Пільчиков досліджував випадання граду, зробив чудові фотографії блискавок. Більше того, йому чи не першому вдалося отримати штучний сферичний розряд — таємничу кульову блискавку! У 1905 році невтомний вчений вирушає до Африки, Алжиру, щоб провести там (у тодішній Росії це було неможливо) ретельні спостереження повного сонячного затемнення.
Коли багато хто вважав, що піднятися в небо на аеростаті вище 8-9 кілометрів людина не зможе, Пільчиков розробив проект стратостату з герметично закритою гондолою, що дозволила б проникнути вгору на 20-30 кілометрів! І все ж таки найбільшу популярність йому принесло винахід у галузі радіотехніки. Популярність, а можливо, і тимчасову, трагічну загибель.
Микола Пільчиков походив із дворян Полтавської губернії. Він народився 9 травня 1857 року, рано втратив матір і ріс, як писав один із його біографів, «на руках батька», викладача історії та політичної економії Полтавського кадетського корпусу.
З дитинства Пільчиков вирізнявся талановитістю до наук, особливо до фізики та математики. Тож зовсім не випадково він обрав фізико-математичний факультет, вступаючи до Харківського університету. Наукові дослідження він розпочав у студентські роки. Зокрема, проводив досліди із запису звуку (ще до появи фонографа Едісона!).
Коли в 1880 році Пільчиков закінчив університет, він був залишений при ньому для приготування до професорського звання. Потім було дворічне відрядження до Франції для практики у найкращих паризьких лабораторіях.
Згодом ім’я Пільчикова набуло європейської популярності. Він був дійсним членом Тулузької академії наук, членом вчених товариств у Росії, а й у Франції, Австрії, Бельгії, Німеччини, США. Був діяльним учасником низки конгресів та з’їздів. Виступав охоче та з популярними лекціями. А в години дозвілля грав на скрипці, писав вірші та малював. Такою була ця непересічна людина.
Зрозуміло, радіотехніка, що зароджувалася, телеграфія без проводів, як тоді говорили, не могла його не зацікавити. Він і сам вирішив зробити свій внесок у цю нову галузь науки і техніки, обравши оригінальну, зовсім ще не розроблену тему — управління по радіо.
На той час, до середини 90-х, Микола Дмитрович перебрався з Харкова до Одеси, став професором Новоросійського університету. Тут і оголосив він про ті чудові дослідження, які, як виявилося, він вів уже давно і в яких досяг чудових результатів.
23 березня 1898 року в одеській газеті «Південний огляд» було оголошено, що професор Пільчиков прочитає публічну лекцію про електромагнітні хвилі з демонстрацією «багатьох разючих дослідів». Газета писала, що за допомогою винайдених професором пристроїв можна буде підривати міни, видалені на великі дистанції, робити постріли з гармат, не наближаючись до них, керувати на відстані семафорами, морськими маяками, годинником. Доречі, в Одесі в ті ж роки діяв ще один ентузіаст – винахідник підводних човнів Джевецький.
Основою для розробки приладів Пільчикову служив, звичайно ж, винайдений в 1895 А. С. Поповим радіоприймач, знаменитий «грозовідмітник». До речі, Микола Дмитрович у своїх виступах завжди наголошував на пріоритеті Попова. Вони були знайомі, переписувалися, і творець радіо знав про винаходи Пільчикова.
Оголошена лекція відбулася у призначений день у Біржовому залі Одеси. Досліди Пільчикова справді виявилися незвичайними. Вчений, як і обіцяв, за допомогою радіохвиль на відстані запалив світло в моделі маяка, почав рухати модель залізничного семафору, зробив постріл з маленької гармати, нарешті, в резервуарі, влаштованому прямо в залі, підірвав «міну». При цьому для більшої наочності було потоплено модель яхти.
Через сім місяців, 29 жовтня, Пільчиков виступив з лекцією про радіокерування на засіданні одеського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Ця доповідь також супроводжувалася небаченими експериментами. Газета «Одеський листок» писала, що за допомогою електромагнітних хвиль, надісланих через простору залу, було приведено в дію гальванометр, включено електричний дзвінок, а також підірвано невеликий заряд піроксиліну.
Досліди Пільчикова з вибухами були невипадковими. Винахідник сподівався застосувати свої радіопристрої насамперед у військовій справі. У грудні 1898 року він звернувся з доповідною запискою до військового міністра Куропаткіна.
Він писав, що його метод «бездротової електричної передачі енергії» дасть можливість «вибухати закладені міни на значній відстані, не маючи з ними ніякого повідомлення кабелем або дротом», дозволить створити мінні човни, які без єдиної людини команди будуть наздоганяти ворожі кораблі і топити їх.».
Пільчиков писав також, що вважає себе не вправі експлуатувати свій винахід за кордоном (а такі пропозиції, «досить вигідні», за його словами, були) і, прагнучи зберегти все в «повній таємниці», утримується від патентування. Це було, звісно, наївно. При рівні секретності, що існував у той далекий час, таємницю приладів Пільчикова навряд чи вдалося б довго зберігати. Та ідея телеуправління вже й носилася у повітрі.
Чи знав Пільчиков про цікаві досліди у США винахідника Миколи Тесли — невідомо. А вони були поставлені того ж 1898 року. Іменитий електротехнік демонстрував модель радіокерованого судна. З американською винахідливістю, на відміну від російського професора, він поспішив взяти патент (через три місяці після першої лекції Пільчикова в Одесі) на «метод і пристрій для управління механізмами суден і екіпажів».
Однак у приладах Пільчикова була одна надзвичайно важлива відмінність. Суть його винахідник сам пояснив у листуванні з військовим відомством. Він писав:
«Після досить тривалих теоретичних і досвідчених досліджень я зупинився на тій думці, що прилад, що сприймає дію електричних хвиль, повинен бути неодмінно забезпечений спеціальним охоронним снарядом — протектором, який, прозортрівуючи доходять до нього електричні хвилі, давав би доступ до діючого механізму.»
Нині будь-яка машина, керована по радіо: чи земна, повітряна чи космічна, має свої «протектори», що захищають її від штучних чи природних перешкод. Без цього надійне радіокерування неможливе. Пильчиков одним із перших зрозумів це.
Але винайти протектор виявилося значно легше, ніж пробитися через чиновницькі перепони. У Пільчикова не було тих умов, які мав той самий Нікола Тесла, який отримав за свої винаходи мільйони доларів. Берлінському вченому Слабі для проведення дослідів з радіотехніки німецький імператор надав і гроші, і війська, і кораблі, і навіть дирижаблі.
Щоправда, відповідь на свою першу доповідну записку до військового міністра Микола Дмитрович отримав досить швидко. Головне інженерне управління просило повідомити докладніші відомості про винахід. І Пільчиков їх повідомив.
Він доповідав, що розробив кілька видів протектора різного призначення: для мін, які можна було підривати все одночасно чи будь-якої комбінації, торпед, «мінних автомобілів». Знову повторив, що відмовляється реалізовувати свій винахід за кордоном, оскільки, «знайшовши застосування в іноземній армії та флоті, він міг би послужити нам на шкоду». Винахід свій він оцінював у 150 тисяч рублів, але просив асигнувати поки що лише десяту частину для виготовлення приладів та проведення дослідів.
Проходив місяць за місяцем, а військове відомство все мовчало. Винахідник вирішив нагадати про себе і 12 вересня 1900 знову звернувся з листом до військового міністра. Він скаржився, що, так довго не отримуючи «ніякого звістки про стан справи» (протягом понад півтора року!), перебуває у важкому становищі невизначеності, писав, що в Америці та Європі інженери марно «шукають вирішення питання», яке він ще два роки тому міг надати військовому міністру. Насамкінець висловлював готовність знизити вартість свого винаходу до 100 тисяч рублів з розстрочкою на п’ять років, причому ці гроші призначав не для себе, а для потреб фізичної лабораторії Новоросійського університету.
Лише через чотири місяці була відповідь Головного інженерного управління. У Пільчикова знову вимагали роз’яснень, і знову йому довелося пояснювати, у чому суть його пропозиції. Тепер він просив субсидію хоча б у 5 тисяч рублів та приблизно стільки ж на будівництво невеликого радіокерованого судна.
На жаль, мріям цим не судилося здійснитися. У військовому відомстві вважали, що витрати на досліди Пільчикова надто великі, навіть мізерна сума, яку він просив. Вирішили звернутися до Морського міністерства для того, щоб поділити витрати навпіл.
На початку 1902 року Пільчиков, що був тоді в Петербурзі на XI з’їзді російських дослідників природи і лікарів, був запрошений в Морський технічний комітет, де докладно розповів про свій протектор. Доповідь звучала переконливо, і невдовзі керуючий Морським міністерством віце-адмірал Тиртов дав згоду на половину витрат. Але тут Військове міністерство раптом відмовилося брати участь у дослідах. Тоді морське відомство повну суму видатків (всього 5 тисяч рублів) взяло на себе. Поки йшли переговори та листування, Микола Дмитрович знову повернувся до Харкова та став професором Технологічного інституту.
Досліди відбулися у Севастополі у серпні 1903 року у присутності винахідника. Радіосигнали надсилалися з Херсонеського маяка, а приймалися в морі, на транспорті «Дністер». При цьому вдалося принаймні втричі збільшити дальність передачі. «Досліди принесли велику користь», — повідомляв Петербург, Морський технічний комітет Головний командир Чорноморського флоту. Продовжити їх не вдалося.
За відгуками сучасників, професор Пільчиков був людиною надзвичайно вразливою, «відрізнявся надзвичайною нервозністю та дратівливістю». Своєї родини Микола Дмитрович не мав і жив самотньо серед книг та приладів, пристрасно відданий науковим заняттям, винахідництву та педагогічній роботі.
Час був неспокійний. У Технологічному почалися хвилювання студентства, до якого Пільчиков завжди ставився з великою увагою та співчуттям. Та й студенти любили та поважали свого професора фізики. Він важко переживав смуту та суспільний розлад. Здоров’я його, і так неміцне, різко погіршилося.
4 травня 1908 року Пільчиков приїхав з невеликою валізкою до лікарні нервових і душевних хвороб і заявив, що йому необхідно пожити деякий час у тиші та спокої. Лікар Платонов оглянув нового пацієнта. Той був задумливий, скаржився на перевтому.
Вченого помістили у окремій палаті на другому поверсі. 5 травня він провів спокійно. Об 11 годині вечора ліг спати, замкнувши двері. Пацієнт, який жив по сусідству, потім розповідав, що годині о сьомій ранку 6 травня почула за стіною хлопок, схожий на постріл, а потім — короткий хрип. Запідозривши недобре, хворий зателефонував і повідомив про почуте лікаря. Куля потрапила в серце професора, пробила його наскрізь і зупинилася під шкірою біля хребців.
Така трагічна подія схвилювала все місто. Сучасники не сумнівалися, що 50-річний професор наклав на себе руки. Але як тоді з акуратно схрещеними руками, а головне, з револьвером, покладеним на столик? Чи можливе таке при самогубстві?
Великий фахівець у галузі судової медицини, професор Бокаріус, стверджував, що це можливо. Він навіть спеціально в одній зі своїх праць звернувся, наприклад, до Пільчикова. «У разі невеликих вогнепальних ран, — писав Бокаріус, — потерпілий здатний зробити навіть кілька кроків і робити нескладні дії… У нашому випадку самогубець після пострілу в серці міг ще покласти револьвер на стіл, що стоїть біля ліжка, і скласти руки на грудях». Зареєстровано випадок, коли людина, поранена в серце, рухалася та розмовляла протягом 14 годин!
Але версія про самогубство не єдина. Через багато років після загибелі Пільчикова виникла інша, версія про навмисне вбивство винахідника нового важливого приладу. Можливо, зовсім не він натиснув спусковий гачок. Відбитки пальців на «бульдозі» не були вивчені. На користь версії про вбивство говорить і той факт, що серед паперів професора, що залишилися, чомусь не виявилося ні схем, ні розрахунків його радіопристроїв, його протектора. Можливо, вони знаходилися в тій валізці, яку принесли Пільчикову до лікарні. Мабуть, хтось переслідував вченого-винахідника, і він шукав у лікарні притулку і не знайшов.
Забратися в палату через вікно на другому поверсі для сильної людини не було б великої праці. Застрелити винахідника в закритій кімнаті, викрасти опис і схеми, а потім швидко і непомітно піти тим самим шляхом — завдання теж можна здійснити.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
