Старих та забутих цвинтарів в Одесі достатньо. Багато одеситів чули про Перший Християнський цвинтар у Преображенському парку, де досі знаходять фрагменти поховань та людські останки. Але мало хто знає, що в Одесі був ще Хімічний цвинтар, оскільки інформації про нього практично не залишилося. Сьогодні ми розповімо про нього.
До кінця XIX століття Одесі знову не вистачало місць для поховань. Перше міське практично не функціонувало, там проводилися поодинокі поховання. Друге християнське, хоч і відкрилося нещодавно, вже не справлялося з навантаженням. Потрібно було виділити ділянку під цвинтар для поховання за «шостою категорією», тобто для найбідніших.
11 лютого 1894 року Міська дума видала розпорядження про відведення за Тираспольською заставою ділянки для нового похоронного комплексу, а вже у травні було відкрито Третій християнський цвинтар. На великій ділянці в 90 десятин для 3-го кладовища спочатку був відведена ділянку в 5 десятин і далі при необхідності виділялися ділянки в такому ж розмірі. Цвинтар спочатку обкопали ровом, було збудовано приміщення для двох гробокопателів, які були переведені сюди з Другого християнського цвинтаря.
На Третьому християнському цвинтарі переважно ховали безкоштовно бідних, а також померлих у лікарнях та благодійних закладах. За рахунок міста копали могили та встановлювали хрести. На пожертвування міського голови Г. Г. Маразлі на цвинтарі було збудовано каплицю для відспівування покійників. У фондах обласного архіву зберігся запис про справу «Про спорудження коштом Г. Маразлі на Новому цвинтарі за Тираспольською заставою каплиці імені Олександра Невського». Справа, датована 20 грудня 1894 р., не збереглася.
Вже у роки існування некрополя тут щорічно ховали близько 3000 осіб. Згодом кількість поховань збільшилась. Одеські газети тепер повідомляли інформацію про три міські цвинтарі. «Одеські новини» у січні 1898 року писали: «Минулого року на трьох міських цвинтарях поховано 4499 обох статей — менше 1896 року на 392 особи». 1905 року на Третьому цвинтарі було поховано 5180 померлих. Це становило половину померлих одеситів у тому році.
З дозволу Міської думи у березні 1897 року для католицької громади було відведено ділянку розміром три десятини з умовою спорудження такої ж огорожі, як і православних ділянках. Лютеранам дільниця дісталася лише 1915 року розміром 1 десятину, але замість них забрали ділянку на Другому християнському кладовищі. У червні 1915 року також було виділено ділянку розміром понад 3 десятини для поховань загиблих воїнів Першої світової війни. У тому ж році було збудовано Свято-Серафимівську церкву. Її першим настоятелем став Володимир Ксенофонтович Здетовецький. Тут же був і будинок, у якому жив цей священик.
У першій половині 1918 року тут було поховано 569 осіб, більшу частину яких складали жертви пандемії іспанки.
Коли більшовики заволоділи Одесою втретє та востаннє, ЧК переїхала на вулицю Маразлієвську. У дворі будинку на час розстрілів заводили двигун вантажівки, щоб заглушати звуки пострілів.
Прямо від туди на Заставу та возили трупи жертв «Червоного терору» у спеціальних машинах. Тоді цвинтар і став популярним. Згідно з книгою «Одеса 1920-1965: люди, події, факти» В. П. Малахова та Б. А. Степаненко, тіла вбитих довгий час просто лежали на цвинтарі непохованими.
Проходило це приблизно так:
Всередині оранжереї, досить широкоъ і дуже довгій, було дивно порожньо. Ліворуч, на земляній підлозі, стояли дві вантажні машини із запаленими фарами, а праворуч, біля самої стіни, стояв простий нефарбований стіл. Оранжерея йшла в довжину, і її задня стінка майже ховалася в темряві, але в цій стіні все ж таки було видно двері, які вели кудись: мабуть, у ту прибудову, яка була біля оранжереї.
За столом сидів черговий у чекістській формі. Він підняв очі і перерахував ними приведених.
– Всі? — спитав він.
–Всі! — відповів Нікітін.
Зайвих немає? — пожартував черговий жартом, який був прийнятий тут і повторювався мало не щоночі.
Черговий підвівся, обвів на собі пояс, посмикавши його вправо-вліво, і крикнув у бік вантажівок:
– Мишко! Заводь!
З кабінки машини вискочив маленький хлопчина, без шапки, з розпатланим кучерявим волоссям і без пояса. Він забіг уперед автомобіля, сильно і вміло крутнув ручку і підбіг до іншої машини. Мотори застукали…
Скільки точно тут поховали розстріляних людей – невідомо. Однак, приблизно вважається що у 20-ті роки тут знайшли свій спокій близько 65 000 чоловік. Переважно це були представники інтелігенції.
За радянських часів поряд з цвинтарем знаходився Хімічний завод, тому цвинтар стали називати «Хімічним». За кілька років до Другої Світової війни його частково ліквідували на користь спорудження Кислородмашу, промислових, будівельних та автопідприємств. Під час будівництва знаходили кістки десятків людей.
Після завершення бойових дій під час Другої світової війни в Одесі на відновлювальних роботах застосовували німецьких та румунських військовополонених. Смертність серед них була доволі високою. Звісно, ховати колишніх окупантів на діючих кладовищах ніхто не вважав за потрібне.
Доволі довго залишалася незабудованою невелика частина цвинтаря на нинішній вулиці Промисловій, 35. Це місце поховання у 1944–1949 роках німецьких, румунських та угорських військовополонених, а також 12 репресованих радянських громадян. Цю частину цвинтаря місцеві називають «Румунським» та «Німецьким». Усі були закопані на глибині 50-60 см без одягу та трун.
Згідно з офіційною версією, залишки Третього Християнського цвинтаря на Промисловій — це цвинтар спецтабора №159 та спецгоспіталю №3986. Тут офіційно поховано 679 людей. Такі дані наводить у своїй книзі «Військовополонені та інтерновані в Україні та в Одеській області (1944 – 1951 рр.)» одеський історик Олександр Юнгмайстер. Під час реконструкції тут знайшли три братські могили, в яких знайдено масові поховання.
Перша братська могила знаходиться за межами цвинтаря на території заводу «Мікрон». Друга – дуже велика під величезним хрестом на території цвинтаря. Третє братське поховання знайшли за допомогою спеціальних приладів. Його площа – близько 25 кв. метрів. Ці поховання відносяться до осені 1944 і 1945 року, коли системного обліку померлих полонених не велося.
До середини 60-х років цвинтар все ще охоронявся. Потім було забуто та занедбано до 90-х років. Тоді зусиллями співробітників ОНУ на чолі з О.О. Суріловим на центральній алеї цвинтаря був споруджений високий дерев’яний хрест. Пізніше учасниками «Німецької Народної Спілки з догляду за військовими похованнями» цвинтар був упорядкований. На даний момент цю землю передали у вічне користування німецькому суспільству для догляду за військовими могилами. Вони обгородили майданчик і впорядкували його, поставили хрести та заснували алею.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
