Кінематографічна Одеса – як наше місто стало улюбленцем режисерів

Одеса завжди була містом із специфічним характером — гамірним, багатоликим, із солоним присмаком моря та тонким гумором її мешканців. Не дивно, що кінематограф, щойно з’явившись у світі, не міг обійти стороною наше яскраве місто.

Ще на зорі XX століття, коли кіно було німим і чорно-білим, Одеса почала з’являтися на екранах, зачаровуючи режисерів своєю архітектурою, атмосферою та людьми. Сьогодні, коли ми говоримо про «кінематографічну Одесу», ми згадуємо не лише культові стрічки, а й цілу історію, яка зробила наше місто улюбленцем камери.

Перші кінозйомки в Одесі

Перші кінозйомки в Одесі датуються ще 1900-ми роками, коли піонери кіно привозили громіздкі апарати, щоб зафіксувати життя приморського міста. Потьомкінські сходи, Оперний театр, колоритні дворики та гамірні ринки — усе це стало декораціями для перших короткометражок. І хоч перший український фільм було знято у Дніпрі (детальніше про цю стрічку читайте тут), в Одесі до справи кновиробництва підійшли значно грунтовніше.

1912 року виходить перший художній фільм – кримінальна драма «Одеські катакомби», 1917 року підприємець Харитонов почав будувати на Французькому бульварі «Фабрику кінематографічних картин». Цей павільйон і зараз використовується для зйомок і заслужено зветься «Перший павільйон». Детальніше про ті часи можете почитати тут.

Але справжній прорив стався в 1925 році, коли Сергій Ейзенштейн зняв свій легендарний «Броненосець «Потьомкін». Цей фільм Сергія Ейзенштейна став не лише першим великим кінематографічним дебютом для Одеси, а й одним із найвпливовіших творів в історії світового кіно. Знаменита сцена на Потьомкінських сходах, де царські війська розстрілюють мирних жителів, а дитячий візок котиться вниз, була знята саме тут.

Ейзенштейн вибрав саме ці сходи за їхню драматичну перспективу — адже великий простір давав можливість з розмахом показати масштаб трагедії та різноманітні яскраві та трагічні сцени. Цікаво, що в реальності повстання на броненосці «Потьомкін» у 1905 році не супроводжувалося такими подіями на сходах, але Одеса подарувала фільму візуальну силу, яка зробила його легендою. Сходи відтоді стали туристичною Меккою, а сцена з візком — об’єктом пародій і цитувань у десятках картин. Згодом в Одесі зняли ще одну жартівливу картину, в якій обіграли цей кінематографічний прийом, але про це згодом.

Одеса як кінозірка

Навіть протягом війни образ Одеси з’являвся в кінметографі. Варто лише згадати кінострічку «Два бійці». Воєнна драма Леоніда Лукова, знята в евакуації в Ташкенті, мала б стати суто студійною, але Одеса все ж залишила свій відбиток у сценарії та образах. Фільм розповідає про дружбу двох солдатів — одесита Аркадія Дзюбіна (Марк Бернес) і уральця Саші Свінцова (Борис Андрєєв). Хоч зйомки відбувалися далеко від моря, одеський колорит проявився в характері Аркадія — його гуморі, говірці й любові до пісень з одеською тематикою. Що цікаво, сам Марк Бернес не був одеситом і ніколи в нашому місті не жив.

Вже у радянські повоєнні часи Одеса остаточно закріпила за собою статус кінематографічної столиці. Все почалось з того, що у 1950-х роках після відновлення кіностудії її директор запросив сюди випускників ВГІКу, які таким чином отримали свою першу повноцінну роботу та повноваження. Доречі, однією з перших Одеса була не тільки в кіно, а і у телебаченні.

Наприклад, романтична історія «Весна на Зарічній вулиці» від Марлена Хуцієва стала одним із найтепліших фільмів про повоєнне життя. Хоча дія відбувається в умовному індустріальному місті, багато сцен знімали в Одесі — на її околицях, біля моря та в парках. Тут молодий учитель Тетяна (Ніна Іванова) закохується в сталевара Сашу (Микола Рибников), а одеські пейзажі додають стрічці ніжності й надії. Саме Одеса з її м’яким кліматом і світлом допомогла передати весняний настрій, який став лейтмотивом картини, яка частково знімалась у нас, а частково – в Запоріжжі.

І комедії, і драми, і кримінал

Тут знімали комедії, драми, історичні епопеї — і щоразу місто додавало стрічкам свого неповторного шарму. Саме тут народилися такі шедеври, як «Місце зустрічі змінити не можна» (1979) режисера Станіслава Говорухіна. Павільйонні сцени цього фільму знімали саме тут.

А хто не пам’ятає «Пригоди Електроніка» (1979) Костянтина Бромберга? Одеса в цій стрічці постала сонячною і дружньою, з її школами, парками та вулицями, де діяли герої. Навіть фантастичний сюжет про робота-двійника не обійшовся без одеського колориту — легкого бризу та широких посмішок. Режисери любили Одесу за її здатність бути різною: тут можна було зняти і похмурий детектив, і світлу дитячу казку.

Комедії — окремий розділ одеської кінематографічної слави. Леонід Гайдай, який зняв у 1961 році короткометражку «Пес Барбос і незвичайний крос» із знаменитою трійцею Трус-Балбес-Бувалий, працював в Одесі над «Операцією Ы». Романтична комедія-мюзікіл «Приморський бульвар» (1988 року) показал не тілкьи розвиток сюжету, а і наше місто в той час. Прем’єрний показ фільму теж відбувався в Одесі, на якому режисер та актори сказали, що якщо одеситам філмь не сподобається, тоді не варто його взагалі на екрани випускати.

А «Дежа вю» (1989) Алана Меттера хоч і був польсько-радянською копродукцією, але без одеських вуличок, Привозу та акторів із місцевою харизмою не став би таким живим. Також в сюжеті обіграли і те, як саме в кінематографі з’явився епізод з і сходами – нібито, саме через героя фільму, американського кілера Поллака. Одеса вміла сміятися над собою, і режисери це цінували.

Чому Одеса притягує режисерів?

Що ж робить Одесу такою привабливою для кінематографістів? По-перше, це її архітектура. Місто, побудоване в XIX столітті за європейськими зразками, з палацами, бульварами та дворами, нагадує то Париж, то Відень, то Неаполь. Режисери могли знімати тут історичні драми, не витрачаючи мільйони на декорації і не виїжджаючи за кордон, що було важливо в радянський час. Потьомкінські сходи стали символом революції, а Французький бульвар — місцем романтичних зустрічей.

По-друге, люди. Одесити з їхньою безпосередністю, гумором і вмінням імпровізувати часто ставали не лише масовкою, а й справжніми зірками. Місцеві актори, такі як Михайло Водяной, додавали фільмам тієї самої «одеської іскри», яку не зіграєш за сценарієм. Навіть звичайні перехожі, які випадково потрапляли в кадр, робили сцени живими й правдивими.

По-третє, море. Одеса без моря — це не Одеса. Порт, чайки, хвилі, що б’ються об пірс, — ці кадри стали візитівкою десятків стрічок, так само і морські сцени, зняті в самій Одесі або околицях.

В часи незалежності

Сьогодні Одеса не втратила своєї кінематографічної привабливості. Незважаючи на занепад Одеської кіностудії в 1990-х, місто продовжує притягувати режисерів. Тут знімали «Ліквідацію» (2007) Сергія Урсуляка — серіал, який повернув Одесу на екрани як місце подій післявоєнного часу, де радянська міліція та контррозвідка борються з бандитизмом та колишніми агентами Абверу. Вузькі вулички Одеси, старі трамваї та акцент героїв оживили історію про Давида Гоцмана так, що глядачі відчули себе частиною того часу. Серіал мав величезний успіх, хоча сьогодні дивитись його не дуже приємно – через велику кількість російських акторів, що проявили себе не дуже добре по відношенню до нашої країни та нашого народу.

Міжнародні проєкти також не обминають Одесу. У 2010-х роках тут працювали над епізодами європейських і американських стрічок, адже місто стало дешевшою альтернативою західним локаціям, не втративши своєї автентичності. А фестиваль Odesa International Film Festival, який проходить із 2010 року, лише підкреслює статус міста як кінематографічного осередку.

Одеський міжнародний кінофестиваль став ланкою, що зміцнює зв’язок кіномистецтва у світі. І ось приклад: найкращим іноземним фільмом на London Crystal Palace International Film Festival стала картина Олени Дем’яненко «Моя бабуся Фанні Каплан», а виконавця однієї з головних ролей фільму Мирослава Слабошпицького нагородили призом за найкращу акторську роботу на Одеському Міжнародному кінофестивалі.