Багато хто зараз зображає СРСР як країну тотального порядку та законності. Однак в реальності все було далеко не так, це було буквально подвійне життя — на словах і в деклараціях влади було одне, а в житті все було зовсім по-іншому, наприклад номінально контрабандистів не було — а по факту були, як і загалом організована злочинність.
До 1970-х років молодь Одеси поділила місто на умовні «хутори» — території, які вважалися своїми чи чужими. Цей поділ відображав відлуння довоєнної кримінальної культури Одеси з її унікальними традиціями та жаргоном. У 1960–1970-х роках ця вулична «субкультура» відродилася, частково через повернення до міста тих, хто відбув покарання отримані ще за сталінських і ранньо-хрущовських часів.
Кримінальна відповідальність у СРСР наставала з 14 років, і бійки, крадіжки чи грабежі легко могли призвести до ув’язнення. У багатьох родинах хтось із чоловіків мав судимість або вже відбув термін. Для молоді «хуторів» це стало частиною «вуличної освіти», яка згодом дала початок кримінальним авторитетам 1990-х.
Серед відомих «хуторів» середини 1970-х були «Масив» (південно-західна частина Черемушок), «10-й квартал», «Княжий» (вулиці Княжа, Ольгіївська, Пастера), «Пересип», «Поскот» (селище Котовського) та «Молдаванка». Головними аренами сутичок «хутір на хутір» були танцмайданчики в парку Шевченка (так званий Майдан) і в парку Марка Твена (колишній парк Горького).
У бійках діяли негласні правила: не бити лежачих і не нападати натовпом на одного. Однак використання підручних засобів, як-от пряжок ременів чи заточених ручок гребінців, вважалося припустим. Після таких сутичок швидка допомога часто забирала десятки постраждалих із травмами голови чи колотими ранами.
Одеса в 1970-х була одним з центрів морської освіти в Україні. Окрім вищого морехідного училища, кадри готували в двох середніх морехідних училищах, двох ПТУ та школі моряків на Приморській вулиці. Моряки, особливо ті, хто ходив у закордонні рейси, вважалися завидними женихами через високі, хоч і неофіційні, доходи шляхом контрабанди.
Офіційні зарплати моряків були скромними: матроси отримували 120–150 рублів, офіцери — 130–160. Однак закордонні рейси давали змогу заробляти значно більше завдяки перепродажу дефіцитних товарів, які куплялись і привозились з-за кордону. Моряки отримували зарплату в чеках Внешторгбанка, які витрачали в спецмагазині «Торгсін» на Французькому бульварі, 16 (нині там супермаркет), або в інвалютних рублях за курсом 0,67 рубля за долар.
Популярними товарами для перепродажу були джинси, синтетичні майки з принтами, люрекс, крепдешин, кримплен, мохер, парасольки, електронні годинники, ручки, сигарети та жувальна гумка. Прибуток від таких операцій сягав 100–300%. Контрабанда розповсюджувалась через знайомих, дістати її можна було тільки через відповідні зв’язки у напівкримінальних колах.
Моряки, які займалися перепродажем, привертали увагу як правоохоронців, так і кримінальних елементів. Після повернення суден із закордонних рейсів скупники в Одесі активно перекуповували товари. Деякі з них мали зв’язки у ВБХСС (Відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності) та КДБ, які часто використовували спекулянтів як інформаторів. Міліція та КДБ шантажували моряків, погрожуючи анулюванням візи, що могло позбавити їх заробітку.
Крім того, біля «Торгсіну» діяли аферисти-«ломщики», які обмінювали чеки Внешторгбанка на рублі за завищеним курсом. Цей промисел став стартовим майданчиком для багатьох кримінальних авторитетів і майбутніх бізнесменів.
Незважаючи на розбудову нових районів, житлова криза в Одесі зберігалася. Багато хто мешкав у комунальних квартирах, де одна кімната могла вміщувати чотирьох осіб, а сусідів було 5–7. Окрім традиційних для Одеси проблем з водою, навіть вивезення сміття було окремим випробуванням: сміттєвих баків не було, і городяни чекали на машину, про приїзд якої сповіщав дзвінок водія. І якщо ти не встиг добігти до машини, або тебе не було вдома, то це твої проблеми.
Офіційний продаж житла, крім кооперативного, був заборонений, адже державні квартири вважалися власністю держави. Це спричинило появу підпільних бірж обміну житла, які діяли в Одесі на розі вулиць Академіка Філатова і Космонавтів та на площі Мартиновського (нині Грецька). Проте шахрайство було поширеним: моряків, які йшли в рейс, нерідко обманювали, обмінюючи їхні великі квартири на менші з доплатою. Міліція в такі справи зазвичай не втручалася. Можна було розміняти житло через бюро на вулиці Моісеєнка (сучасна вул. Мельницька).
З початку 1970-х в СРСР почалася легальна еміграція євреїв, переважно до Ізраїлю. Отримання візи на виїзд було складним процесом, що супроводжувався численними обмеженнями. Єврейські сім’ї змушені були здавати державні квартири, а продаж успадкованого житла був заборонений. Багато хто намагався підпільно продати житло за зниженою ціною, або хоча б розмінятись на меншу квартиру і залишити собі трохи грошей. Однак це виходило не завжди. Також якщо ти подавав документи на виїзд, одразу блокувались будь-які можливості обміну житла.
На митниці дозволялося вивозити лише 100 доларів на дорослого і 50 на дитину, одну валізу на особу, а цінності — лише з дозволу Міністерства культури та відповідних органів. Наприклад щоб вивезти якусь книгу, навіть не колекційну, треба було отримати дозві від відомства чи бібліотеки, який частіше за все не давали. Усіх емігрантів позбавляли громадянства, відбираючи паспорти в аеропорту. Сім’ї, де хтось працював на «режимних» підприємствах чи мав зобов’язання про невиїзд, часто роз’єднувалися або і взагалі ставали «відмовниками», тобто людям скасовували право на виїзд.
Найганебнішим було цькування емігрантів. У школах дітей, чиї сім’ї отримали візи, цькували однокласники, а дорослих викликали на профспілкові збори, позбавляли премій чи звільняли за дрібні порушення. Процедура звільнення була принизливою: потрібно було зібрати підписи на «бігунках», і навіть нездана бібліотечна книга могла стати підставою для скасування візи. Таких людей називали зрадниками батьківщини, і ставились відповідно, обвинувачували в тому що вони будуть воювати з СРСР та вбивати своїх колишніх сусідів. Загалом, робилося все щоб людину мало того що обібрати до нитки, так ще і принизити.
Великдень 1975 року припав на 4 травня. Хоча церква в СРСР офіційно була відокремлена від держави, релігійна діяльність залишалася під пильним контролем влади, яка вбачала в ній ідеологічну загрозу. Відкритих заборон на релігійні практики ставало дедалі менше, але держава застосовувала витонченіші методи впливу, особливо спрямовані на молодь, щоб обмежити її участь у релігійних обрядах.
Напередодні Великодня храми по всьому місту оточували міліцейські кордони під приводом «забезпечення порядку» та «запобігання масовим зібранням». У великодню ніч чергували не лише міліціонери, а й співробітники КДБ та члени добровільних народних дружин (ДНД) із червоними пов’язками. Основною метою було не допустити молодих людей до нічних служб. Дорослих вірян зазвичай пропускали, іноді перевіряючи паспорти для підтвердження віку, тоді як молодь зазнавала особливого тиску.
Через це православні храми на кладовищах ставали осередками тяжіння для молоді, адже відвідування могил рідних навіть уночі не було заборонене. Участь у великодній службі, навпаки, вважалася небажаною, що робило її особливо привабливою для молодих одеситів. Підігріті різними алкогольними напоями, як-от портвейном «777» («Три сокири»), «Ркацителі» чи «Аліготе» (у народі «Ракомцителі» та «Алігатор»), компанії молоді намагалися прорватися крізь міліцейські кордони, щоб хоча б ненадовго потрапити на службу, а потім продовжити гуляння. Для багатьох це було не стільки релігійним актом, скільки веселою пригодою та своєрідним актом непокори.
Щоб відволікти молодь від релігійних свят, радянське телебачення в ніч на Великдень і Різдво транслювало популярні фільми, такі як «Невловимі месники», комедії Гайдая, «Неймовірні пригоди італійців у Росії» чи музичні програми на кшталт «Мелодій і ритмів зарубіжної естради». У кінотеатрах до пізньої ночі показували західні стрічки: «Золото Маккенни», «Зорро», «Чотири мушкетери», фільми про Фантомаса чи «Лимонадного Джо». Проте ні телебачення, ні кіно не могли повністю відвернути увагу одеської молоді. Після великодніх гулянь, підігріті алкоголем, компанії нерідко влаштовували вуличні сутички типу тих, про які ми розповідали на початку матеріалу. Загалом, Одеса, як і вся країна в ті часи, жила в умовах подвійної моралі, коли номінально все було спокійно і добре, але на практиці ти то тут, то там зустрічав постійні обмеження і заборони.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
