Одеса — місто контрастів і талантів, де народжувалися імена, що увійшли в історію не лише міста, а й усієї України та світу. Віра Холодна чарувала кінематографом, Сонька Золота Ручка стала легендою кримінального світу, Берта Рапопорт займалася морською справою, а Кіра Муратова створювала справжні кіношедеври. Ці жінки, кожна у своїй сфері, залишили по собі сліди революційних змін.
Перелічити всіх героїнь Одеси неможливо, але згадувати їх варто хоча б іноді. Сьогодні ми повертаємося до однієї з таких постатей — Ніни Караванської (у дівоцтві Строкатої), мікробіологині, правозахисниці та дисидентки, чиє життя стало символом боротьби за свободу і правду в умовах тоталітарного режиму.
Ніна Антонівна Строката народилася 31 січня 1926 року в Одесі. Той період в історії України позначений активною літературною дискусією: письменники, художники й інтелігенція сперечалися про роль мистецтва в суспільстві. У той час, коли Микола Хвильовий та його однодумці наголошували на асиметрії українсько-російських культурних відносин і колоніальному статусі України, радянська влада насаджувала ідеологію, що вимагала від усіх прославляти режим. Звісно, нічим хорошим вольнодумство українських інтелігентів не закінчилося.
Народжена в українській родині, Ніна з дитинства ввібрала любов до рідної мови та культури. Її родичі, хай свідомо чи ні, прищепили їй почуття національної ідентичності, яке згодом і стало основою її життя, а також причиною багатьох проблем. У часи, коли українська мова після деякої відлиги 1920-х витіснялася з публічного простору, Ніна Антонівна була чи не єдиною в своєму оточенні, хто вперто спілкувався українською в побуті.
Після закінчення школи вона вступила до Одеського медичного інституту (нині — Одеський національний медичний університет), який закінчила у 1947 році. Її вибір професії — мікробіологія та імунологія — став не лише справою життя, а й платформою для боротьби: вона залишилася працювати у своїй alma mater, досліджуючи клінічну мікробіологію та антигенні властивості патогенів. Її науковий доробок налічує близько 23 праць, що на той час були надважливим внеском у розвиток радянської (та і світової) медицини.
Але не тільки наукові досліди під мікроскопом цікавили Ніну. Її цікавила більш значуща діяльність — доля України, її мова і культура. Це бажання просувати українське не могло не дратувати радянську владу, яка бачила в таких настроях загрозу. Ти не міг бути радянським вченим та патріотом-українцем водночас.
Особисте життя Ніни Строкатої нерозривно пов’язане з її громадянською позицією. У 1961 році вона одружилася зі Святославом Караванським — філологом, мовознавцем і дисидентом, який уже відбув на той час 16 років у таборах за участь в ОУН та поширення українських націоналістичних ідей. Після звільнення він продовжив боротьбу: окрім того що навчався на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського університету, він ще і друкував «самвидав» і пропагував українську мову. Тому нічого дивного не було в тому, що у листопаді 1965 року його заарештували вдруге — і вже без суду відправили відбувати 25-річний термін. Цей арешт став переломним моментом для Ніни.
Керівництво інституту, де вона працювала, вимагало від неї публічно відректися від чоловіка. Натомість Ніна обрала боротьбу. Вона відмовилася визнавати законність арешту і почала кампанію за його звільнення. У грудні 1966 року вона звернулася з листом до начальника табору, генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та редакції французької газети L’Humanité. У цьому документі вона саркастично просила «розстріляти» чоловіка, щоб припинити його страждання та конфлікти з адміністрацією табору.
Це був жест відчаю, який мав висвітлити абсурдність та жахливість ситуації. Але цей крок лише посилив тиск на неї: з талановитої і шанованої вченої вона перетворилася на «об’єкт виховання» для радянських органів безпеки та політпропаганди.
Життя Ніни Строкатої змінилося назавжди, коли її саму звинуватили у поширенні «самвидаву», зокрема «Українського вісника». Арешт у 1971 році став результатом доносу її друга, лікаря Олексія Притики, якого КДБ змусив свідчити проти неї та іншого спільника, Олексія Резникова. Ніна не тримала зла на Притику — вона розуміла, що система ламала навіть набагато більш сильних людей ніж він, засобів вистачало, а в методах гебісти ніколи не цурались жодної мерзотності.
19 травня 1972 року її засудили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація та пропаганда») до 4 років таборів суворого режиму. Покарання вона відбувала у жіночому відділенні табору ЖХ-385/3 у Мордовії. Цей арешт не залишився непоміченим: українська інтелігенція об’єдналася задля її захисту.
Ігор Калинець і В’ячеслав Чорновіл створили у Львові Громадський комітет захисту Ніни Строкатої — першу відкриту правозахисну організацію в Україні. До нього увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір та інші. Комітет встиг видати лише два документи — заяву про створення та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)», перш ніж більшість його членів також опинилися за ґратами. Підтримку Ніні висловило тоді й Американське товариство мікробіологів, обравши її своїм членом.
У таборі Ніна не зламалася. Навпаки, вона взялася за нову справу — публіцистику. Спілкуючись із іншими ув’язненими, вона документувала їхні історії, аналізувала причини арештів (переважно це були антирадянська діяльність або релігійні переконання) і фіксувала жахливі умови утримання. Її розповіді про табірне життя вражають: солона риба без води, холодні ночі без ковдр, відсутність гігієни, голодовки як форма протесту. Здоров’я Ніни підірвалося ще під час 9-місячного слідства, а в таборі стан лише погіршився.
Там вона познайомилася з іншими дисидентками: Стефанією Шабатурою, чиї вишивки спалювали наглядачі, Іриною Сеник, яка боролася через поезію, та Іриною Стасів-Калинець, яка писала скарги до ООН. Їхні історії лягли в основу книги «Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution», виданої у 1980 році в Торонто видавництвом «Смолоскип». Цей збірник став важливим джерелом про жіночий опір у СРСР і досі є цінним історичним документом.
Після звільнення у 1975 році Ніні заборонили повертатися до України. Вона вимушена була спочатку оселитись в Росії. Але вже у 1976 році разом із чоловіком змогла емігрувати до США. Але боротьба не завершилася. Ніна стала співзасновницею Української Гельсінської групи (УГГ) — організації, що стежила за дотриманням Хельсинських угод щодо прав людини. До УГГ увійшли Левко Лук’яненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та інші. Група зазнавала переслідувань від КДБ, але Ніна з-за океану розбудовувала її закордонне представництво, інформуючи світ про порушення прав в Україні.
У США Ніна Караванська продовжувала активну діяльність. Вона збирала кошти для політичних в’язнів, допомагала сім’ям репресованих і розповідала світові правду про радянські табори. Окрім уже згаданої книги, вона видала «A Family Torn Apart» — автобіографічний твір про розлуку з чоловіком і боротьбу за його свободу. Її голос звучав на численних заходах, де вона ділилася досвідом життя під гнітом тоталітаризму.
Померла Ніна Караванська 2 серпня 1998 року в Дентоні, штат Техас, у віці 72 років. Дітей у неї не було, але спадщина, яку вона залишила, безцінна: наукові праці, правозахисна діяльність, література, що розкриває правду про радянські репресії. Її ім’я повернулося і до Одеси — у 2024 році на її честь перейменували вулицю Жуковського, а поруч з’явилася вулиця Святослава Караванського, вшановуючи подружжя, яке разом боролося за свободу України.
Ніна Караванська — це не просто ім’я в історії. Це символ незламності, що нагадує нам: навіть у найтемніші часи можна знайти силу для боротьби. Її життя — приклад того, як одна людина може змінити хід подій, залишивши по собі світло правди й надії.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
