Валентин Петрович Катаєв – відомий у світі письменник. Але це сухі, загальні слова. Одеситам він особливо дорогий. Хто ще міг з таким щирим коханням описати наше місто, як Валентин Петрович у повісті «Біліє вітрило самотнє»? Без кого не було б не лише всіма улюблених книг, а й навіть образу Остапа Бендера, без якого і Одеса – не Одеса?
Народився 16 (28) січня 1897 року в Одесі в сім’ї вчителя, викладача єпархіального училища. Батько, Петро Васильович Катаєв, походив із середовища духовенства. Мати, Євгенія Іванівна Бачей — дочка генерала Івана Єлисійовича Бачея, з полтавської дрібномаєтної дворянської родини. Згодом Катаєв дав ім’я свого батька та прізвище своєї матері головному, багато в чому автобіографічному герою тетралогії «Хвилі Чорного моря» — Петі Бачею.
Валентин рано втратив матір. Сім’я жила небагато, але діти навчалися у гімназії і навіть з батьком подорожували за кордон, Середземним морем. Суворого нагляду над ними не було, і їм вдалося долучитися до бурхливого та неповторного життя різних районів Одеси.
На творчість Катаєва наклала сильний відбиток своєрідність цього південного, багатонаціонального, орієнтованого на середземноморську Європу міста, де у психології жителів ще зберігалися риси, властиві мешканцям вільного порту. Одеський жаргон вплинув на стиль письменника.
Валентин Катаєв – старший брат письменника Є. Петрова, який став відомим сатириком, співавтором І. А. Ільфа. Свій перший вірш «Осінь» Валентин опублікував гімназистом 1910 року в газеті «Одеський вісник». Друкувався також у «Південній думці», «Одеському листку», «Пробудженні», «Лукомор’ї» та ін. Він не надто звертав увагу на естетичний та політичний напрямок своїх творів, часом публікував твори на сторінках ворогуючих газет. Виступаючи на поетичних вечорах, Катаєв швидко познайомився з відомими одеськими літераторами та увійшов до групи молодих поетів «Зелена лампа». Хлопцеві допомагав відомий російський поет і письменник А. М. Федоров.
У гімназії Катаєв мав прізвисько «китаєць», за трохи розкосі очі. У 1915 році, не закінчивши гімназії, 18-річним добровольцем-вільновизначаючимся пішов на фронт. Почав службу під Сморгонню молодшим чином на артилерійській батареї, потім отримав звання прапорщика. Двічі був поранений і отруєний газами. Влітку 1917 року, після поранення в «керенському» наступі на румунському фронті, був поміщений до шпиталю в Одесі.
Катаєву було присвоєно чин підпоручика, але здобути погони він не встиг і був демобілізований прапорщиком. Нагороджений двома Георгіївськими хрестами та орденом Святої Анни IV ступеня (більш відомим у російській армії під назвою «Анна за хоробрість»). З військовим чином і нагородами отримав особисте дворянство, що не передається у спадок. На фронті писав статті та нариси про «окопне» життя солдатів, повними співчуття до пересічної людини на війні (Листи звідти, Наші будні, Іллі Муромці та інші). Наростаючий в умонастрої сторін тих років протест проти війни виражений в оповіданні Вночі (1917), забороненому цензурою.
У 1918 році, після лікування в шпиталі в Одесі, Катаєв вступив до збройних сил гетьмана П. П. Скоропадського. Після падіння гетьмана у грудні 1918 року, з появою на північ від Одеси більшовиків, Катаєв у березні 1919 року вступив добровольцем до Добровольчої армії А. І. Денікіна, автоматично отримавши чин підпоручика. Як артилерист, його було призначено командиром першої башти на легкому бронепоїзді «Новоросія» Збройних сил Півдня Росії. На самому початку 1920 року, ще до початку відступу білих, Катаєв захворів на висипний тиф у Жмеринці і був евакуйований до одеського шпиталю. На початку лютого 1920 року його, все ще хворого на тиф, рідні забрали додому. 7 лютого 1920 року Одесу остаточно зайняли червоні.
Вже у середині лютого 1920 року Катаєв вилікувався від тифу. У цей час він підключається до офіцерського підпілля, яке розробило змову щодо зустрічі можливого врангелівського десанту з Криму. Одеська ЧК знала про змову із самого початку і сама «ідея змови» була підкинута змовником провокатором ЧК.
Валентина Катаєва врятувала фантастична випадковість. З московського ЧК до одеської ЧК приїхав з інспекцією чекіст, якого Катаєв у своїх спогадах згодом називав, як Яків Бєльський. Влітку 1919 року Бєльський випадково був присутній під час розмови Буніна з Катаєвим під час більшовицьких виступів, що відбувалися тоді в Одесі. Бунін, не знаючи, що й у той час Катаєв перебував у білогвардійському підпіллі, у розмові дорікав йому, що той прийняв бік червоних. І це стало вагомою підставою для Бєльского, щоб звільнити Катаєва. Хоча є версія, що Бєльський став просто «зв’язуючо ланкою» для родичів Катаєва, які змогли домовитись із більш високими чинами у ЧК.
Вийшовши з в’язниці, Валентин Катаєв знову став писати, і співпрацювати з об’єднанням ЮгРОСТА; буває різні літературні гуртки. Зближується з Э.Г.Багрицким, разом із яким складає агітаційні тексти для плакатів. У 1921 році працював у харківській пресі разом з Юрієм Олешем, редагував журнал «Комунарка України» та друкувався у багатьох інших виданнях.
З 1922 жив у Москві; постійний співробітник газети «Гудок» (з 1923), як «злободенний» гуморист співпрацює і друкує гуморески та фейлетони в «Правді», «Робітничій газеті», «Труді» (псевдоніми: Старик Саббакін, Ол.Твіст, Митрофан. У ранній творчості Катаєва своєрідний сплав реалізму, гострої життєвої спостережливості, іронії, що доходить до сарказму, романтичної піднесеності та зухвалої фантазійності проявився в оповіданнях про Громадянську війну (Досвід Кранца, 1919; Золота війна, 1920; 9). -контрастне «чорно-біле» зображення, що відбувається, з піднесеним описом «червоних» героїв і сатиричним промальовуванням білогвардійців), а також в авантюрно-утопічних романах про світову революцію (Острів Ерендорф, Король заліза, обидва 1924) і в соціально-критичній фантас малих» жанрів (Сер Генрі та чорт, 1920; Залізне кільце, 1923).
Паралельно Катаєв йшов від насмішкуватого обігравання анекдотичних випадків (збірники оповідань «Бородатий малюток», 1924; «Найсмішніше», 1927) до викривального пафосу розвінчання культу наживи та «красивого» життя. Перший значний успіх принесла письменникові повість «Розтратники» (1926; однойменна п’єса, 1928), де «архетипові» герої-шахраї нової російської літератури, від гоголівських Хлестакова і Чичикова до Остапа Бендера І. Ільфа та Є. Петрова, подорожують щастя») і в результаті виявляють і хибність власних ідеалів, і убожество навколишньої дійсності. Гостротою соціальної та психологічної сатири, спрямованої проти обивательської вульгарності та міщанського культу власності, відзначені також розповіді 1920-х років «Ігнатій Пуделякін» (1927), «Дитина», «Речі» (обидва 1929), комедія «Квадратура кола» (1928).
Повість «Біліє вітрило самотнє», головними героями якої стали одеські хлопчики – гімназист Петя Бачей, названий на дівоче прізвище матері Катаєва, і син рибалки Гаврик Чорноіваненко, опиняються у вирі революційних подій 1905, разом з дорослими – принесла Катаєву нову хвилю популярності, а згодом увійшла до складу цілої тетралогії.
У роки Великої Вітчизняної війни брав участь у боях на Курській дузі, під Орлом. Військовий кореспондент Катаєв писав фейлетони, нариси, оповідання. Величезну популярність принесла письменникові повість Син полку (1945). За неї письменник отримав Сталінську премію 2-го ступеня. Це розповідь про долю хлопчика-сироти, усиновленого бойовим полком. Інститут «синів полку» з того часу утвердився у радянській армії. По повісті була написана однойменна п’єса, знято фільм. Точним відчуттям сучасності, достовірністю деталей, дотепним сюжетом, сплавом ліризму та гротеску, як і інші його драматургічні твори, вирізнялася п’єса «День відпочинку» (1947).
Після війни Катаєв був схильний до багатоденних запоїв. 1946 року Валентина Сєрова розповідала Буніним, що Катаєв «іноді запиває на 3 дні. То не п’є, не п’є, а потім, закінчивши повість, статтю, іноді главу, загулює». 1948 року це мало не призвело Катаєва до розлучення з дружиною.
У 1955 році він засновує журнал «Юність» і, будучи головним редактором журналу (1955-1962 рр.), Катаєв сприяв його перетворенню на одне з провідних періодичних видань країни, «рупор» т.зв. шістдесятників, який відкрив шлях до читача багатьом видним літераторам (в т.ч. В.П.Аксенову та А.Т.Гладіліну). У 1964 письменник опублікував художньо-публіцистичну повість про В.І.Леніна «Маленькі залізні двері в стіні», в 1969 — повість «Кубок». Цикл мемуарних творів відкрив нові грані таланту письменника: глибину проникнення в сенс подій та характери людей, сповідальність та спостережливість, поєднані з живою здатністю до художнього зміщення часу та простору, до гри з алегоріями, символами.
Повість «Вже написаний Вітер» (1979) полемічно по відношенню до колишніх історико-революційних творів Катаєва показує Громадянську війну в Росії як безглузду братовбивчу бійню, в яку залучений герой повісті, щирий і чистий юнкер Діма, і в якій присутні комісари у чорних шкірянках, що розстрілюють без суду та слідства свої жертви в гаражах.
Мова Одеси значною мірою стала літературною мовою Катаєва, а сама Одеса стала не просто тлом для багатьох творів Валентина Катаєва, а й їх повноправним героєм. На фасаді будинку №4 на вулиці Базарній в Одесі, де народився Валентин Катаєв, встановлено меморіальну дошку. Один із провулків Одеси названий іменем Валентина Катаєва. В одеському музеї Катаєву присвячено окрему музейну експозицію. Пішов із життя видатний письменник 12 квітня 1986 року.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
