, Херсона – 721 (до Ростова доставлено один рояль). Через шість місяців, за підсумками жовтневої навігації, виручка по повідомленню з Константинополем склала 31,4 тис. руб. (у тому числі помільна плата – 11 тис.), кавказькими портами – 28 (23,6), кримськими – 18,1 (7,5), азовськими – 10,1 (4), Херсоном – 5,3 (2,4)

На пароплавах широко використовувалося електричне освітлення, парове опалення, були обладнані розкішно обставлені кают-кампанії, музичні салони, світлі, добре влаштовані каюти І та ІІ класу та криті приміщення для пасажирів ІІІ класу. Такі пароплави взимку почувалися в морі цілком упевнено, хоч і страждали від штормів і качки.

Перша світова і початок радянских років

До початку 1914 року регулярно різними маршрутами між підконтрольними Росії містами на Чорному морі ходило понад 10 суден на майже 1300 пасажирських місць. Проте з початком Першої світової війни судноплавство зупинилося, а найбільш придатні пароплави були реквізовані Чорноморським флотом як госпітальні судна та військові транспорти. Громадянська війна, що послідувала за цим, принесла руйнування в господарство портів, а більшість торгових судів була викрадена білогвардійцями за кордон.

Пасажирське сполучення на Чорному морі в Радянському Союзі відновилося лише до середини 20-х років XX століття та ознаменувалося бурхливим зростанням флоту. Крім старих пароплавів, частину з яких вдалося повернути з-за кордону, які продовжували обслуговувати Кримсько-Кавказьку, Одесько-Кримську та зарубіжні лінії, з’явилися нові дизельні пасажирські судна.

Два з них — «Крим» та «Грузія» — були побудовані за кордоном, а решта — «Абхазія», «Аджарія», «Вірменія» та «Україна» — створили кораблебудівники Ленінграда. Ці лайнери були набагато комфортнішими за пароплави, побудовані до революції 1917 року, вони дозволяли пасажирам почуватися спокійніше і безпечніше в рейсах холодного сезону.

30 квітня 1929 р. теплохід «Грузія» вийшов з Одеси до свого першого рейсу до Батумі, незабаром до нього приєдналися інші теплоходи серії, ставши дуже популярними. І цьому було пояснення: на судах були комфортні дво- та чотиримісні каюти, надавався непоганий сервіс, що став візитівкою Чорноморського морського пароплавства, та низькі ціни на квитки.

Одесу телефонували однією з перших

Через три роки після того, як Європа оцінила переваги «говорючого телеграфу» Олександра Белла, телефони почали з’являтися і в Російській імперії. Щоправда, до цього винаходу на просторах країни ставилися з великою обережністю: «Встановлення телефонного сполучення, за новизною предмета, допустити до повного його роз’яснення спочатку у вигляді досліду». Але вже у березні 1881 року імператор підписав указ про пристрій телефонного повідомлення, а ще через півроку перші телефони стали радувати жителів Санкт-Петербурга й Москви. Третім телефонізованим містом імперії стала Одеса.

Відомий підприємець та інженер Володимир фон Баранов отримав першу концесію на телефонізацію цих міст. З-за кордону почало приходити обладнання — лише в першій партії, крім іншого, було отримано 6000 кг дроту, 6 комутаторів та 400 телефонних апаратів. Проте невдовзі фон Баранов втратив інтерес до свого «комерційного дітища». Чи то вигода йому здалася недостатньою, чи його більше зацікавив пост губернатора в Архангельську, але він продав свою концесію і відбув на північ. Злі мови казали, що фон Баранов вигадав на цій угоді дуже непогані гроші.

Новим власником концесії стала американська телефонна компанія Олександра Белла – винахідника телефону. Менш як за рік в Одесі вже було 18 телефонних номерів. Так як вони були далеко один від одного, кабелі доводилося тягнути через все місто. «Зустрічалися» дроти на стовпі, який був встановлений поруч із телефонною станцією на Грецькій вулиці, 35, і мав вельми жахливий вигляд.

Шуба або телефон

Двадцяте століття мало що змінило у справі телефонізації Одеси. Установка телефону, як і раніше, перетворювалася на спорудження цілої АТС вдома. Повний комплект телефонних «причиндалів» важив понад 8 кг. До кожного апарату додавався «джентльменський набір», до якого входили електросигнальний прилад інженера Гілелянда, контактний вугільний мікрофон Блека, телефон Белла і марганцево-цинковий елемент Лекланше.

Все це господарство було недосконалим і дуже незручним у користуванні – мікрофон знаходився на нижній панелі апарату і, щоби відповісти, людина змушена була згинатися в три смерті. Крім того, знімаючи трубку з важеля, потрібно було посмикати його, щоб переконатися, що його піднято. Та й сам телефонний зв’язок був неякісним, часто переривався через пошкодження ліній. І хоча перші користувачі постійно скаржилися на недосконалість техніки, їхня кількість неухильно зростала — за місяць-другий у місті налічувалося вже 66 абонентів.

Коштувало таке «задоволення» 250 рублів на рік, і те, якщо відстань до телефонної станції не перевищувала трьох верст. За кожну зайву версту абонент доплачував 50 рублів. На той час це були величезні гроші. Для порівняння: розкішна шуба з хутра тхора у дорогому столичному магазині коштувала 85 рублів.

Жіноча робота

Найпершими телефоністами на станціях були чоловіки, проте тривало це недовго — чоловіки для такої роботи не підходили. Як виявилося, їх легко відволікти, вони швидко дратувалися, а також сварилися один з одним і з клієнтами. І тоді телефонні компанії стали брати працювати виключно жінок.

До 1917 року телефоністками могли стати лише дівчата. Подібну дискримінацію інструкція пояснювала так: «щоб зайві думи та турботи не призводили до зайвих помилок при з’єднаннях». Крім того, «панночки» мали бути у віці 18-25 років, зростом не менше 165 см, з довжиною тулуба в сидячому положенні і витягнутими догори руками не менше 128 см. Ці параметри вважалися оптимальними для кращого охоплення клавіатури комутатора.

Робота дівчат була нелегкою та дуже нервовою, щоправда, їм за це добре платили. Вони постійно перебували у стані напруги, що призводило до помилок при з’єднанні абонентів. У 1891 році кореспондент журналу «Електрика» писав: «Нервові напади нерідко змушували бідну жінку відмовитися від місця через якихось півтора місяця після такого важкого вступу на вакансію».

Втім, «панночки» у боргу не залишалися, у свою чергу, доводячи абонентів до «білого жару». Нещасним користувачам доводилося смиренно чекати на з’єднання з потрібним номером по півгодини. При цьому дівчата були неввічливі, робили абонентам зауваження, сперечалися та всіляко уникали кликати старшу телефоністку, яка розбирала скарги.

Власна телефонна станція

Одеська погода, подібно до вітряної панночки, завжди мала легковажний характер, і взимку 1900 року місто спіткало звичайне в наших краях стихійне лихо. Ураганний вітер повністю знищив повітряну телефонну мережу, повалив 300 стовпів та зірвав дах телефонної станції. Саме тоді в одеситів і з’явилася можливість гідно оцінити телефонний зв’язок, і телефон перетворився з предмета розкоші на предмет першої необхідності.

Якість роботи АТС та ціна не влаштовували одеситів, і вони почали звинувачувати підприємство Белла у штучному завищенні тарифів. Наступні події показали, що частка істини в цих закидах все ж таки була: коли телефонну компанію на конкурсній основі виграв датський консул в Одесі Георгій Рафалович, плата за користування телефоном знизилася до 48 рублів на рік. 1901 року він організував у місті «Одеське товариство телефонів», яке викупило триповерховий особняк на Поліцейській (Буніна) вулиці, 34, сплативши до державної скарбниці 100 тисяч рублів.

За кілька років до цих подій одесити — винахідник і журналіст Мойсей Фрейденберг та фізик Бердичевський-Апостолів — сконструювали свій «телефонний з’єднувач» на 250 номерів. До початку XX століття телефонні мережі були обладнані станціями ручного обслуговування, а одеські винахідники створили одну з перших автоматичних телефонних станцій. У майстерні Одеського університету для демонстрації було виготовлено макет винаходу одеситів, проте вітчизняні зв’язківці їм не зацікавилися, і винахідники запатентували своє дітище у Великій Британії.

На фотографію витрачали цілий день

Перша фотографія в історії з’явилася в 1826 році, і відразу ж знайшлися охочі відобразити свій портрет на шматочку картону. Однак цей процес не був таким швидким, як сьогодні — іноді, щоб отримати фотографію, потрібно витратити цілий день. Наприклад, щоб зробити найперші фото, людина мала сидіти мовчки і зовсім нерухомо дуже довгий час.

Щоб «моделі» не так болісно було очікувати на закінчення процесу, фотографи використовували зручні крісла з підлокітниками та спеціальні важкі підставки з тримачами для голови. Голову фіксували у потрібному положенні, щоб її не можна було повернути чи опустити та зіпсувати фото. Ймовірно, через те, що цей процес був дуже трудомістким, фотографи більше любили знімати інтер’єри та вулиці, а не людей.

Після винаходу дагеротипії – процесу з використанням йодистого срібла – процес створення фотографії скоротився до 15 хвилин. Але спочатку фотографії все одно робили рідко, тому що їхня вартість була дуже високою, і в 1850-х роках вона іноді наближалася до середньої зарплати. Готову фотографію наклеювали на картонну підкладку, а на звороті наносили інформацію про фотографа, ательє, місце зйомки та ставили дату.

Що зберігається у домашніх архівах?

• Дагеротипи. Найпершим типом фотографій був дагеротип, названий на честь винахідника Луї Дагера. Дагеротипи робилися з 1839 по 1860 рік і являли собою зображення на мідній пластині.
• Талботіпи. Близько 1849 року з’явилася нова технологія друку знімків із паперових негативів — талботипія, або калотипія, але її якість була дуже поганою і такі знімки до наших днів майже не збереглися.
• Амбротипи. Ще один рідкісний вид фотографій робився за допомогою скла – близько 1854 з’явилася амбротипія, яка існувала до 1870 року. Амбротип відрізнявся меншою чіткістю та зеленим відтінком зображення. Через крихкість скла амбротипи були недовговічні, тому екземпляри, що збереглися, мають велику цінність.
• Феротипи. Ферротипи, або Тінтайп, – позитивні фотографії на металевій пластині з тонкою захисною плівкою. Процес був запатентований у 1856 році та існував до 1890 року.

Фотографія була дорогим задоволенням

Через два десятки років після винайдення фотографії перше фотоательє з’явилося і в Одесі. 1843 року тут відкрився, як тоді казали, «фотографічний кабінет». Це було друге після московського фотоательє у країні. Процес зйомки став досконалішим і доступнішим, і в газеті «Одеський вісник» з’явилася інформація про відкриття першої одеської фотографії, власником якої був «живописець» Філіп Гааз. Там було зазначено, що «портрет однієї особи… друкується протягом 10-14 секунд, а знімок неживого предмета… в одну секунду».

Гааз постійно їздив до Європи, звідки привозив останні новинки. Спочатку він використав дагеротипію, доки з’явився метод створення негативу, з якого можна було друкувати безліч знімків.

Незважаючи на те, що процес постійно вдосконалювався, фотографії були дорогим задоволенням, доступним лише заможним людям. Їхня ціна коливалася від трьох до семи рублів. Зображення були не дуже якісними, тому у фотомайстернях працювали ретушери, які покращували фото заможних клієнтів.

За кілька років після появи фотомайстерень в Одесі, жителі міста вже поіменно знали майстрів фотосправи. Одним із них був Йосип Мігурський, власник магазину фотоприладдя. Також він створив підручник з фотосправи та відкрив так званий фотоінститут, де навчав мистецтву фотографії. Мігурський був одним із найкращих фотографів Одеси, його роботи були відзначені нагородами на внутрішніх та міжнародних виставках. Крім того, одесит перебував у паризькому фототоваристві.

Ще один фотограф – Рудольф Феодоровець, також був відомий одеситам і мав салон у Парижі. А майстерня Василя Чеховського на Дерибасівській була відома всьому місту протягом двох десятків років. Серед одеських фотографів були представники «вузької спеціалізації». Наприклад, Самсон Маргуліс не лише служив судово-поліцейським фотографом, а й проводив експертизу документів для одеської поліції. До речі, саме фотомистецтво дало поштовх розвитку криміналістики, а також появі нового виду документів із фото, що засвідчували особу людини.

Не рухатися, не посміхатися!

Зробити гарні фото на той час було непросто. Для цього фотографи знімали студії зі скляними стелями та використовували фотоспалахи. Останні були металевий піддон з довгою ручкою, на який насипали магній і підпалювали. Через це у фотостудії стояв огидний запах, а крім того, існувала небезпека пожежі.

Сьогодні ми зберігаємо вдома сімейні фотоальбоми та стоси розрізнених фотографій, а на той час створення фотографії було цілою подією. В ательє приходили цілими сім’ями та одягалися як на свято. Однак при цьому ви не побачите на жодній старій фотографії усміхнених людей.

Справа в тому, що спочатку лише заможні люди могли дозволити собі зйомку, а посмішка на портреті вважалася поганим тоном. Усміхатися на фотографіях люди стали лише після появи недорогих фотоапаратів, за допомогою яких можна було зніматися «для себе», у неформальній обстановці.

Дитинство і шлях до повітроплавання

Народився 13 листопада 1881 року в селі Апілля Духовщинського повіту Смоленської губернії. Наприкінці ХІХ століття у пошуках кращої частки родина Юхимових переїжджає до Одеси, де поселяється у будинку № 24 на Княжій вулиці. Батько, гренадер, який відзначився під час штурму Плевни, довгий час микався в Одесі без роботи, поки не влаштувався простим робітником у майстерні Російського товариства пароплавства та торгівлі. Михайло у 1902 році закінчив Одеське залізничне технічне училище та працював електриком-наладчиком телеграфу Південно-Західної залізниці.

Михайло Єфімов з дитинства захоплювався велосипедом, а згодом і мотоциклом. У 1908 році він – чемпіон Росії з мотоциклетного спорту. Створений у березні цього ж року одеський аероклуб вплинув на формування Єфімова як пілота. Перший літальний апарат одеський аероклуб придбав у 1909 році.

Перший політ на планері в одеському аероклубі здійснює Михайло, це був і перший у його житті самостійний політ. А через деякий час уже всі одеські газети називають Єфімова “рекордсменом за кількістю польотів на планері”.

Навчання та перші польоти

Один із почесних голів одеського аероклубу, банкір Ксідіас, вирішив купити аероплан у французького пілота та конструктора Анрі Фармана. Він звертається до Михайла як до експерта та як до майбутнього пілота цього літака. Єфімов приймає пропозицію та виїжджає до Франції – у невелике містечко Мурмелон.

У мурмелонській льотній школі Михайло поводиться як один із найталановитіших учнів. Навчанням його займається сам Анрі Фарман. Михайло Єфімов стає дипломованим пілотом – першим із російських авіаторів (диплом № 31 від 15.02.1910). Більше того, Фарман вирішив залишити Єфімова в школі у якості інструктора, однак Єфімов вирішив повертатись додому.

У лютому 1910 року Єфімов прибуває до вже рідної Одеси, і в березні здійснює свій знаменитий політ на аероплані “Фарман-4”. Пілот злітає, робить три кола на висоті 50 метрів і плавно опускається на землю. Усього того дня Єфімов здійснив п’ять польотів, у тому числі два – з пасажирами: Анатрою та Ксидіасом.

Ласкава публіка несла улюбленця Одеси на руках, він знову злетів у повітря, цього разу без аероплана, але з лавровим вінком на шиї. Такого аншлагу іподром не бачив більше ніколи. Навіть з даху в’язниці Єфімову аплодували арештанти.

Загалом, вже через 23 дні злетить Сергій Уточкін, але пам’ятники в Одесі та Гатчині поставлять саме Михайлу Єфімову.

Слава

А Михайло продовжував дивувати світ своїми польотами. Ім’я його стає легендарним. Під час всеросійського свята повітроплавання у Петербурзі у житті Михайла Никифоровича відбувається знаменна подія. Він знайомиться із професором Н.Є. Жуковським. Автор всесвітньо відомих праць з повітроплавання просить Єфімова здійснити кілька показових польотів у Москві. Єфімов погоджується, і ще довго його ім’я не сходить з вуст москвичів.

Після Москви Михайло їде до Севастополя, де неподалік, у Качі, йому запропонували місце головного інструктора у першій у Росії Севастопольській військово-авіаційній школі. Тут він виявив себе не лише як чудовий пілот, а й як талановитий винахідник.

В 1912 Єфімов розробив пристосування, що дозволяло пілоту запускати авіаційний двигун без сторонньої допомоги.

1914 рік. Почалася Перша світова війна. Михайло Єфімов подає рапорт про відправлення його на фронт. З квітня 1915 року він починає службу як “льотчик-мисливець” (тобто, доброволець) у 32-му авіаційному загоні на Західному фронті. Йому надали чин прапорщика. Мужній льотчик, він стає повним Георгіївським кавалером і нагороджується орденом Анни III ступеня з мечами. Єфімов воював у 6-му авіазагоні та 4-му загоні винищувачів.

На початку 1917 року його перевели в гідроавіацію Чорноморського флоту. Тут Михайла застала звістка про лютневу революцію. Єфімова призначають флагманським льотчиком при комісарі гідроавіації.

Навесні 1918 року у захопленому німцями Севастополі Єфімов був заарештований. З в’язниці він вийшов лише тоді, коли Червона Армія зайняла місто. Після заняття у липні 1919 року Севастополя денікінськими військами Єфимов відступив із Червоною Армією з Криму до Одеси. Торішнього серпня 1919 року Одесу захоплює білогвардійський десант.

Єфімов ховався, але був заарештований і 19 серпня 1919 розстріляний. З ініціативи астронома Тамари Михайлівни Смирнової, 31 травня 1988 року Міжнародний планетний центр затвердив назву “Єфімов” для малої планети № 2754. В офіційному повідомленні повідомляється, що назва дана “на згадку російського авіатора Михайла Никифоровича Єфімова (1881-1919), який серед перших льотчиків здійснив спіралі і віражі”.

Пам’ять про льотчика в Одесі

Перший авіатор Одеси, безумовно, менш відомий, ніж його знаменитий візаві Сергій Уточкін. Уточкін — герой одеського фольклору, перший футболіст, велосипедист, мотоцикліст і ще багато визначень із приставкою «перший». Тим не менш, на честь Єфимова в Одесі є аж три меморіальні дошки: на будівлі Одеського коледжу транспортних технологій (пл. Олексіївська, 17), на початку вулиці Єфімова на Млинах, і на трибуні Одеського іподрому, де відбувся перший політ. Ще одна дошка була на будинку, де проживала родина Юхимових (вул. Княжа, 24).

Вулиця названа на честь нашого героя знаходиться на Ближніх Млинах; власне, через залізничні колії від того місця, де він у 1899-1902 рр. навчався у «залізничному технічному училищі». Пам’ятник Михайлу Єфімову у 2005 році був відкритий на території підприємства “Одесавіаремсервіс” (зараз – ДП “Одеський авіаційний завод”).

Одеські двори з’явилися ще у ХІХ столітті

Одесу забудовували за планом Деволана та Форстера — прямокутні сітки вулиць, зміщені щодо один одного на 45°. При такому плануванні вулиці були відкриті у бік моря, вдома обдував свіжий вітерець і освітлювало сонце. Та й заблукати в такому місті було проблематично.

З моменту заснування Одеси основним населенням були торговці та міщани. Перші будинки для них зводили досить скромні. Спочатку у місті стали з’являтися одноповерхові та двоповерхові будинки. Подібні будови ще можна побачити у Грецькому провулку, де селилися вихідці з Греції. Вони воліли будувати будинки з внутрішніми двориками, балконами та верандами.

Трохи згодом у місті стали з’являтися особняки — двоповерхові будинки з брамою. Усередині будинку був двір, який служив центром життя. Тож можна сказати, що система будівництва вплинула на появу фірмового одеського стилю взаємин між сусідами.

Двір містили черепашником, а також доріжками з вулканічних плит, які, як баласт, привозили торгові кораблі. Усередині його засаджували деревами, а в центрі встановлювали колодязь чи невеликий фонтан. До речі, одеські двори планували так, щоб там було якнайбільше тіні, і вони зберігали вдень тепле вночі та нічну прохолоду вранці.

Проте більше, ніж літня спека, життя одеситів затьмарювало відсутність води. До речі, це навіть вплинуло на міську архітектуру: будинки часто покривали односхилими дахами з водостоком для збору дощової води. З дахів вода потрапляла до спеціальних підземних цистерн, які знаходилися зазвичай у центрі двору. Усередині цистерну обробляли цементом, а щоб очистити воду, встановлювали своєрідні фільтри з деревного вугілля та гравію.

Замість будівельних норм – сумління

У Російській імперії дуже довго не було єдиних будівельних норм, а перший будівельний статут був затверджений лише у 1857 році. До цього кожен будував, як Бог покладе на душу. Ті, хто був навчений грамоти, могли використовувати довідник будівельника, що на той час видавався. Там можна було знайти загальні дані — якою має бути глибина фундаменту чи товщина стіни.

Крім цього, була розрахована висота цоколя, ширина карнизів та навіть відстань від підлоги до підвіконня. У будинках, побудованих з використанням цих порад, завжди було ясно, а стіни не страждали від вогкості. Щоправда, всі зручності, як то кажуть, були «на подвір’ї»: будинки опалювали печами, воду носили з колодязів, туалетом служили вигрібні ями, а «лампочками» — свічки.

Але незважаючи на таку «будівельну невизначеність», правила будівництва будинків сторіччя тому не надто відрізнялися від сучасних. Істотною була лише одна відмінність — усі матеріали були максимально якісними, а роботи виконувались відповідально та кваліфіковано. І це при тому, що будівельні інструменти були навіть примітивними, а єдиними механізмами для полегшення праці служили найпростіші пристосування.

Адже забудовник, у будинку якого через рік-другий починав протікати дах чи відвалюватись штукатурка, не кажучи вже про тріщини у стінах, ризикував піти світом. Добрим ім’ям, репутацією дорожили як скарбом, бо мешканці міста знали, хто де і що будував. Нині, на жаль, ситуація інша — ми знаємо лише «прізвище» фірми та перевірити якість будівництва перед покупкою квартири не можемо.

Будівництво контролювала поліція

Наприкінці ХІХ століття в Одесі почався будівельний бум — як гриби почали рости прибуткові будинки, в яких квартири здавали в оренду. Однак це мало і свої оборотні сторони. Розпродати таку кількість квартир було неможливо, і забудовники-«передовики» часто ставали банкрутами.

Розробляти та створювати креслення майбутніх будівель було дозволено лише архітекторам. При розробці проектів вони мали враховувати вимоги часу та створювати відповідну інфраструктуру — льохи, комори, а поруч за потреби планувати стайні, сараї чи сад із городом.

Висота стель у прибуткових квартирах для робітників мала бути не нижче 2,8 метра, щоб мешканці не вчагли — адже топили тоді пічками. У будинках, призначених для більш заможних мешканців, стелі, звичайно, були значно вищими. До речі, за радянських часів висота стель у хрущовках, згідно з будівельними нормами, була лише 2,5 м. Розміри квартир розраховувалися виходячи з того, що на одного мешканця мало припадати 56,44 м² житлової площі. І хоча жодних офіційних розпоряджень із цього приводу в царській Росії не існувало, забудовники дотримувалися цього як негласного закону.

За будівництвом тоді стежило поліцейське управління. До обов’язків поліції входило затверджувати план будівництва та контролювати його виконання. На будівництво кам’яного будинку давали не більше п’яти років, а дерев’яного ще менше — всього три роки. Якщо забудовник не встигав збудувати будинок, то з ним не церемонялися — земельну ділянку запросто могли відібрати та віддати іншому.

Кочубеїв-Хаджибей-Одеса

7 лютого 1795 року місто Хаджибей, захоплене Російською імперією, було перейменовано на Одесу. Однак історія міста значно старша: перша згадка про нього датується 1415 роком. За останніми історичними даними, 19 травня 2024 року Одесі виповниться 609 років. Перша відома назва міста була Кочубеїв (Кочубіїв). Після завоювання турками воно отримало назву Хаджибей, а згодом стало Одесою.

На відкритій лекції професора Тараса Гончарука було свого часу розказано, що у травні 1415 року польський хроніст Ян Длугош вперше згадав місто і порт Кочубеїв (Кочубіїв), який пізніше згадувався як Хаджибей.

І лише 7 лютого 1795 року з’явилася назва Одеса, коли в Російській імперії було видано указ про заснування Вознесенської губернії. У цей документ було включено “Одесу, татарами Гаджибей іменовану”. До цього моменту у документах такої назви не існувало. Катерина II, яка правила імперією у той час, фактично перейменувала місто з Хаджибея на Одесу.

Цей факт добре відомий історикам, але довгий час ігнорувався у російській версії походження міста та загалом історії заселення північно-західного Причорномор’я. Тема віку Одеси вже давно стала обговорюваною, але залишається непізнаною, як стверджує доктор історичних наук Андрій Красножон. Тому і досі є дискусійним питання – чи Одесі біля 230 років, чи майже втроє більше?

Точний вік?

Взагалі-то, слід визначити, що чітких критеріїв для визначення віку Одеси немає. Ще відтоді, як концепція “Одесі — 609” була представлена в книзі історика Олександра Болдирєва, суперечки щодо віку міста не вщухають. Зазвичай люди хочуть отримати чітку відповідь, але це неможливо. Якщо бути максимально лаконічним, то відповідь звучить як “не знаю”. Існує велика проблема з визначенням днів народження міст, і це є показником “закомплексованості” міста. Проте, це проблема не тільки для Одеси, а й для всієї західної цивілізації.

Історики підкреслюють, що відповідь “не знаю” не є спробою уникнути питання. По суті, на сьогоднішній день відомо, що 609 років тому топоніму “Одеса” не існувало, але й 230 років тому його теж не було.

Коли з’явилась назва “Одеса”

У звіті Де Волана, що датується кінцем 1791 – початком 1792 років, висловлюються його думки про майбутні південні морські ворота імперії, якими мав стати Хаджибей. Він зазначає: «Ми недалекі від припущення про користь такого порту, не наважуючись, однак, доводити його необхідність». У цьому ж документі Хаджибей згадується як «поселення… Якщо завгодно – місто». В звіті також підкреслюється: «Очаківський лиман — найістотніший пункт у системі оборони кордону. Це ворота Російської Імперії…».

Існував і інший звіт, надісланий до столиці імперії, — рапорт катеринославського намісника В. Каховського, також адресований імператриці. Цей звіт можна вважати прикладом «зворотного» підходу до питання.

Проте справа не лише в цьому. У документах, що датуються часом після взяття фортеці Хаджибей, коли місто та його території вже перебували під російською юрисдикцією, воно все ще згадувалося під назвою Хаджибей (Гаджибей). Видача всіх правовстановлюючих документів на володіння земельними ділянками у вересні 1794 року здійснювалася із застосуванням цього топоніму, відомого з 15 століття. Він також фігурує в листуванні того часу.

Цікаво, що в мемуарах Де Волана, закінчених у 1811 році («Нарис моєї служби в Росії»), він стверджує, що в своєму рапорті, згаданому вище, «представив Одесу як передовий порт регіону» — тобто, знову ж таки, застосував протилежний підхід. Минули роки, і нащадки продовжують болісно розмірковувати над питанням, коли і хто ж заснував Одесу, і чи була вона взагалі заснована.

Назва заднім числом

У роботі Аполлона Скальковського «Перше тридцятиліття історії міста Одеси» (1837 р.) спостерігається цікава плутанина. Спочатку він датує заснування міста 1793 роком, але потім, кількома сторінками нижче, пише вже про 1794 рік. І далі з’являється формулювання «1793 (1794) рік». Де ж точність? У тексті книги загалом багато невідповідностей, хоча її автор — високопоставлений чиновник, якого називали «батьком історії Новоросійського краю». Це приклади «перекручування» історіографії. Історики тих часів частково проігнорували книгу, частково її розкритикували.

Тепер щодо 22 серпня 1794 року за старим стилем, тобто 2 вересня за новим стилем, — цієї дати в історичних роботах про місто історики не згадували навіть через сто років. У нарисі, виданому до сторіччя Одеси, зазначено: «27 травня 1794 року імператриця Катерина видала Указ про надання Гаджибею статусу міста…». Що, раніше це було село?

У примітці до цього внизу сторінки сказано, що «22 серпня 1794 року, у день коронування імператора Миколи I, митрополит Гавриїл, прибувши до Одеси, освятив закладку Собору, Грецької та Катерининської церков…». Але ж коронація Миколи I у 1794 році неможлива, адже він народився лише у 1796 році! — ось приклад ще однієї історичної «точності».

Історик підкреслює, що це таке собі застереження, спроба «підмазування». Освятили майбутні собори нового міста, нібито на честь коронації царя. Імператору, таким чином, приємно: його нібито коронували 22 серпня, а наше місто цього дня, мовляв, заснували.

— Далі більше. Наприкінці 19 століття одеський історик Олексій Маркевич підняв тему литовського Хаджибея (Кочубієва), спираючись на свідчення Яна Длугоша від травня 1415 р. — року першої згадки про королівський порт Кочубієв (Коцюбеїв), що на той час перебував у володінні литовського князя.

Опис в газеті

У цей час (1850-1860 роки) «Одесский вестник» (далі ОВ) звертав увагу на численні проблеми міського життя й щодо шляхів вирішення багатьох з них на шпальтах газети спалахували досить гострі дискусії. У зв’язку зі зазначеними проблемами, дописувачі газети торкалися й питань стану чумацького промислу.

Важливу увагу ОВ приділяв стану шляхів, якими підвозилися до Одеси головні експорті товари, передусім, зерно. Так 1860 р. в газеті було вміщено статті А. Шмідта, що готував своє статистичне
дослідження Херсонської губернії, в яких наводилися відомості й щодо чумацьких перевезень, зокрема, про їхню вартість («чумаки беруть з відстані 100 верст з чверті пшениці 1 крб. сріблом, 250 та 400 верст – 2 крб.сріблом». – зазначав А. Шмідт) та обґрунтовувалася необхідність заміни чумаків залізницями.

Хитрий шинкар

Дописувачі ОВ неодноразово звертали увагу на складнощі, які мусили долати чумаки дорогою до Одеси. Особливу увагу газета звертала на здирства, що мали терпіти чумаки на шляхах Херсонської губернії від землевласників та їхніх представників. Так автор передовиць «Малюк» (вочевидь редактор газети – М. Сокальський) 1863 р. наводив уривок з листа до нього знайомого: «Я виїхав з Берислава великою дорогою, яка прямує до Балти. Обігнавши кілька обозів чумаків, я під’їхав до трактиру в 30-ти верстах від Берислава й бачу таку картину: єврей-шинкар красується на першому плані, підперши бік рукою та про щось повеліваючи міркує, а перед ним стоїть цілий натовп чумаків на колінах.

Під’їхавши поближче, я поквапився дізнатися у чому справа. Виявилося, що чумаки, проходячи мимо, домовилися з трактирником випасти волів й напоїти їх за 10 коп. сріблом за кожного. Якою б не була великою ця платня, але чумакам потрібно було піти на неї; інакше воли, чого доброго, не пішли б далі, та й далі – на відстані 100 верст – всі шинки належать цьому ж єврею, який, про всяк випадок, взяв би своє, якщо не в першому то в останньому трактирі.

Попасши волів, чумаки збиралися їх поїти, але єврей вже роздумав. Побоюючись, що воли виберуть усю воду і її невистачить для проїжджих, які під’їхали з Каховського ярмарку, він заборонив поїти та вимагав, щоб чумаки йшли вперед ще верст 20 і там поїли худобу…. Що робити? – гроші вперед віддано, воли стомлені, а шинкар й знати нічого не хоче, пропонуючи «квіток», по якому дадуть водопій на наступній зупинці…. Чумаки просять, навіть на колінах просять, – але рішення шинкаря тверде і чумаки йдуть з «квітком», похиливши голову, далі…».

Жахливі дороги

На шпальтах ОВ зверталася увага і на стан шляхів до соляних промислів одеських лиманів. Відомий статистик І. Шмаков в своїй статті звертав увагу наскільки важливим для чумаків, що привозили зерно до Одеси був соляний промисел запроваджений М. Новосельським у Северинівці.

«Дорога від Одеси до Северинівського промислу, якою постійно тягнуться в обидва боки величезні транспорти – гірше будь-якої критики. Починаючи від Наришкінського узвозу, шосе являє
собою вигляд бурхливого моря й між хвилями пірнають чумацькі, волові та кінні фури, стомлюючи худобу та ламаючись на кожному кроці. Далі йдуть сипучі піски до підйому на височину. Міст
влаштований не доїжджаючи до підйому, зі своєю пробитою настилкою, дуже несприятливий для проїзду, але сприятливий для ломки фур. Підйом має чимало перешкод для проїзду: він крутий,
бруківка його перерита, по бокам глибокі канави.

Вийшовши на високу площину, чумак при добрій погоді знайде більш-менш пристойну дорогу, на якій є різні дорожні споруди як-то: незручні для проїду мости та відремонтовані й забезпечені усіма напоями корчми, де вельми дорого беруть за водопій та випас худоби по степам, що належать навколишнім землевласникам». – писав І. Шмаков, дивуючись чому не знайшлося грошей на ремонт дороги до промислів.

Перебування в місті

Не могла оминути газета й обставин перебування чумаків в місті. В тому числі і у зв’язку з важливою проблемою «брудної» та «пильної» Одеси (за відомими висловом О. Пушкіна) – стану її шляхів. Саме чумацьких волів дехто з одеських авторів вважав головними винуватцями поганого стану одеських вулиць. Гостра дискусія щодо засобів здійснення брукування одеських вулиць виникла на сторінках ОВ та «Journal d’Odessa» 1860 р.

Її учасники, зокрема, пропонували стягувати на брукування вулиць спеціальний податок з експортного зерна. Постійний дописувач ОВ Г. Кузьменко щодо таких пропозицій писав: «Життєву стихію Одеси складає хлібна торгівля. …хлібна торгівля складає для неї все – все, а між тим для цієї торгівлі містом не зроблено нічого. Неможна вказати на жодний майдан, який би відповідав величезному припливу транспортів з хлібом, що не мають притулку, тоді як для цього предмету мали б бути збудовані красні площі. Маючи у своєму володіння 30 тисяч десятин землі, місто могло б для цього пожертвувати хоча б 30 десятин.

Щоправда не можна сказати, щоб не було майданів – вони були, а деякі і тепер вціліли, але в розмірах надто малих, при тій величезній хлібній торгівлі, яку веде Одеса. Колись в Одесі було п’ять площ, але з розширенням Одеси місто, замість збільшення площ, почало обмежувати їх, а в деяких місцях зовсім знищило.

Кожен запитає, де ж поміщаються транспорти, які входять до Одеси десятками тисяч. Майданів не
вистачає і сотій їхній частині – так що мимоволі зупиняються вони на вулицях й терплять усі складнощі від такого розташування. Від того в Одесі і трапляється на деяких вулицях велика тиснява та штовханина».

Свою статтю Г. Кузьменко завершував як загальним висновком щодо ставлення міської влади до потреб візників зерна, так і пропозиціями щодо можливого вирішення вищезазначеної проблеми.
Звинувачення на адресу возів з зерном, як головних винуватців псування одеських вулиць під час зазначеної дискусії лунали часто.

Руйнівники вулиць

Дискусія щодо шляхів покращення одеських вулиць продожувалася на шпальтах газети й у наступні роки. «Хто, наприклад, найбільше псує мостову(…) Відповідь на це досить проста: коні, екіпажі та вози, особливо з важкими вантажами». Тому народжувалися ідеї брукувати одеські вулиці за рахунок спеціального податку з експорту зерна.

Іншій дописувач газети в статті 1861 р. щодо ролі візників хліба в псуванні одеських вулиць був більш категоричним. Він вважав, яким би матеріалом не були бруковані вулиці Одеси, вони б знов швидко зіпсувалися б, «якщо не усунути головну, найбільш шкідливу, причину шкоди мостовим в Одесі – а саме візників, які перевозять хліб з магазина до магазину й з магазинів до гавані, а також
валок, що приходять з губерній з хлібом».

Коли все більші площі вулиць Одеси почали вкриватися гранітом, деякі автори ОВ звинувачували чумаків в їхньому забрудненні. Навіть 1867 р., коли чумаків в місті значно поменшало, один з авторів ОВ писав про залиті багнюкою вулиці і далі:

«Хто ж винен в цій справі? Дехто звинувачує домовласників; але чи здатні ці останні доглянути за чистотою,коли невдовзі після очищення бруківки двірником, валка чумаків в 200 або 300 возів нагряне та обступить ваш будинок».

Проте і щодо впливу чумаків на забруднення вулиць Одеси думка ОВ не була однозначною. Так автор замітки на шпальтах ОВ 1864 р. писав: «До числа вуличних курйозів слід віднести такі експлуатації будочників та двірників. До одного будинку на Італійській вулиці досить часто під’їжджають вози із зерновим хлібом для зсипання його в магазин.

Звичайно, що від волових возів, які стоять на одному місці годину чи дві, залишається на вулиці усіляке сміття. Поліцейські служителі, що мусіть спостерігати за чистотою, вимагають очистки вулиці від двірників, отримавши від візників від 2-х до п’яти коп. з возу винагороди.»

Кримінальники та чумаки

Торкалася газета й питання стосунків чумаків з місцевою поліцією та кримінальними елементами. Притому чумаки лише зрідка згадувалися як спільники останніх, а переважно – як жертви шахрайства та здирництва.

«Кому в Одесі не доводилося бачити або чути, як будочники вимагають від чумаків по копійці або по дві з возу за те, що валка зупинилася на вулиці, поки чумаки розпитують, до якого магазину підвезти свій вантаж, а у випадку відмови, хто не бачив, як будочник безцеремонно стягає з возу першу свитку, що йому сподобається, та й ще погрожує затягнути до поліції».

Про те, що чумаки в Одесі надзвичайно терпіли від дій кримінальних елементів різного ґатунку зазначалося в літературі ХІХ – початку ХХ ст. Між іншим, вказувалося на факти крадіжок, переховування (в тому числі в одеських катакомбах) та перепродажу чумацьких волів. Про це згадувалося й в українській чумацькій пісні записаній О. Маркевичем (автором цієї пісні був одеський домовласник Т. Василенко).

ОВ згадував на найбільш кричущі факти шахрайств, жертвами яких ставали чумаки. Одеські аферисти могли бути досить винахідливими. Насправді, між діями шахраїв та діями деяких одеських «комерсантів» щодо чумаків важко було помітити велику різницю. Від кінця 1850-х рр. ОВ звертав увагу на дії так званих «кулаків» та «факторів» – перекупників в хлібній торгівлі, від дій яких страждали чумаки.

В статті 1860 р. детально розбиралося два прийоми, якими «кулаки» обдурювали чумаків при закупівлі зерна, зазначаючи: «Здійснюються й інші витівки з чумаками, але усіх їх не перелічиш». Газета звертала увагу як «туманять чумаків» і так звані «фактори». Анонімний дописувач у замітці «Витівки факторів», зокрема писав: «шахрайства «факторів», що змушували чумаків продавати зерно за безцінь. «Найскладнішим, – писав анонімний автор, – для факторів обдурити так званих «буців», мешканців віддалених місць Київської або Подільської губерній. «Занадто завзяті, ці прокляті». – говорять фактори».

Ситуація на початок війни

За станом на 22. 06. 1941 р., співвідношення боєздатних підводних човнів супротивників на Чорноморському ТВД складало 24:1 (румунський підводний човен «Дельфін / Delfinul») на користь Чорноморського флоту РСЧФ СРСР.

Конвенцією Монтре 1936 р., яка діє й понині, обмежено доступ військових кораблів нечорноморських країн у мирний час (по класу, сумарній водотонажності та часу перебування в Чорному морі) та блоковано доступ у воєний час через протоки Дарданелли та Босфор. На протязі Другої світової війни Туреччина неухильно дотримувалась цих вимог, тому для Німеччини та Італії необхідно було вибрати альтернативний шлях комплектування своїх підводних сил на Чорному морі. Для Радянського Союзу таких обмежень не існувало, але приклади з англійською В-1 та тихоокеанською Л-16 (11. 10. 1942) субмаринами при їх невдалій передислокації морем на Північний флот, змусили радянське командування теж шукати інші шляхи, причому в обох напрямках: Чорне море – Північний флот та Тихоокеанський флот – Чорне море.

Перекидання німецьких човнів

Маршрут майбутньої 30-ї флотилії розпочався з порту Киль, де підводні човни були встановлені на спеціальні понтони з розворотом корпусу на 90 градусів для можливості проходу під мостами. Підводні човни буксирувались каналом Кайзера Вільгельма до Гамбургу, потім по Ельбі до Дрездену. У Юбігау підводні човни перевантажувались на сухопутні багатоосні трейлери, на яких по
шосе долали відстань у 450 км до порту Інгольштадт на Дунаї.

Потім підводні човни знов перевантажувалися на понтони і буксирувалися двома групами (1-ша до Лінца, 2-га до Галаца). З понтонів субмарини спускалися на воду щоб, або своїм ходом, або на буксирі перейти по Дунаю до порту Сулина, після чого морем – у ВМБ Констанца.

Операція вимагала формування спеціальної групи забезпечення у складі 600 осіб: кораблебудівники, зв’язківці, водії, дорожня поліція тощо). До групи була залучена спецтехніка (багатоосні 60-ти тонні платформи та важкі тягачі по 150 к.с. кожен). Підводний човен (максимально облегшений) розташовувався на двох платформах, які, не зупиняючись, тягнули 4 тягачі. Заправка тягачів та зміна водіїв відбувалася на ходу. Сухопутний шлях було пройдено за 56 годин. Транспортування по землі та воді зайняло 6 тижнів. Так само залізницею перекидались і італійські підводні човни.

Американки в бою

У травні 1942 р. підводний човен А-3 (т.зв. «американський» проект), командир – капітан 3 рангу С. А. Цуріков, вийшов на позицію у Одеську затоку, виявив фарватер і влаштував засідку вставши на підводний якір, проти конвою, який вирушив з Констанци у складі транспортів «Ardeal» і «Sulina» та під охороною есмінців «Regina Maria», «Maresti», «Marasesti» й патрульних катерів PR-4, PR-6.

29 травня 1942 р. о 10.23 за московським часом було здійснено 2-х торпедний залп торпедами 45-
36, який у 09.29 за румунським часом влучив у борт транспорту «Sulina» (3495 брт). Для того щоб не демаскувати підводний човен піднятим від гребних гвинтів мулом, командир прийняв рішення лягти на дно у точці залпу серед мінного поля. Супротивник навіть не припускав можливості торпедування у світлий час на мілині з відстані 3,5 каб, знаходячись на мінному полі, й не переслідував субмарину.

03 червня у цьому ж поході під Одесою було виявлено ще один конвой, але мілина між супротивниками завадила його атакувати. 11 червня 1942 р. ПЧ А-5, командир – капітан-лейтенант Г. А. Кукуй, в Одеській затоці здійснив атаку конвою у складі транспорту «Ardeal» під охороною протичовнових сил з 5 одиниць. Капітан встиг викинути судно на мілину. Наслідком цієї атаки стало встановлення 25 червня нового румунського мінного загородження S-33 на якому через місяць в районі маяка В. Фонтан підірвався ПЧ А-5, що не завадило йому 4 серпня повернутися до бази. 260 німецьких контактних протичовнових мін стали боронити окуповану Одеську затоку від субмарин. У подальшому бойові дії в Одеській затоці для дивізіону ПЧ типу «А» були невдалими (липень – ПЧ А-5, початок серпня – ПЧ А-2, 2-15 вересня – ПЧ А-4).

Підводні човни типу «малютка»

На відміну від «американок», для «малюток» бойові дії в Одеській затоці стали смертельними: ПЧ М-33, командир – капітан-лейтенант Д. І. Суров, підірвався 25. 08. 1942 на 2-х мінах, а через місяць 26. 09. 1942 на тому ж самому мінному загороджені підірвався ПЧ М-60, командир – капітан-лейтенант Б. В. Кудрявцев. ПЧ М-31 (командир – капітан-лейтенант Є. Г. Расточіль) спробував отримати сатисфакцію двічі досягши бойових успіхів: серпень 1942 р. – буксир «Дюренштейн» (Одеська затока), 6. 10. 1942 – буксир «Олтул» (Очаківське гирло), але був атакований 17 грудня 1942 р. UJ-80 у бухті Жебрияни.

Які ж справжні причини такої різниці у діях підводних човнів американської побудови типу «А» й фіаско радянських субмарин типу «М» в одному й тому ж самому географічному районі у доволі
невеликий проміжок часу з кінця травня по кінець вересня 1942 року? Перерахуємо їх:

• 53-см торпеди «малюток» значно важчі ніж 45-см торпеди «американок»,
  тому останні роблять менший «торпедний мішок» при пострілі і вимагають
  меншої кількості води для погашення плавучості, щоб не демаскувати підводний
  човен;
• дивізіон «американок» добре знав Одеську затоку, бо свого часу був
  родоначальником підводного флоту Морських Сил Чорного моря і деякий час
  базувався як безпосередньо в Одесі, так і поблизу Очакова (Каберда);
• перед «малютками» до війни та на її початку ставилися завдання по
  охороні своїх баз, в основному, у Криму та на Кавказі, тому практичне знання
  навігаційних та фізико-географічних особливостей Одеської затоки не було на
  порядку денному для їх командирів доволі довгий час.

Успіхи німецьких підводників

На відміну від італійців, які фактично сформували свої підводні сили на Чорному морі з «нуля», німецькі флотоводці послали на театр підводні човни, «обкатані» у бойових діях і з доволі солідним послужним списком перемог на своєму бойовому рахунку.

Основним бойовим завданням 30-ї флотилії була блокада Кавказського узбережжя та зрив судноплавства радянських танкерів на Чорному морі. Підводні човни 30-ї флотилії Крігсмаріне встигли зробити 58 бойових походів, в яких потоплено 5 морських цілей: танкер «Емба» (30 червня 1943 р. U-24), танкер «Вайян Кутюр’є» та пасажирський теплохід «Пестель» (U-20), шхуна «Танаїс»
та буксир «Смєлий» (U-23).

На закид, що т/х «Пестель» було потоплено 19 червня 1944 р. під Трабзоном у турецьких територіальних водах, природньо виникає питання: що робив там радянський пароплав, якщо радянський ПЧ Щ-214 неодноразово, зокрема 03 листопада 1941 р., топив турецькі судна?

Слід зазначити, що німці планували нарощувати чисельність свого чорноморського підводного флоту за рахунок будівництва підводних човнів ХХІІІ серії на Миколаївських заводах (20 вересня 1943 р. німецька фірма отримала замовлення на будівництво 14 одиниць, але 1 травня 1944 року
замовлення було скасовано).

Румунські та італійські підводники

Дозорна служба румунської субмарини «Дельфін / Delfinul» в 60 милях мористіше від ВМБ Констанца 26 червня 1941 р. дозволила заздалегідь виявити радянські ударні корабельні сили та завчасно повідомити про небезпеку, що в кінцевому рахунку привело до розгрому загону командира 3-го дивізіону есмінців капітана 2 рангу М. Ф. Романова (флагманський лідер «Харків» пошкоджено і лідер «Москва» потоплено, а частину екіпажу, включно з командиром, узято в полон).

Бойова діяльність ПЧ «Delfinul» під проводом Constantin Costachescu не обмежилась лише цим бойовим успіхом. 1941 року у серпні під Одесою, за наведенням субмарини, німецькою та румунською авіацією було знищено кілька транспортів конвою, зокрема 12 серпня – т/х «Новоросійськ» і 13 серпня – т/х «Поліна Осипенко».

Вже 9 вересня ПЧ атакував (безуспішно) крейсер «Комінтерн». 5 листопада о 08.44 було здійснено двоторпедний залп по танкеру «Кремль», який було пошкоджено. У 7 бойовому поході (6 – 13 грудня) під час повернення у Констанцу було виявлено 2 радянських підводних човни і наведено на них протичовнові кораблі.

З травня по липень 1942 р. італійські надмалі підводні човни здійснили 24 бойових виходи на блокаду Севастополя. 13 червня в результаті атаки торпедним катером Д-3 (старший лейтенант О. М. Чепик) Ялтинського порту загинув НМПЧ СВ-5. Через два тижні 26 червня 1942 р. НМПЧ СВ-3 (ст. лейтенант Соррентіно) біля мису Ай-Тодор торпедував ПЧ С-32. Ще один радянський підводний човен Щ-203 було торпедовано 28. 08. 1943 біля мису Тарханкут НМПЧ СВ-4 (ст. лейтенант Армандо Сібілло). Потоплення 18. 09. 1943 мінного загороджувача італійським НМПЧ потребує додаткового підтвердження.

Оборона Одеси

Оборона Одеси розпочалася 4 серпня, коли 4 румунська армія атакувала радянські позиції на далеких підступах до міста. Приморська група військ Південного фронту боролася досить успішно, але підвів сусід праворуч – Південно-Західний фронт. Його 6-а та 12-а армії згинули в “Уманському котлі”, в полон потрапили обидва командарми. Між фронтами утворилася прогалина, яку поки що вдавалося прикривати лише завдяки тому, що тут протікав Дніпро.

У зв’язку з обстановкою, що склалася, Приморську групу військ вже 19 липня перетворили на Приморську армію. 19 серпня, коли частини Південного фронту відступили на схід за Дніпро, зв’язок з військами, що обороняли Одесу, зберігся тільки морським шляхом. Було створено Одеський оборонний район (ООР), Приморська армія набула статусу окремої.

Німці прагнули виконати в Україні основне завдання плану “Барбаросса” – розгромити війська Червоної Армії. Захоплення міст їх поки що цікавило меншою мірою, а тому штурм Південної Пальміри вони довірили своїм румунським союзникам. Незважаючи на те, що південні степи є ідеальним місцем для завдання танкових ударів, всі радянські мехкорпуси, що билися в Україні, діяли значно північніше. У захисників Одеси танків спочатку просто не було, принаймні в складі штатних з’єднань. Однак, деякі танки все ж вдалося з найти.

Якщо добре пошукати…

Вже до 6 серпня з танків, виявлених в ешелонах, які не встигли прорватися на північний схід, відремонтували перші шість машин. То були легкі танки типу БТ. Слід зазначити, що такі машини становили значний відсоток бронетанкових частин довоєнного Одеського військового округу. Так, на 1 квітня 1941 р. в Одеському військовому окрузі налічувалося: БТ-2 – 41, БТ-5 – 54, БТ-5РТ – 24, БТ-7 – 103, БТ-7РТ – 99, БТ-7М – 153, БТ-7МРТ – 17. Разом 491 танк БТ. Велика сила, якщо врахувати, що за винятком 41 БТ-2 озброєного 37 мм гарматою, інші були озброєні 45 мм гарматою, яка робила їх здатними протистояти більшості броньованих машин як Німеччини, так і її союзників.

З ініціативи майбутнього Героя Радянського Союзу, Г. Пенежка, на той час старшого лейтенанта РСЧА, представника Автобронетанкового управління Південного фронту, танки БТ-5 та БТ-7 були екрановані листами 30 мм сталі. Варто зазначити, що екранування танків БТ відбувалося й у Харкові. Однак, за наявними даними, у Харкові ця модернізація мала одиничний характер.

У середині серпня вдалося відбити ще два ешелони з розбитими танками, які не встигли вивезти на «велику землю». Таким чином, до 15 серпня вже десять танків були на ходу і ще десять машин ось-ось готувалися покинути межі заводу ім. Січневого повстання. Цікава деталь – танки, що відновлювали на заводі ім. Січневого повстання часто потребували заміни електропроводки, яку знайти в оточеному місті було важко.. Але вихід знайшовся – для цього використали електропроводку із збитих німецьких літаків.

Окрім згаданих танків серії БТ (БТ-2, БТ-5, БТ-7, можливо, БТ-7М) в обложеній Одесі були танки інших типів. Г. Пенежко згадує танкетки Т-27 та двобаштові танки Т-26. Є туманні відомості про те, що в період оборони Одеси захисники міста мали плаваючі танкетки Т-38 у кількості як мінімум 5 машин.

Власне «виробництво»

На додачу до знайдених та відремонтованих танків одесити вирішили зробити і свої бронемашини. Ініціативна група, що складалася із головного інженера заводу П.К. Романова, воєнного інженера І.А. Обєднікова та інженера з артилерійських приладів зі штабу військово-морської бази капітан У.Г. Когана підготувала технічне обґрунтування виготовлення ерзац-танків. Як колісну базу для їхнього виробництва вони запропонували використовувати наймасовіший довоєнний трактор — СХТЗ-НАТІ. Завод брав він зобов’язання перші три машини виготовити протягом 10 днів.

Листи 8-10 міліметрової корабельної сталі взяли із складських запасів Одеського судноремонтного заводу ім. Андре Марті. Броню для майбутніх танків виготовляли на заводі сільськогосподарських машин ім. Жовтневої революції. Її робили комбінованою: між металевими листами розміщувався або 10 мм шар гуми, або 20 мм – з дерева. Завдяки цьому стійкість бронювання, що вийшло, зростала в рази. Від уламків та куль вона захищала надійно. Про снарядостійкість без випробування в бою говорити було зарано.

Виготовленням погонів башт зайнялися трамвайні майстерні — там зберігся гарний карусельний верстат, який задля цього і задіяли. Башти взяли зі старих розбитих танків Т-26. Дві машини озброїли танковими кулеметами системи Дегтярьова ДТ-29, на третьому стояла “рідна” 37-міліметрова гармата. На військово-морській базі, за словами її представника, лежали “гори” 37-мм снарядів, які не було куди подіти, тому таке танкове озброєння було дуже доречним.

Ерзац-танки йдуть у бій

Прямо із заводу три бронетрактори, які офіційно назвали “Січневими”, і два відновлені танки вирушили до Південного сектору оборони, де позиції утримувала 25-а “Чапаєвська” дивізія генерал-майора Івана Петрова. танковий взвод, що утворився, очолив досвідчений танковий командир старший лейтенант Микола Юдін.

Румуни якраз потіснили радянські війська, і Юдіну наказали вибити ворога та відновити лінію фронту. Ворог не сподівався зустріти тут радянські танки. Знаючи про це, танкісти вирішили використати фактор раптовості — пішли в атаку вночі, без попередньої артпідготовки з увімкненими фарами під виття сирен повітряної тривоги. Свою неабияку частку в звукову какофонію вносили брязкіт гусениць і оглушливий шум роботи гасових двигунів.

Румуни не витримали цієї психічної атаки та побігли. Танкісти Юдіна розстрілювали їх впритул, підминали під гусениці. Вони розчавили дві ворожі протитанкові гармати, разом зі стрілками-чапаєвцями перебили і поранили до 250 ворожих солдатів, які залишилися лежати на полі бою. Було захоплено багато трофеїв.

Огляд танків після бою показав, що вони впевнено захищають екіпажі від куль та шрапнелі. Загрозу становили лише протитанкові гармати, однак і звичайні БТ та Т-26 горіли від їх влучань як свічки. Тому керівництво наказало переобладнати до 70 тягачів у ерзац-танки.

Подальша доля машин

За спогадами секретаря Ленінського райкому партії М. Г. Луценка, з 20 серпня до 15 жовтня таким чином було переобладнано 55 тракторів. За іншими джерелами, загалом було випущено 69 «Одеських танків». Машини отримали назву НІ-1 (На испуг – російською). Вони неодноразово застосовувались в бойових діях при обороні Одеси і слугували своєрідним рухомим резервом. Звісно, машини несли втрати, але альтернативи їм не було.

15 жовтня 1941 року останні вцілілі бронетрактори забезпечували евакуацію військ, що захищали Одесу, вони прикривали відступ останніх підрозділів. Декілька з них були підірвані екіпажами перед навантаженням на транспорт «Волга», інші були кинуті в місті.

Румунським військам, що увійшли до Одеси, дісталося чимало НІ-1, які згодом використовувалися окупантами в різних (у тому числі й навчальних) цілях. Станом на 1 листопада 1942 року в руках румунів, як і раніше, перебували в строю 14 машин. Одну з машин того часу і сьогодні можна побачити на пам’ятнику.

Причини операції

З початком нападу Німеччини на СРСР в червні 1941 року радянське військово-морське командування на Чорному морі не володіло точними відомостями про чисельність і бойові можливості флотів противника. На цьому тлі німецька розвідка поширювала дезінформацію про нібито готові конвої кораблів з десантними частинами на борту в порту Констанца для захоплення Одеси.

З пізнього вечора 23 червня 1941 року командування Чорноморського флоту відправляло на чергування в район можливого руху конвою есмінці і підводні човни. А 24 червня 1941 року на підступах до Одеси були виставлені мінні загородження, що зіграли негативну роль після 13 серпня 1941 року, в момент сухопутної блокади Одеси румунською 4-ю королівською армією, коли єдина можливість отримувати підкріплення і боєприпаси залишалась тільки морем.

Крім мінних постановок і чергувань кораблів радянське військово-морське командування вирішило нанести попереджувального удару по Констанці за раніше відпрацьованою системою на передвоєнних маневрах 14-19 червня 1941 року поблизу територіальних вод Румунії. Як відомо, СРСР готувався до наступальної війни, проте, початок війни з країнами Осі велося вкрай невдало для радянського командування, спроби проведення наступальних операцій закінчувалися тактичними поразками з великими втратами. Однією з таких операцій, що закінчилися поразкою з великими втратами, був саме рейд на Констанцу 26 червня 1941 року.

Плани та зміни

Спочатку план операції, затверджений командувачем Чорноморського флоту віце-адміралом П. Октябрським, зводився до нанесення о 5 годині ранку 26 червня 1941 роки спільного удару ескадри кораблів і авіації Чорноморського флоту по Констанці, щоб знищити нафтосховища і розвідати систему оборони бази з моря.

Артилерійський наліт повинен був здійснити лідер «Харьков» з есмінцями, а прикриття здійснювати крейсер «Ворошилов» і лідер «Москва». Проте, ближче до вечора 25 червня 1941 року адмірал М. Кузнецов зробив деякі зміни в плані: ударна група капітана 2-го рангу М. Романова тепер становила 2 лідери, а група прикриття 1 крейсер і 3 есмінця, вся ескадра під загальним командуванням контр-адмірала Т. Новікова.

Авіаційна група зробила наліт вже після рейду ескадри кораблів також невдало. Тільки 5 Іл-4 досягли Констанці, з них 3 назад не повернулися. Практично всі ДБ-3, що вилетіли до сходу сонця, змушені були повернутися через різні технічні несправності. Третя група в складі 7 бомбардувальників СБ з’явилася над Констанцою тільки о 6:40, скинувши бомби на північ від нафтосховищ, причому втратили 3 СБ від атаки винищувачів Ме-109.

Обманний хід, який не вдався

Увечері 25 червня 1941 року кораблі (спочатку ударна група, потім група прикриття) вийшли з Севастополя, демонструючи рух на Одесу, і тільки з настанням повної темряви змінили курс на Констанцу. Неприємності з групою кораблів почалися ще до виходу у відкрите море.

Перед виходом з бухти всі кораблі отримали несподіваний наказ зупинитися перед протичовновими загородженнями. Кораблі змушені були стати на якір на деякий час, що призвело до того, що до точки призначення кораблі йшли на повній швидкості. Чим був викликаний цей наказ до сих пір не ясно. Ескадрений міноносець «Сообразительний» підготувався до походу пізніше всіх, тому зумів наздогнати основну групу кораблів тільки в точці призначення.

Вже в 0:30 ескадра Новікова була виявлена румунським підводним човном «Delfinul», який передав про це радіоповідомлення на базу. Потім наближення радянських кораблів було помічено радаром берегової батареї «Tirpitz» у Констанци. Морехідні якості радянських лідерів есмінців проекту «Москва» ускладнювали маневрування кораблем під час малого та середнього ходу, що призвело до того, що кораблі самі вийшли на німецьку берегову батарею «Tirpitz».

Бій

26 червня 1941 року о 5:02 «Москва» і «Харьков» відкрили вогонь по румунському березі з дистанції 140 кабельтових. Вже о 5:06 у відповідь відкрила вогонь батарея «Tirpitz» і з третім
залпом накрила «Москву». Крім того, буквально з початком бою по радянським лідерам вогонь вели румунські есмінці «Regina Maria» і «Regele Ferdinand». Відмічено було накриття радянських
лідерів 5:12 і 5:20. Після того як черговий залп накрив лідер «Москва», командир ударної групи наказав поставити димову завісу та розпочати відхід.

Обидва лідери збільшили швидкість ходу і почали маневрувати, щоб збити пристрілювання артилеристів противника. О 5:20 з обох лідерів помітили сліди двох торпед, що йшли до лідера «Москва», на якому в 5:21 пролунав потужний вибух. Лідер «Москва» зламався і почав тонути. «Харьков» намагався зняти з потопаючої «Москви» екіпаж, але біля борту впали важкі снаряди, корпус здригнувся від потужного гідродинамічного удару, і в котлах сів пар.

На порятунок часу не було, загибель загрожувала і «Харкову». Командир дивізіону капітан ІІ-го рангу М. Романов наказав негайно відходити. «Харьков» вийшов із зони обстрілу берегової батареї о 5:55, але в 6:43 був атакований підводним човном: виявлено слід від торпеди, що прямував на лідер, корабель відвернув і обстріляв імовірне місце підводного човна пірнаючими снарядами.

О 7:30 до «Харькова» підійшов есмінець «Сообразительний», який, ухилившись від двох торпед, атакував невідомий підводний човен глибинними бомбами. Після 15:00 румунські катери і гідролітаки підібрали з води 69 членів екіпажу «Москви»: 7 офіцерів (включаючи командира корабля капітан-лейтенанта О. Тухова) і 62 матроса, по іншим даним – всього 63 членів екіпажу. Пізніше багато з них втечуть з табору військовополонених і продовжать воювати вже у партизанських загонах.

Причини невдачі

Власне, необхідно визнати, що невдалий набіг на Констанцу ескадри Чорноморського флоту, що завершився втратою лідера есмінців «Москва» і серйозним пошкодженням лідера «Харків», став
результатом непрофесіоналізму командування радянського флоту, яке допустило ряд грубих прорахунків:

• По-перше, не було взято до уваги наявність мінних загороджень у Констанці, вдосконалених напередодні війни вже після загрозливих маневрів Чорноморського флоту поблизу румунських територіальних вод 14-19 червня 1941 року, кордони яких було нанесено довільно на мапах командирів кораблів;
• По-друге, відправка в «розвідку боєм» лідерів есмінців, головний калібр гармат яких був 130-мм, замість того, щоб почати обстріл узбережжя з дальньої дистанції крейсером «Ворошилов», головний калібр гармат якого був 180-мм;
• По-третє, відсутність розвідданих про берегову оборону порту Констанца, зокрема про новітні 280-мм берегові батареї «Tirpitz» та «Bruno»;
• По-четверте, відсутність інформації про технічне оснащення берегової оборони, зокрема про радар на батареї «Tirpitz».

Як результат, після такої поразки радянське військово-морське командування в 1941 році прийняло рішення більше не проводити атак Констанці надводними кораблями, а тільки проводити блокаду літаками та підводними човнами, але ці операції теж виявилися невдалими та призвели к значним втратам.

Так, наприклад, радянські втрати біля Констанці до кінця 1941 року склали 145 літаків (51 – збито румунськими винищувачами, 69 – німецькими, та 25 – протиповітряною артилерією), та 2 підводних човна: 9 липня 1941 року 282 три торпедних човни потопили Щ-206 та 14 листопада 1941 року загинула Щ-211 на мінному загородженні.

Нові релігійні споруди

Серед поляків, які поселилися в місті, були представники вищих та середніх прошарків суспільства: аристократія, інтелігенція, купецтво та ремісники, в тому числі механіки, столяри, шевці тощо. У переважній більшості поляки були римо-католиками, проте серед них були й православні, протестанти, іудеї та представники інших віросповідань.

У Державному архіві Одеської області зберігаються документи, що свідчать про польську присутність в Одесі в період XVIII-XIX століть. Деякі з них стосуються розбудови католицьких храмів. Зокрема, у фонді 628 є матеріали про будівництво костелу на вулиці Катерининській, який був закладений на кошти католиків у 1795 р. Стрімке зростання католицького населення спричинило рішення міської влади про виділення в 1808 р. місця на воєнному форштадті Одеси для будівництва кам’яного костелу для католиків загальною площею 2 925 кв. сажень.

Три роки по тому за Римо-католицькою церквою юридично було закріплено право на володіння виділеною землею. Новий кам’яний собор, побудований в 1853 р. за проектом архітектора Франческо Моранді й освячений в ім’я Успіння Пресвятої Діви Марії, став найбільшим у південному регіоні. Тож саме там знаходилась кафедра утвореної в 1852 р. Тираспольської римо-католицької єпархії.

Настоятелем собору став польський священик Єжи Безутович, якому допомагали чотири капелани: для поляків, італійців, французів і німців. Крім собору в місті діяла ще й каплиця, яка знаходилась на вул. Балковській, на місці якої в другій половині ХІХ ст. була побудована церква Св. Климента.

Польська архітектура і Одеса

Польським аристократам належали чудові архітектурні будівлі. Деякі палаци, які збереглися до теперішнього часу, були побудовані польськими архітекторами. Одним із видатних польських архітекторів того часу Феліксом Гонсіоровським у місті було побудовано понад 35 будівель, серед яких палац польського магната Бжозовського (більш відомий нині як «Шахський палац»).

На проживання значної кількості поляків у центрі Одеси вказує назва деяких вулиць. Зокрема, на честь дружини Станіслава Потоцького – Софії отримала назву вулиця Софіївська, де знаходився їхній палац. Свої будинки та хлібні склади польські купці будували недалеко від порту – на Польській вулиці та на Польському спуску.

Польським магнатом І. Сабанським для зберігання зерна, необхідного для зовнішньої торгівлі, були побудовані величезні складські приміщення, так звані Сабанські казарми (нині це приміщення належить Одеському державному університету внутрішніх справ). Представники польської аристократії отримували земельні ділянки під будівництво будинків та складів на Грецькому та Воєнному форштадтах міста. Серед них: родини Сабанських, Потоцьких, Чарторийських, Ржевуських та інші.

Польські музиканти та поети в Одесі

Польська община була біля витоків культурного життя Одеси. Підтвердженням цього стало створення польського театру, який був одним із перших аматорських театрів у місті. У 1806 р. для його театральних вистав перебудували приміщення зернового складу, що належало графині Ржевуській. Упродовж 1806-1809 рр. діяла театральна трупа Яна Непомуцена Каминського. Спираючись на спогади очевидців, О. Болдирєв зазначав високий рівень театральної майстерності театральної трупи. Навіть перші її вистави на імпровізованій сцені складу Ржевуської відзначались своєрідною довершеністю завдяки ентузіазму акторів та глядачів.

У подальшому, коли в Одесі завершилося будівництво першого оперного театру (1810 р.), його сцена надавалася не лише французьким та італійським але й польським гастролерам. Одним із організаторів театрального та музичного життя в першій половині 1820-х років був Липковський.

Вагоме місце в розвитку музичного мистецтва посідали концерти, які відбувалися в салонах польських аристократів. Особливою популярністю в місті користувалися виступи скрипаля-віртуоза Аполінарія Контського, гру якого високо оцінював навіть Ніколо Паганіні.

У цей час місто відвідали деякі представники польської культури. Серед них – відомий польський поет і громадський діяч Адам Міцкевич, який упродовж лютого – листопада 1825 р. перебував на засланні в Одесі. Він мав працювати викладачем латини в Рішельєвському ліцеї, тож поселився в квартирі, виділеній навчальним закладом. Місто та нові знайомства надихнули поета на написання нового циклу поезій.

Таким чином, у першій половині ХІХ ст. поляки утворили свою громаду, яка попри незначну чисельність відігравала вагому роль у житті Одеси. Представники громади успішно займались зовнішньою торгівлею, створювали свої навчальні заклади, будували храми, культурно-громадські установи, що позитивно позначилось на соціально-економічному та культурному розвитку міста.

Поява єврейських та українських видань

особливо у другій половині ХІХ ст. в Одесі почали формуватися українська і єврейська громади. Спочатку вони існували в основному відокремлено. В 1860 р. саме в Одесі було започатковано єврейську періодичну пресу А. Цедербаумом на івриті газетою “Гамеліц” (Заступник). Це був щотижневик, у якому також друкувалися матеріали німецькою мовою, а з 1862р. на ідіш, як додаток під назвою “Колмевассер” (Голос повідомляючий).

Також в Одесі було започатковано для євреїв, які швидко асимілювалися три видання російською мовою, що проіснували недовго. Це щотижневики “Рассвет” (травень 1860 – травень 1861 рр.) та “Сион” (липень 1861 – квітень 1862 рр.) і щоденна газета “День”, яка проіснувала найдовше (травень 1869 – червень 1871 рр.). Проте після єврейських погромів 1871 р. єврейська преса на кілька десятиліть перестала існувати в Одесі. Початок її відновлення припадає на 90-ті рр. ХІХ ст.

Видання української преси і книг було заборонено царським урядом офіційно численними указами, серед яких виділяються Валуєвський указ (1863 р.) та Емський едикт (1876 р.). І хоча в Одесі була спроба видати у 1882 р. україномовне видання під назвою “Землероб” Павлом Зеленим – редактором “Одесского вестника” як додаток до газети, проте влада цього не дозволила. Слід зауважити, що “Одесский вестник” часто публікував матеріали про Т. Шевченка та його творчість. На його шпальтах було зроблено об’яву про збір коштів на пам’ятник Кобзарю та на школу імені Т.
Шевченка. Часто публікувалися на його сторінках списки жертводавців, особливо у 1878-79 рр., серед яких є кілька десятків одеських євреїв, які внесли свою лепту в цю велику справу.

Перші політичні колаборації

Українська організована громада постала в Одесі у середині 70-х рр. ХІХ ст. Вона в основному займалася культурно-освітньою діяльністю в умовах всіляких заборон. Проте з часом вона поступово політизувалася, оскільки молодше покоління членів української громади прагнуло політичної діяльності та революційної боротьби. За це багато хто з них поплатився свободою та опинився в Сибірі.

Аналогічна ситуація спостерігається й у єврейському русі. Молодше покоління вже не задовольняється релігійно-культурною діяльністю, а починає формувати сіоністський рух. Багато молодих євреїв, як і українців, приєднується до революційної діяльності і вливаються до першої робітничої організації в Російській імперії – “Південноросійського союзу робітничого класу”, створеної у 1875 р. Як члени єврейського громадянства, так і представники організованого українства тісно співпрацювали у народницьких організаціях, в тому числі і в Одесі. Яскравим прикладом цього є діяльність у народному русі єврея-одесита В. Хавкіна та М. Кибальчича – всесвітньовідомих вчених-винахідників, а також нащадка гетьманського роду Розумовських С. Перовської та родоначальника сіонізму одесита В. Жаботинського.

Подальша співпраця

Національно-культурні та освітні товариства Одеси були між собою дружніми, підтримували одне одного. Так, наприклад, коли в Одесі вперше публічно дозволили шанувати пам’ять про Тараса Шевченка, то всі національні товариства прийшли на українське свято зі своїми вітаннями. Були між українськими та єврейськими політиками в Одесі і протиріччя.

Це сталося перед підготовкою до виборів у ІІ Державну Думу Росії та у міську Думу у 1907 р. Українські діячі І. Луценко та С. Шелухин скаржилися, що представники від кадетів – євреї неохоче включають українців у списки кандидатів і закликали йти своїм українським списком. Це, очевидно, мало свій вплив, й одеські українці йшли на вибори здебільшого по списку партії конституційних демократів.

Про українські проблеми не лише в Одесі, але й в Україні виступали й одеські євреї. Так, у ІІІ Державній Думі Росії, де вже не було української фракції, за впровадження української мови в учбовий процес на Україні підписали заяву 37 депутатів. Серед них від партії кадетів, що представляли Одесу, були ветеринарний лікар росіянин О. Нікольський та відомий у місті юрист єврей О. Пергамент.

Боротьба з російським націоналізмом

Ще один момент об’єднував українську та єврейську громади – це протистояння проти чорносотенних та шовіністичних організацій, які виникли та активізували свою діяльність в роки революції 1905-1907 рр. В Одесі “Союз русского народа”, який розташовувався по вул. Торговій, 1, переслідував не лише євреїв, але й свідомих українців-просвітян за те, що вони збираються через своє визволення розвалити Російську імперію.

Часто українські громадівці рятували євреїв від погромів, наприклад, колишній голова одеської української громади Леонід Смоленський переховував євреїв у себе в квартирі під час погромів 1905 року.

Незважаючи на давні історичні протиріччя і трагедії, одеські українці та євреї змогли порозумітися у революційній боротьбі за свої громадянські та національні права і у боротьбі за свою державність. Українська та єврейська громади м. Одеси виступали спільно як проти деспотичного самодержавства, так і проти чорносотенних, шовіністичних російських організацій.

Зміни цін

В Одесі подорожчання товарів розпочалося практично відразу ж зі вступом Російської імперії у війну. В першу чергу виросли ціни на імпортні товари, оскільки було зрозуміло, що в найближчий час обсяги торгівлі будуть суттєво зменшені. Підвищилися ціни на каву, цукор, рослинну олію тощо, досить дешевою була риба.

Щодо молочних продуктів, то на початку війни ціни на них у місті різко впали. Восени дефіцит імпортних товарів в Одесі загострився: ціни на лимонну кислоту підвищилися з 40 до 65 руб. за пуд, какао – з 1 до 2 руб. за фунт, рис – з 4.80 до 7 руб. за пуд, імбир – з 12 до 18 руб. за пуд, ваніль – з 8 до 13 руб. за пуд.

В цілому слід відзначити нестабільність ринку в цей час. Наприклад, внаслідок відсутності імпорту кунжуту з Константинополя ціни на халву збільшилися в два рази. Проте, коли вже через деякий час були налагоджені поставки кунжуту з Кавказу, ціни на халву упали. Торгівці, які до цього часу закупили її за новими цінами у оптовиків, отримали суттєві збитки.

На подорожчання продуктів впливали різноманітні афери, коли великі фірми та банки скуповували певний вид товару. Так, Одеське відділення Російсько-Азіатського банку у 1915 р. відзначилося масштабним розмахом хлібних операцій з метою приховування зерна й борошна.

Неякісні продукти та підробки

В грудні 1914 р. суттєво збільшилися ціни на масло, оскільки значні його запаси у Сибіру були реквізовані для армії, а внаслідок поганого врожаю кормових культур та реквізиції великої рогатої худоби для потреб армії, обсягів його виробництва було замало. На початку 1915 р. масло виросло у ціні з 35 до 60–65 коп. за фунт. А вже у грудні 1915 р. його продавали по 1 рублю за фунт.

Так само змінилися ціни і на інші молочні продукти. Наприклад, сир став в два рази дорожчий. Несуттєво збільшилися ціни на м’ясо, що пов’язували з потребою цього продукту для армійських консервів. Слід також сказати про погану якість продуктів та їх фальсифікацію. Часто зустрічалися випадки, коли до молочних продуктів додавали значну кількість води.

Так на Новому ринку затримали жінку, яка додала до молока 50% води. Свій вчинок вона пояснила тим, що її чоловіка забрали на війну і на утримання родини зовсім не вистачало коштів. Широкого вжитку в багатьох містах та містечках під час війни набула практика додавання в борошно для випікання хліба різного роду домішок.

Так, в Одесі за скаргою покупця-полковника було притягнуто до відповідальності власника кондитерської за виготовлення й продаж недоброякісного хліба. Підробляли навіть чай, замість якого продавали звичайне сміття. А в серпні 1916 р. продавали цукрові відходи коричневого кольору, який господарки вважали шоколадним цукром.

Алкоголь та цукор

Ще однією категорією товарів, на яку стрімко виросли ціни, стала алкогольна продукція. Подорожчання горілчаних виробів та вина було викликано скороченням виробництва внаслідок антиалкогольної кампанії та підвищення акцизу. В серпні 1914 р. спирт 90% коштував 28 р. 80 коп. за відро, а в вересні наступного року виробники підпільної торгівлі продавали його вже по 70–75 руб. Так само змінилися ціни і на вино з 50–55 коп. за пляшку в вересні 1915 р. до 2 руб. на початку 1916 р.

Під час війни в Одесі, як і в інших містах Російської імперії, можна було спостерігати дефіцит цукру. За підрахунками, ціни на цукор у місті з вересня 1914 р. по лютий 1916 р. виросли на 35–52%. Особливо відчутною нестача цукру стала в кінці 1915 – на початку 1916 року.

В Одесі з’явилися чутки, що його взагалі перестали виробляти. А газета «Одесские новости» заспокоювала мешканців міста і писала про деякі тимчасові затримки у його виробництві та нестачу робочої сили під час свят. Однак, насправді, дефіцит цукру в цей період був створений штучно, оскільки цього товару було вдосталь, але закупити його можна було за цінами в півтора рази вищими у відділеннях Петроградського міжнародного банку, розташованих у Харкові, Сумах та інших містах імперії.

Реакція населення

Безумовно, підвищення цін на продовольчі продукти мало неабиякий вплив на життя населення міста. Простежити його відношення до подорожчання продуктів дозволяють звіти начальника жандармського управління м. Одеси товаришу (заступнику) міністра внутрішніх справ. Так, в жовтні 1915 р. він доповідав, що дорожнеча, хоча і спостерігається, однак вона не може викликати голод та інші явища, які можуть загрожувати безпеці у суспільстві.

Однак вже у грудні того ж року у звіті відмічалося, що подорожчання предметів повсякденного вжитку викликає серед населення, особливо незаможної його частини, роздратування та незадоволення. А в січні 1916 р. начальник жандармського управління доповідав про незадоволення в масах на подорожчання продуктів і товарів, які звинувачують в цьому міністерство шляхів сполучення.

Отже негативна реакція населення на постійне підвищення цін з часом ставала все гострішою. В одеській періодичній пресі постійно публікувалися фейлетони та анекдоти, в яких у карикатурній формі зображувалася реакція населення на постійну дорожнечу.

Неспроможність влади запобігти спекуляції та підвищенню цін на продукти не тільки викликала негативну реакцію з боку місцевого населення, але й змусила одеситів самостійно вирішувати проблему з забезпеченням продовольства. Найпоширенішим засобом була організація різноманітних кооперативних та акціонерних товариств, які купували продукти оптом за доступною ціною та продавали їх своїм членам без суттєвих надбавок.

Отже, можна зробити висновки, що продовольче становище в Одесі під час Першої світової війни постійно погіршувалося, спостерігався стрімкий ріст цін на продукти. Особливо відчутним він був у 1916 – на початку 1917 рр. Причинами подорожчання були адміністративні заходи з боку влади, порушення традиційних економічних зв’язків та розвиток спекуляції.