Нещодавно було завершено реставрацію одного з найбільш відомих будинків старої Одеси. Цей процес успішно завершився, навіть не зважаючи на війну. Але були часи, коли будинок Лібмана виглядав не надто гарно. Про його непросту історію – читайте далі.
Раніше на його місці знаходилась інша будівля. Там відбувались, зокрема, не надто приємні події. Тут розміщувалась місцева гауптвахта, але не тільки вона. Тут розташовувалися не тільки камери для офіцерів, що завинили — будівля служила канцелярією і резиденцією військового коменданта. А після того, як у 1840-х роках біля оперного театру було зведено Пале-Рояль і не стало Театральної площі, місце для військових парадів, цивільних та релігійних свят (так званий плац-парад) перемістилося сюди.
Тут же зустрічали найясніших осіб під час найвищих візитів до Південної Пальміри, тут розпочинали та закінчували хресні ходи у день заснування міста. Таким чином, нерухомість різко підросла в ціні, а статус району став запаморочливо високим.
У 1886 році Управу військового коменданта скасували, а саму гауптвахту через старість було вирішено знести. Цим вирішив скористатися Бернгард Ернестович Лібман, який став на той час більш ніж заможним громадянином. До створення проекту своєї мрії – прибуткового будинку з кондитерською на першому поверсі та власною пекарнею Лібман йшов давно. Для будівництва нового будинку підприємець дозволив собі залучити одного з найкращих архітекторів міста, Едуарда Яковича Меснера.
Лібман замовив будинок, обладнаний за найновішими на той час технічними нововведеннями — тут були водогін, каналізація, ліфт, електричне освітлення.
Для Лібмана значну будову з чотирма поверхами та мансардою Меснер спроектував у легкому і при цьому дуже урочистому стилі французького необарокко.
Прибутковий будинок Лібмана – досить імпозантний, щоб можна було уявити його на одному з парзьких бульварів, був прикрашений розкішною ліпниною та множинними медальйонами з монограмою власника. Стрункі ритмічні ряди вікон під скульптурними сандриками розбиті фланкуючими каннельованими пілястрами. Потужний об’єм еркера, що виходить у бік Дерибасівської, накритий елегантним лускатим куполом. Під ним – вхід до знаменитої кафе-кондитерської, позначеної двома металевими антропоморфними ліхтарями у вигляді крилатих фігур.
Та і взагалі будівництво вийшло надто недешевим. Усі роботи по зведенню та облаштуванню будівлі обійшлися Лібману у гігантську суму в 240 тисяч рублів. Багато елементів обладнання та техніки було завезено з інших країн, щоб якість була гарантованою та найкращою.
Потрібно сказати, що електричне освітлення для того часу було ще в новинку і похвалитися ним міг хіба недавно відкритий готель «Імперіал». Але найпривабливішим елементом кондитерської були, звичайно, засклені тераси, що виходять на Соборну площу. Через місяць після відкриття – у вересні 1889 року – Лібман направив прохання про влаштування такої тераси до Міської управи. І йому було дозволено. Дивно, адже кількома десятиліттями раніше подібне питання потребувало втручання самого губернатора Воронцова. Тоді до графа звернувся власник ресторану в Пале-Роялі Жан-Батіст Картуа, який безуспішно оббивав бюрократичні пороги.
Під кондитерською слід розуміти ще і відоме на всю Одесу кафе. Воно завжди манило собою різноманітних митців, зокрема – літераторів. «Заклад» Лібмана став дуже модним, тут не лише приймали замовлення на торти та паски, а й випікали спеціальний хліб для хворих на діабет. Кафе часто згадували у літературі, а гостями тут були Купрін, Бунін, Катаєв, Багрицький, Олеша.
Кафе-кондитерська радувала місцевих та приїжджих різними солодощами: булочками, бісквітами, печивом, цукерками. Хоч заклад був не з дешевих, але мав гарний попит і складав конкуренцію будь-якому, на той час, місцю в Одесі.
На початку XX століття будинок перейшов у спадок синам Лібмана Максу та Паулю, які продовжили та розширили сімейне підприємство, відкривши неподалік ще одну кондитерську – прямо навпроти Пасажу. Тепер близько сорока майстрів пекарні займалися випіканням численних сортів хліба, булок, печива, бісквітів. Одних цукерок реалізовувалося на 80 тисяч карбованців на рік.
На початку минулого століття Російська імперія увійшла в добу революцій та підпільної боротьби. В моду увійшло слово «еспропріація», себто грабіж заради отримання грошей різноманітними політичними партіями.
Добували гроші і банальним рекетом. Зокрема, одна з політичних сил захотіла отримати гроші від Лібманів. Ті спочатку відмовились платити, не дуже розуміючи з ким мали справу.
Тоді одного дня на подвір’я кафе влетіла саморобна бомба. Вона вибухнула, але не спричинила масштабних наслідків. Найбільш цікаво те, хто організував теракт та був його виконавцем, а це була вкрай неординарна особистість.
Це була ніхто інша, як Маруся Нікіфорова. Тоді вона була лише ярою революціонеркою і ще була мало кому відомою. І лише згодом, у роки Громадянської війни вона стала відомою як супутниця та помічник Нестора Махна. Маруся славилась своєю жорстокістю та безжальністю до ворогів, а також радикалізмом у політичних поглядах. Зрештою, це і призвело до її загибелі протягом війни.
Вдруге неприємності прийшли до Лібманів з початком Першої світової – Макс і Пауль, які народилися і прожили все життя в Одесі, потрапили до списку іноземних підданих, чиї заклади рішенням генерал-губернатора Ебелова закривалися на час військового становища. А вже за три роки пролунала жовтнева революція.
За радянських часів будинок Лібмана залишався житловим. Тільки розкішні квартири для вельми заможних громадян стали комуналками з усіма їхніми «принадами». Великі кімнати розділили на частини потворні перегородки. Внутрішнє оздоблення з часом зникло. А парадні сходи стали звичайним під’їздом — пофарбованим знизу та вибіленим зверху.
Замість кав’ярні та більярдних на першому поверсі будинку довгий час розташовувалася ощадна каса з номером 5340, який знали багато одеситів — бо вона була головною у Ворошилівському (пізніше Центральному) районі міста. Під час окупації тут працювало румунське видавництво «Букул». А вже у 50-ті роки — букіністичний магазин №19 із першим у місті відділом «Одесика».
Після розвалу СРСР на початку 90-х частину першого поверху зайняв досить відомий на той час ресторан «Іспанський двір». Під вхід до ресторану та фойє переобладнали арку, що веде у внутрішній двір-колодязь. Ресторан згодом розорився та закрився через аварійний стан будівлі. А приміщення колишньої кав’ярні було певний час офісом фірми «Ксерокс».
На кінець «нульових» будинок перебував у жахливому стані. У грудні 2009 року в будинку Лібмана сталася пожежа — невеликий за масштабами спалах між четвертим і п’ятим поверхом. Пожежу швидко загасили, але сильне задимлення спонукало до виселення останніх мешканців п’ятого поверху.
У 2015 році влада визнала будівлю «невідповідною санітарним та технічним вимогам та непридатною для проживання». Однак жодних дій щодо порятунку пам’ятника ніхто не робив.
Роботи розпочалися лише у 2019 році, їх періодично зупиняли, змінювали підрядників. У будинку звалився дах. Реставрація затягувалася за термінами: по її ходу виникала необхідність у ще більшій кількості додаткових робіт. На реставрацію будівлі виділяють 17,5 млн гривень із міського бюджету, а закінчити роботи мали наприкінці 2022 року. Весь цей час будівля буквально стоїть без даху, незважаючи на те, що в ньому досі мешкали кілька сімей, які свого часу відмовилися переселятися з дому.
25 серпня 2022 року будівельники прибрали паркан, який відгороджував будинок від вулиці. Але поки що йдеться лише про завершення реставрації фасаду будинку Лібмана. Внутрішні оздоблювальні роботи ще не закінчені і як довго вони триватимуть, не повідомляється. Так само невідомо і те, що після ремонту буде використовуватися будівля пам’ятника архітектури.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
