Хто ж не чув про славнозвісну (або сумнозвісну, тут вже кому як пощастило) одеську Молдаванку? Знають про неї навіть ті, хто ніколи не бував тут, навіть в Одесу не заїжджав. А от про те, з яких вулиць вона складається – знають далеко не всі. Сьогодні мова піде про одну з них.
На момент проведення I Загального перепису населення Російської імперії 1897р. коротеньку вуличку Глуху (так, це її перша назва) населяли люди десятка національностей. Як рідні ними названі такі мови: російська, єврейська, малоросійська (українська), німецька, польська, молдавська, болгарська, вірменська, грецька, словенська і навіть шведська мови.
Переписні листи відобразили також строкатість соціального складу мешканців вулиці. У будинку Койфмана, наприклад, проживав із дружиною та дітьми австрійскоподданий Альберт Йосипович Ясенц, літератор, у сусідньому дворі винаймала квартирку самотня дворянка О.М. Синіцина, швачка, а селянин Калузької губернії Семен Бодров володів прибутковим будинком з трактиром на додачу.
І все-таки, переважна більшість місцевих жителів становили тоді небагаті євреї міщанського стану. Середньостатистичну єврейську родину на Глухій очолював 35-річний господар, який народився не в Одесі, але народив тут трьох-чотирьох нащадків, початково-освічений і утримуючий домочадців за рахунок торгово-ремісничої діяльності або конського бізнесу. Відсоток євреїв-пролетарів, в основному — працівників тютюнових і харчових підприємств, а також візників (вантажників) разом із тачечниками — у описуваний час невеликий, але вже помітний.
Перша парова фабрика Крахмальнікових відкрилася тут, на Молдаванці, в середині 1893 року. Брати Яків та Лев Абрамовичі Крахмальнікови (Крахмальники), потомствені кондитери, фахівці бісквітно-пряничної справи, наважившись освоювати випуск інших видів солодощів, звичайно, ризикували. Адже лише підприємств-конкурентів містом налічувалося вісімнадцять!
У розрахунок не бралися кафе-кондитерські, ресторани, пекарні і т.п. заклади. А полчища практично неврахованих чагарників з їхніми «півняками на паличках»? Проте смакоти з нашою Глухої підкорили не лише околиці, а й розбещену різноманітністю міську публіку. Все більше ласунів ставали шанувальниками торгової марки новоявлених фабрикантів. Мережа фірмових магазинів, що відкрилися в центрі Одеси, — найкраще підтвердження популярності крохмальниківських виробів.
Про феномен братів-кондитерів заговорили у ділових колах Південної Пальміри. Ще б! Почавши з обороту 56 тис. крб. (За півріччя 1893 р. поступившись лише філії фабрики Московського товариства Абрикосова), Крахмальнікови довели цей показник до 193,5 тис. руб. в 1898 році, тим самим очоливши список видатних підприємств галузі Херсонської губернії.
Тоді ж середня кількість фабричних працівників досягла 160 осіб: 40 чоловіків та 120 жінок. За їхнім здоров’ям стежив штатний лікар із окладом у 150 рублів – таку розкіш дозволяв собі далеко не кожен капіталіст. Взагалі, господарі фабрики явно випереджали своє століття. Взяти хоча б фантастично-сміливий проект із «конфектними апаратами».
Посудіть самі. У 1900 році (106 років тому!) торговий дім «Брати Крахмальнікови» отримав дозвіл на встановлення «в деяких частинах міста автоматичних апаратів для продажу конфект». Щоб уникнути ажіотажу, влада дозволила поставити автомати лише у місцях масових гулянь: Олександрівському парку, Міськсаду, на Приморському бульварі. Все одно, така неординарна подія схвилювала одеситів: кидав монетку, натискав кнопку і отримував видану чудо-ящиком шоколадку в яскравій обгортці! «Залізний продавець» — дивина іноземна, а шоколадку виготовили наші, на розі Глухої та Госпітальної. Вся вулиця грілася відбитими променями крохмальниківської слави.
З 1906 р. індустріальний небосхил Глухої-Запорізької став меркнути через переїзд виробництва Крохмальникових до нововідбудованих цехів поблизу Чумки.
Революційні потрясіння на деякий час припинили торгівельну активність на Запорізькій (так на той момент називалась вулиця). Але згодом мсцеві підприємці, здебільшого євреї, знов почали свою роботу За часів НЕПу тут відродилася властива їй колись кустарно-візна спеціалізація.
На подвір’ї будинку № 20 — облаштувалася єврейська биндюжна артіль, будинок № 10 — єврейська скотарня (корови, кози). У будинку №25 відкрилася дріб’язкова лавочка тітки Рози, у будинку №24 — застрочила машинка жіночого кравця Абрама Речистера, у будинку №18 лагодив взуття шевець Срулик.
Біндюжники-одиначки жили і по інших дворах вулиці, але всіх їх поєднувала національність і щось на кшталт уніформи. Ці нові «королі» вулиці носили чорні піддевки з червоними поясами — одяг, який захоплював навколишніх хлопців. Виявляється, шанувальниками наших ломовиків були й діти із сусідньої Госпітальної.
Неодноразово мешканці вулиці були свідками бійок запорізьких биндюжників з їхніми православними колегами зі Степової. Зазначені побоїща відбувалися у великодні дні кінця 1920-х років і мали швидше ритуальне, ніж будь-яке інше значення. Бійка завершувалася обов’язковим же братанням і спільною пиякою в кутовому трактирі.
Таким чином, вулиця завжди мала своєрідний єврейський колорит. Тут завжди було багато сміливих та підприємливих людей, що привносили на цю вулицю життя, постійну приємну метушню та активність.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
