Історія Одеської кінофабрики у 1919 — 1925 рр. має дуже багато «чорних плям», багато документів не збережено, спогадів очевидців не написано. Спогадам першого директора кінофабрики Михайла Яковича Капчинського пощастило — вони були написані і збереглись, хоч досі і не опубліковані. Написані у 1960-х роках під назвою «У Черного моря», вони висвітлюють події 1921 — 1925 рр. Це історія становлення Українського кінематографу, описана її учасником.
У 1921 р. Михайла Яковича Капчинського було призначено на посаду уповноваженого Одеського підвідділу Всеукраїнського Фото-Кіно Управління. Він містився в Одеському Губполітвідділі, який
знаходився на Катерининській та Ланжеронівській вулицях. Невелика довга кімната, в ній одна канцелярська шафа, письмовий стіл і молоденька співробітниця.
Капчинського ще з моменту вступу на посаду познайомили з кіновиробництвом два відомих кінодіячі Неймарк та Алєксандров (в нього був своя їдальня в приміщенні Судових установ). Спочатку подивились вони кінотеатр «Уточкін» на Дерибасівській. Їм принесли мішок набитий сплутаною плівкою, порвані куски були скріплені нитками. Стрічки були доставлені з різних повітів, бо тоді в місті був брак стрічок.
В кінотеатрі вся підлога була встелена лушпинням, стільців не було і це був найкращий кінотеатр міста. На питання чому такі справи, директор кінотеатру Зільберглейд, відповідав, що віників не видають, а грошей на нові нема. Картини крутили вручну. Зображення на екранах з простирадал показували то дуже швидко, а то плівка ледь-ледь повзла, глядачами були здебільшого хлопчаки.
Стіни в глядацьких залах були обідрані, стелі в тріщинах, де колись були шпалери, тепер висіли просто куски паперу. Там десь колись були електролампи, тепер були слабенькі рожеві промені світла. Темрява, бруд, застояне повітря — така картина була притаманна всім кінотеатрам Одеси. Замість квитків продавали відривні талончики. Шматки паперу, але все ж на них була нікому невідома (але все ж буда ) печатка.
Через невеликий проміжок часу підвідділ кіно став самостійним управлінням. Він почав називатись Одеське обласне фотокіноуправління. В нього входили кінотеатри трьох губерній — Одеська, Миколаївська та Подільська.
В фотокіноуправлінні зібрався невеликий штат — Саул Левін, майбутній директор Промбанку, Володимир Іванович Карповський, спеціаліст по прокату фільмів та Ісідор Михайлович Розенбліт. Коли робітники Одеського фотокіноуправління вперше відвідали територію кінофабрики, то в невеличкому одноповерховому приміщенні на бульварі Пролетарів (тепер Французький), 16 застала трьох чоловік: оператора і лаборанта Г. І. Дробіна, оператора і піротехніка П. І. Чепаті і завгоспа і сторожа Шеманського.
Згідно спогадів, першочергово вирішили обгородити з боку Французького бульвару величезну територію майбутньої фабрики. Каменю в Одесі було достатньо і цемент знайшовся. Допоміг губернський прокурор Данило Іванович Петровський. Кобозев, начальник Губрозшуку, дістав скла більше, ніж було потрібно, в одному з пакгаузів Одеського порту.
Грошей на будівництво вистачало. У Люстдорфі, невеликому дачному містечку під Одесою, знайшлися залізні грати. Колись там збиралися спорудити костел. Решіток вистачило для всієї огорожі вздовж бульвару. Будівельники переміно ставили решітки з оштукатуреними стовпами, складеними з каменю. Перш, ніж приступити до основного павільйону, маючи вдосталь скла, побудували оранжерею для квіткової розсади.
Запросили досвідченого садівника з курорту Аркадії. Крім іншого, він висадив різні сорти троянд. Потім її переобладнали під глядацький зал. Не обманув і тубернський прокурор. День у день, в будь-яку погоду, тюремні наглядачі приводили 100-120 ув’язнених арештантів. Працювали з ранку до вечора без всякого підганяння. За працю платили. Їжу готували на місці. Жодної втечі за два роки.
Працювали і вільні майстри. Велика їх частина залишалася далі на фабриці. Навіть поверталися. Якось коли на кінофабриці вже знімали, з’явився одного разу один з колишніх ув’язнених разом з
дружиною кравчинею. Зарахували обох. Всіма справами на будівельному — майданчику керували з художник Суворов Іван Аристархович і інженер Корн, невтомний, всюдисущий. Будівництво та відновлювальні роботи не були легкими. Кожного дня були свої зовсім не схожі одне на одного труднощі.
Ісідор Розенбліт допоміг Капчинському в розбудові та в перших починаннях. Він мав досвід завідування головним пакетом акцій папірос «Сальвате» з тютюнової фабрики Попова, парфумерної фабрики «Долі», працював в банківському Домі Ашкіназі, а потім все його майно націоналізували і він залишився без нічого.
До Капчинського він прийшов з ідеєю віддати в користування приміщення кінотеатрів колишнім власникам або іншим особам на визначений проміжок часу. Вони мали їх відремонтувати, обладнати меблями і налагодити роботу. Почали здавати кінотеатри на рік. І відбулось щось неймовірне, замість шести кінотеатрів їх виявилось двадцять два. Справа в тому, що коли колишні власники почули, що відбуваються такі справи «вийшли з підпілля». До жовтня 1922 р. в Одесі існувало приблизно вісімдесят кінотеатрів.
Багато чого виявилося на місці — чистота, порядок, нові екрани, яскраве світло, завіски, портьєри, в кожному кінотеатрі обов’язковий музичний дует — скрипка та піаніно. У деяких театрах («Художній», «Експрес», «Ампір», «Уточкін») до показу картини виступали естрадні актори. Згадуються — Ілля Набатов, Володимир Корадлі, Михайло Раскатов. Виступали і співаки, співачки. Орендар Шошніков, навіть примудрився фільми за екраном супроводжувати шумами по ходу дії.
Зміцнівши, Одеське фотокіноуправління у колишньому будинку готелю «Велика Московська» на Дерибасівській, 29, біля парадного входу з широкими сходами, на яких був застелений килим,
поставили, навіть, швейцара, того самого який багато років працював у готелі. У великих більярдних залах було організовано майстерні з ремонту і виробництва апаратів «Пате 2». Підібрали чудових майстрів і через декілька місяців налагодили виробництво деталей кінопроектора. Далі процес зібрання апарата уповільнився, через складність виготовлення так званого «мальтійського хреста». Ця деталь служить для отримання переривчастого руху стрічки в апараті. Незабаром знайшли майстра А. В. Гудика, котрий справився з завданням, а потім ще й вдосконалив апарат.
У майстернях, крім проекційних апаратів, майстер Гудик за своїм проектом і кресленням виготовив дослідний зразок оригінальної кінопересувки, легкої, портативної, яка працює і від електромережі і з ручним приводом. Після внесення деяких конструктивних змін, приступили до виробництва.
Почали виробляти фотоплатівки та фотопапір. За організацію невеликої фабрики взялися відомий в Одесі фотограф Білоцерківський і доктор Розен. Все організували у порожньому будинку на Гаванній вулиці. Запросили з Біржі праці 20 жінок і розгорнули виробництво фотоматеріалів. У фотографів їх в Одесі було чимало) збирали старі негативи, змивали емульсію і заливали свіжою.
Виробляли фотопапір. Якість виявилося цілком прийнятною. Справа пішла непогано. Прибуток фотофабрика стала давати з першого дня її організації. У центрі міста, на Дерибасівській вулиці в
будинку №21, відкрили спеціалізований магазин фототоварів. Існувала і державна фотографія — «Рембрандт». Керував нею блискучий майстер — Соломон Куперберг. Близько двох років проіснувала фотофабрика. Але її довелося закрити. Вичерпалися запаси старих негативів. Скло, придатне для заливки емульсією, не можна було отримати через блокаду.
Налагодили кіновиробництво, обладнали студію, але не вистачало плівки на знімання фільмів. Пробували використовувати вже використану плівку. Професор Е.Кирилов сконструював пристрій з допомогою якого фарба з плівки змивалась і плівку заливали новим емульсійним шаром. Але минув час і плівки не було де брати, якби не один щасливий випадок.
В Одеський порт прийшло італійське судно на якому власник судна був також власником кінематографічної фірми «Чіне», та ще й корінним одеситом. Договір було підписано і Одеська кінофабрика отримала плівку і хімікати.
У 1924 р. було випущено перший ігровий фільм «Від пітьми до світла» («От мрака к свету «)200. В ньому грало два актори: роль робітника виконував Салтиков, а роль лікаря — відомий офтальмолог В.Л.Фідатов. Зйомки фільму провів режисер Г.І.Дробін.
У 1924 — 1925 рр. були зняті картини: «Укразія» — режисер Чардинін, «Лісовий звір», «Марійка» і «За чорне золото» — режисер Лундін, «Димовка» — режисер Сазонов, «Лозунги восьми жовтнів» — режисер Турін, «Радянське повітря» — режисер Шеффер. В виробництві знаходились «Тарас Шевченко» Чардиніна, «1920-21 роки» Лундіна, «В кігтях Радянської влади» — сатира в постановці Сазанова.
На протязі 1924/1925 операційних років вийшла 21 «агітхронікальна» картина (8569 м), 5 художніх повнометражних (12975 м) і 15 короткометражних (11978 м). Крім того, зняли 4 картини «науково-агітаційного характеру», які були створені спеціально для села: «Який відхід, такий прихід» (1500 м), про прогресивні методи догляду за тваринами, «Туберкульоз» (900 м), «Асканія — Нова» (731 м), «Боротьба з шкідниками».
Кінофабрика набирала обертів. 15 листопада 1925 р. П.Ф.Нечеса був призначений директором фабрики. В червні 1925 р. було завершено картину «Сількор Малиновський», це була екранізація тогочасного нашумілого карного процесу, перша художня картина для села. Фабрика росла, івже 1 лютого 1927 р. її штат нараховував 21 режисера і помічників режисера, 11 операторів, 26 акторів, а всього штат налічував 318 осіб.
Кіновиробництво в Одесі за часів НЕПу налагодилось завдяки талановитим людям, які працювали на Одеській кінофабриці у перші роки її становлення, в Одеському відділі ВУФКУ, в кінотехнікумі та безлічі інших підприємств кінематографічної галузі. І завдяки спогадам Михайла Яковича Капчинського ми можемо відтворити картину тогочасних подій.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
