Шахи в Одесі любили завжди, а особливо — коли знаходився цікавий суперник, що займав протилежний бік дошки. Можливо, Остап Бендер тому й вважався «великим комбінатором» і в романі став шаховим фантазером, що ще в Одесі ввібрав у себе шахові гени. А де ж, як не в шахах, черпати прірву комбінацій, від яких, як вважали Ільф і Петров, один крок до «чотирьохсот порівняно чесних способів вилучення грошей». Саме це завжди було властиво деяким одеситам.
Першими в Одесі стали грати у шахи французи. У свиті герцога Рішельє було чимало офіцерів, які ще в Парижі в одному з кафе спостерігали, як грав у шахи маестро Філідор. І що особливо важливо, коли маестро перемагав, там чулися не овації, а брязкіт келихів, мабуть, тому так багато любителів шахів набивалося в те кафе. Звичку до тостів за світле шахове майбутнє ті французькі офіцери привезли до Одеси і адресою не помилилися.
Тут барон Рено прямо навпроти Міського театру відкрив клуб для «суспільних розваг». Важко сказати, що більше приваблювало громадськість до клубу: любов до шахів або любов до тостів за їхнє процвітання, але там частенько влаштовувалися турніри, і рука азартних шахістів частіше тяглася не за човном, а за келихом. Там високе вміння керуватися човном і келихом демонстрували і друг Рішельє Сікар, і ад’ютант герцога Рошешуар, і абат Лабдан, і навіть сам Фелікс Дерібас (брат), причому гідну конкуренцію їм як у шахах, так і в тостах складали багато одеситів – справжніх професіоналів у тому та іншому.
Коли ж 1811 року до Одеси приїхала княгиня Марія Наришкіна, яку з імператором Олександром І пов’язували інтимні стосунки (наприклад, спільна позашлюбна дочка), місцеве чоловіче суспільство виявило велику цікавість до незакомплексованої дами і тут же організувало у будинку Рено шаховий бал.
У головній залі зборів підлога була пофарбована квадратами — білими та чорними. Диригентом на цій імпровізованій шахівниці став Луї Рошешуар, ад’ютант герцога Рішельє. Оперний оркестр гримнув марш, Рошешуар тричі вдарив об підлогу палицею, і з двох протилежних дверей до зали вийшли шістнадцять шахових фігур. Королевою білих була, ясна річ, Наришкіна. Королевою ж чорних красуня Софія Потоцька, дочка тих Потоцьких, що прикупили в Одесі вулицю Софіївську і менше, ніж на королівський титул, претендувати не збиралися, інакше погрожували перекрити рух персональною вулицею. Чорним королем виступав сам Рішельє. Пішаками знатні одесити прилаштували своїх дітей на умовах розумної фінансової подяки за таку милість (ось, мабуть, коли з’явилися в Одесі перші «мажори»).
Все було шикарно і до дрібниць продумано. Окрім однієї дрібниці: хто ж розігрує цю шахову партію. Почалася плутанина: кожній жінці теж хотілося стати королевою, а суперниці переконували її, що вона – вилитий кінь. Загалом «живі шахи» закінчилися взаємним матом, нехай і шаховим. Оцінивши вишуканість виразів, що тоді прозвучали, Рошешуар оголосив нічию. Хоча король чорних, герцог Рішельє, шепнув на вушко білій королеві Наришкіній про повну свою капітуляцію і, як істинний француз, запропонував їй розібрати партію в окремій кімнаті, де заздалегідь уже було розібрано ліжко. Мета такого кроку була ясна: постаратися, щоб у доньки Олександра І з’явилася сестричка-герцогиня. Чим закінчилося для Рішельє та Наришкіної догравання тієї партії нам невідомо.
Проте відомо, що пізніше в Одесі, розвиваючи ідею «живих шахів», робилися спроби влаштувати «живе доміно», а також грати в «живих орла і решку». Гра в доміно не прижилася — жінки вищого світу відмовлялися зображати «дубль-пусто». А ось гра в «орла-решку» завжди вдавалася, бо головна її мета — дама повинна впасти на орла — не викликала труднощів, оскільки в Одесі були такі орли, на яких гріх було не впасти.
В Англії шахові баталії між університетами Оксфорда та Кембриджа тепер не менш популярні, ніж регати їхніх вісімок на Темзі. Причому, чим добра Англія, то це своїми високими принципами джентльменства. Варто Оксфорду програти шаховий матч, як вони довірливо повідомляють пресі, що їхні противники тренувалися, зустрічаючись із мешканцями Бедлама (знаменитої лікарні для душевнохворих у Лондоні). На це шахісти Кембриджа з джентльменською незворушністю відповідають: «Так, справді ми хотіли дізнатися, як грають душевнохворі. Але зігравши з Оксфордом, у цьому відпала потреба». Високі стосунки!
В Одесі теж були відзначені протистояння шахових шкіл, щоправда, представлені не університетами, а серйознішими на думку одеситів закладами, а саме кафе та пивними. У шахи грали у Лассана на Рішельєвській та у Замбріні в Пале-Роялі.
До речі, ще про одну одеську знаменитість розповів А. Дерібас. В Одесі кожен знав про феноменальну шахістку Люсі. За шахівницю та пробувала сідати, але щоразу програвала. Але Люсі легко входила до стану магнетичного сну. У такому стані їй повідомляли зроблені противником ходи, і вона диктувала свої у відповідь. Як би сильний не був противник, Люсі будь-кого перемагала уві сні. Загальна думка одеситів була: «Такого другого неймовірного гравця світ ніколи більше не побачить! Ні, не тому, що Люсі завжди виграє, а тому, що ніколи не вимагає призової суми». Це справді неймовірно!
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
