Вулиця Дегтярна в історичному центрі Одеси тричі перейменовувалась. У пам’яті старшого покоління вона залишилася вулицею, названою на честь генерального прокурора СРСР Андрія Януаровича Вишинського.
Це людина, про яку радянська влада постаралася сором’язливо забути невдовзі після його пишного похорону. Зловісна постать. «Андрій Ягуарійович» — так його називали за очі. Кат? Безперечно! І водночас — дуже освічений та ерудований юрист.
Батько – виходець із старовинного польського шляхетського роду, пов’язаний прямими спорідненими узами з кардиналом Стефаном Вишинським. Був провізором. Мати була піаністкою, вчителькою музики. У будинку Вишинських нерідко влаштовувалися літературно-музичні вечори. Вишинський з дитинства володів двома мовами – російською та польською. Трохи пізніше так само вільно він буде говорити і французькою, засвоєною в першокласній царській гімназії.
1888 року, коли Андрію Вишинському виповнилося п’ять років, сім’я переїхала на нове місце проживання в Баку, де батько відкрив власну аптеку і почав працювати в Кавказькому товаристві торгівлі аптекарськими товарами. Там же, в Баку, Андрій Вишинський вступив до гімназії, яка дала йому чудову освіту.
Він швидко став першим учнем. При цьому не був кволим ботаніком. Його однокласник, бакинський адвокат, згадував, що майбутній прокурор «відрізнявся біцепсами, тож небезпечно було вступати з ним у єдиноборство». Ще у гімназії Вишинський захопився революційними ідеями, брав участь у сходках, читав заборонену літературу.
Закінчивши навчання із золотою медаллю, він вступив на юридичний факультет Київського університету, де одразу включився у роботу одного з нелегальних марксистських гуртків. Проте вже за кілька місяців членів гуртка вистежила поліція. Вишинського виключили з університету, і він був змушений повернутися до Баку під батьківську опіку.
З 1903 року Вишинський — меншовик. Під час подій 1905 він організував робочу дружину. «Дружинники» займалися переважно ліквідацією тих, на кого впала підозра у співпраці з поліцією. Але вже наприкінці січня 1905-го його заарештували та посадили до в’язниці. Проте невдовзі випустили. Лише нещодавно з’ясувалося, що після першого арешту Андрій Вишинський став таємним інформатором поліції. Цей факт біографії, як і багато інших, він згодом ретельно приховував.
У квітні 1908 року під прізвисько «Рудий» був засуджений Тифліською судовою палатою за заклики до повалення існуючого ладу. Його засудили до одного року ув’язнення. Покарання він відбував у Баїлівській в’язниці, де на той час «гостював» відомий революціонер Коба — Сталін. Вони сиділи в одній камері, і Вишинський ділився зі Сталіним домашніми пиріжками та іншою смакотою, яку передавали йому з волі рідні. Пізніше його співкамерником став і Серго Орджонікідзе.
Після звільнення Андрій Вишинський вирушив до Києва. Тут його одразу ж відновили в університеті, як би не помітивши, що з погляду закону студент залишався державним злочинцем. Після блискучого захисту випускної роботи Андрія Вишинського залишили на кафедрі кримінального права. Але тут втрутилася поліція. Він змушений був шукати роботу. І знову повернувся до Баку, де невдовзі влаштувався учителем до однієї з приватних гімназій.
Однак викладати йому довелося не право, а російську літературу, географію та латинську мову. Роботу за фахом він знайти так і не зміг. Наступного року Вишинський поїхав до Москви. Тут йому пощастило більше. Безробітного юриста взяв до себе помічники адвокат П. Малянтович. Він захищав на процесах Троцького, Воровського, відомого Петра Заломова, який став прототипом Павла Власова в романі «Мати» Горького, тому такий помічник, як Вишинський, йому цілком підійшов. Невдовзі молодий революціонер став офіційним адвокатом Московської судової палати.
Після Лютневої революції Вишинський починає працювати у нових органах місцевого самоврядування. Його призначено комісаром міліції Якиманського району Москви, а потім і головою місцевої управи. Вишинський виступає на зборах меншовиків і саме від них обирається спочатку до районної, а згодом і до міської управи.
У липні 1917 року він отримав розпорядження негайно заарештувати Ульянова-Леніна. Воно було підписано П. Малянтовичем, який став міністром юстиції Тимчасового уряду. Вишинський наказав надрукувати оголошення про розшук більшовика і розклеїти їх по Москві. Згодом він подбав про те, щоб усі, хто знав про це, згинули у сталінських катівнях. За чверть століття Малянтовича засудили до розстрілу. Хворий, змучений старий чекав у камері смерті. Відчайдушні листи його збожеволілої від горя дружини до «милішого Андрія Януаровича» залишилися без відповіді.
Вишинський, дипломований юрист, член партії (ним він став вже після громадянської війни) отримав посаду на юридичному факультеті МДУ. А з 1925 по 1928 рік був ректором університету. Одночасно він працював у Верховному суді РРФСР прокурором у кримінальних справах, але розумів, що просування по службі та відносна безпека можуть бути забезпечені лише участю у політичних судових процесах.
Загальносоюзну відомість йому принесло участь в організації та проведенні відкритих московських процесів 1936-1938 років. Від державного обвинувача вимагалося чимало мистецтва, адже необхідно було приховати безглуздість звинувачень, які висуваються проти «старих більшовиків», партійних та державних діячів.
І прокурор прагнув не виявити істину, а надати видимості законності розправі над неугодними. Причому, виступаючи у кримінальних справах, він суворо дотримувався норм і правил, а на політпроцесах поводився навмисне емоційно, вживав на адресу підсудних вислови на кшталт «проклята лисиця і свиня».
Вишинський написав книгу «Теорія судових доказів у радянському праві», в якій виправдовував репресії, доводив їхню необхідність, закликав до відмови від поняття свободи особистості, від права на оскарження судового вироку. Кредо Вишинського «визнання обвинуваченого — цариця доказів» дозволяло виправдовувати будь-які методи слідства, спрощену форму судового розгляду.
Це означало, що суд має право винести вирок людині, вина якої не доведена, а лише передбачається. Таким чином Вишинський відкинув і принцип презумпції невинності. Майже всім обвинуваченим кат Вишинський вимагав страти. І був при цьому вірним чоловіком і ніжно любив свою дочку Зінаїду. За очі його називали “Андрій Ягуарович”.
Наприкінці 1936 року в Україні було заарештовано велику групу прокурорських працівників. За вказівкою Вишинського до Києва виїхали його помічники М. В. Острогорський та Л. Р. Шейнін. За словами Острогорського, у Києві вони зіткнулися із «явно нездоровою обстановкою в українській прокуратурі». Там «існували панікерські настрої, розгубленість, невпевненість у завтрашньому дні». Острогорський і Шейнін зібрали матеріали, що викривають як ворогів низку працівників прокуратури, «перекинутих» з України до інших територій країни, і про результати доповіли Вишинському. Незабаром усі вказані помічниками особи було заарештовано, а двох — розстріляно. Доречі, про найвідомішу київську тюрму можете почитати тут.
Він був людиною освіченою, неймовірно працездатною, але абсолютно аморальною. До того ж, слід сказати що його попередник-конкурент Крилєнко потрапив і сам згодом під маховик репресій, Вишинський же пережив і Ягоду, і Єжова, і при Берії почував себе нормально.
1939 року, отримавши звання академіка, Вишинський стає заступником голови уряду СРСР, 1940 року – заступником наркома закордонних справ. У 1949 році в розпал холодної війни став міністром закордонних справ СРСР.
У день смерті Сталіна його було звільнено з цієї посади і виведено з Президії ЦК. Після смерті Сталіна він – постійний представник СРСР при ООН. Це було почесне посилання, але Вишинський, незважаючи на солідний вік, працював в ООН дуже активно. За свої дії Вишинський нагородили шістьма орденами Леніна.
Після смерті Сталіна Вишинський залишався представником СРСР ООН. Але наприкінці жовтня 1954 року його викликали до Москви для доповіді. Розуміючи, що там на нього чекає неминучий арешт і розстріл за скоєні в роки правління Сталіна злочини, Вишинський тягнув із поверненням.
21 листопада 1954 року Вишинський після прийому у Генерального секретаря ООН поїхав до своєї квартири у центрі Нью-Йорка. Допізна диктував чергову промову стенографістці. Під час диктування йому стало погано, викликали дружину та дочку. Дочка, увійшовши до кабінету, закричала: «Його вбили!». Значить, про таку ймовірність у родині Вишинських таки думали.
За однією з версій, 19 листопада 1954 року до Нью-Йорка прибув спецагент МДБ, який отруїв Вишинського. О 9.15 ранку 22 листопада радянська делегація офіційно повідомила про те, що Вишинський раптово помер за сніданком від серцевого нападу у приміщенні радянської місії ООН. У радянських газетах з’явився некролог.
В ООН оголосили жалобу. Акт про смерть Вишинського було підписано «лікарем Олексієм Касовим», офіційним лікарем радянського посольства у Вашингтоні та радянською делегацією ООН у Нью-Йорку. 23 листопада тіло Вишинського було вивезено спецлітаком до Москви. Цим же рейсом відлетіли агент МДБ і посольський «лікар», який більше в Америку не повертався. Як би там не було, Вишинського поховали біля Кремлівської стіни.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
