Можливо, комусь це здасться неймовірним, але свої перші кроки телебачення в Україні почало робити ще в лютому 1939 року, коли відбулася перша телетрансляція в країні. Щоправда, на той час це диво технічного прогресу могли спостерігати лише кілька десятків людей, які мали встановлені телевізійні приймачі.
Напевно, не варто казати, що ці щасливчики не належали до простого народу. Втім, і заздрити там особливо не було чому — по «ящику» тоді демонстрували виключно оперні та естрадні концерти. Ані фільмів, ані розважальних передач у телепрограмі ще не було.
Через 10 років — 1949 року перші телеексперименти розпочалися і в Одесі. В Інституті зв’язку імені А. С. Попова якраз було створено кафедру телебачення, і студенти з викладачами почали працювати над створенням першого телевізійного обладнання. Незабаром з’явилася перша стаціонарна телекамера. Оскільки телецентру в місті ще не існувало, антену встановили на кірсі, а передачі «зв’язківці» готували самі і самі транслювали їх з однієї інститутської аудиторії в іншу. А рівно опівдні 6 січня 1952 року в ефір вийшла перша передача експериментального телецентру інституту зв’язку. Це була трансляція із районної партконференції. Ніколи ще до цього жодні партійні збори не викликали такого ажіотажу серед співробітників та студентів інституту.
Минуло чотири роки, і на 3 станції Великого Фонтану виріс Одеський телецентр. Після тісної кімнатки на Соборці студія площею 300 квадратів здавалася просто величезною. На церемонії відкриття тоді ще молодий Михайло Водяний, щоб підкреслити простір нового приміщення, проїхав студією на машині. Згадуються перші фільми – “Пішли за посмішкою” за участю Віктора Ільченка, Анатолія Мамонт-Зав’ялова та Анатолія Зубовського, “Безпритульний мільйон”, “Гелікон”, “Полундра піднімає вітрила”. На жаль, через використання тоді пальної плівки ці фільми на студії не збереглися.
А ще за два роки, в останній день жовтня, відбувся запуск телетрансляції та в ефір вийшла перша офіційна програма Одеської студії телебачення, яка стала подією для всіх городян.
Тепер кожен мріяв стати щасливим володарем телевізора, який тоді був лише однієї марки та називався «КВН». Втім, телевізором цей пристрій сучасна людина нізащо не назвала б. Ці телеприймачі мали чорно-білі екрани розміром із блюдце, і щоб щось на них побачити, потрібно було сісти чи не впритул до пристрою. Однак тоді це нікого не бентежило, і вечорами перед крихітним екраном збиралася вся родина.
Першими передачами Одеської студії телебачення були фоторепортажі, спектаклі та кіно, які виходили чотири рази на тиждень, а у вихідні — дитяча програма. Передач у записі не було, все — лише у прямому ефірі. Спеціально для того, щоб виготовляти декорації для передач, при студії було відкрито столярний цех.
Найпершими дикторами в телеефірі Одеси були студенти Люда Кострикіна та Ігор Комар. Тоді ще не існувало школи дикторів, і на телебачення приймали випускників філологічного факультету. Популярність Неллі Харченко була просто неймовірною. Очевидці розповідали, що варто їй вийти на вулицю з будівлі телецентру, як біля тротуару зупинялися кілька машин, готових її підвезти в будь-який кінець міста.
Спочатку студія транслювала фоторепортажі, спектаклі та художні фільми. Програми телецентру йшли виключно у прямому ефірі. Великою популярністю та повагою серед городян користувалися тодішні диктори. Одесити літнього віку досі згадують, як із блакитного екрану їм привітно усміхалася перший диктор одеського телебачення Неллі Харченко. Першим диктором-чоловіком був Вікентій Нечипорук (тоді обов’язковим було ведення інформаційних програм у два голоси — жіночим та чоловічим).
За плечима телерадіокомпанія має багато яскравих років роботи. Були й випробування на міцність. Зокрема, у 1980 році на Олімпіаді в Москві працювала одеська знімальна група, до складу якої увійшли: оператори Костянтин Копицький, Анатолій Бурдейний, Василь Ільченко (ветеран телебачення), звукорежисер Євгенія Нікітенко (ветеран телебачення), асистент режисера Наталія.
Для нас це було справжнім випробуванням. Оскільки одна справа вести мову на область, іноді — на центральне телебачення, а тут — мовимо на весь світ. Це була важка та напружена робота. Наприклад, кожного спортсмена потрібно було показати однаково, дотримуючись суворих технічних вимог — глядач мав побачити спортивне змагання від початку до кінця. До зйомок на Олімпіаді нас готували рік, ми мали довести свій професіоналізм
як розповідав пізніше у спогадах головний режисер Костянтин Копицький.
Телевізійне обладнання було настільки громіздким, що телеоператорам доводилося несолодко. Тяжкі камери з чотирма об’єктивами важили понад п’ять кілограмів кожна. Їх встановлювали на штативи та візки. Якщо доводилося виїжджати на місце дії, їхали майже всією студією — кілька операторів, освітлювачі, режисер і редактор. Усі сюжети знімали на професійну кіноплівку, як кіно, а потім її монтували та випускали в ефір за допомогою кінопроектора.
Раз на тиждень показували і сатирично-гумористичну передачу «Об’єктивний об’єктив». У ній взяли участь найкращі одеські артисти – Семен Крупник, Михайло Водяний, Євген Котов, Анатолій Зубовський. І всі ці передачі та фільми виходили в ефір за участю Віктора Топчого – спочатку помічника, потім і режисера. Він же був протягом 30 років режисером трансляцій усіх демонстрацій і парадів у місті.
Ще одним важливим етапом розбудови одеського телебачення стало зведення спеціалізованої телевежі. Одеська телевежа була збудована у 1958 році і стала першою в Україні. Її висота 199 метрів, і до 1959 року вона була найвищою суцільнометалевою вежею країни. На щоглі телевежі розташовані антени телебачення та радіомовлення, крім того, на ній встановлені потужні випромінювачі. Щоправда, всі терміни служби одеської телевежі давно спливли. Проте заміна телевежі — справа непроста: окрім грошей, місце майбутньої вежі потрібно узгоджувати з керівництвом аеропорту, оскільки це безпосередньо стосується безпеки польотів. З подібними викликами стикається і вежа в Запоріжжі, по якій навіть спеціально завдавали ударів росіяни.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
