Вилкове незвичайне містечко на Одещині. Вся його унікальність у тому, що замість пішохідних доріжок там вода, а замість таксі – човни. Через цю особливість його прозвали українською Венецією.
Вилкове було засноване як село Липованське у 1746 р. (за іншими джерелами у 1762 р.) так званими старовірами чи липованами, які втекли від релігійних переслідувань після ніконіанського розколу російської ортодоксальної церкви. Це були донські козаки, які вперше оселилися у дунайських плавнях у 40-х роках XVII сторіччя. Тоді на російських військових картах і з’явилося вперше Липованські поселення – так тоді називали Вилкове. Паралельно йшло заселення цієї території та запорізькими козаками, які втекли від переслідувань після руйнування Запорізької Січі.
Досі липовани представляють більшість населення міста. Вони зберегли багато своїх релігійних традицій. У місті 3 церкви – ортодоксальна православна та дві старообрядницькі липованські. З 1812, після підписання Бухарестського миру, Вилкове повітове місто Бесарабської губернії.
Перші жителі Вилкового почали освоювати плавні, але для того, щоб збудувати будинок та розбити сад та город, спочатку потрібно було збудувати штучний острівець. Будівельний матеріал брали по місцю, викопуючи навколо острівця канал. І сьогодні населення старого міста продовжує жити на цих самих островах, кожен з яких оточений каналом або «єриком». Дороги від будинку до будинку прокладені кладками та містками. Кожна сім’я має свій човен і це основний транспортний засіб вилковчан.
Вилківський будинок має особливу конструкцію. Каркас будинку роблять із лісу, а потім у каркас встановлюють снопи тростини. Зсередини і зовні будинок обмазують дунайським мулом, змішаним з рубаною тростиною або соломою, а останні верхні шари — з тирсою. Такий будинок-термос взимку добре зберігає тепло, а влітку прохолоду.
Дітей тут по-старовинному назвивають «отроками». А погані люди — » каяфи » (від Каїфи, до якого привели заарештованого Христа). Кривляки — «ламотики». Їхній одяг — каптани, душагрівки, піддевки, сарафанці, опорки та постоли. Корективи внесло лише морське життя. Про балакучих говорять, що вони травлять тюльку, про божевільних — кораблі згоріли. Таких «погорільців» у місті, де століттями одружуються тільки з «своїми», на диво мало.
Вилкове — самобутній та колоритний край: липованські поселення, дивовижні діалекти, місто рибалок та виноробів. Місто стоїть на воді, тож уся земля тут наносна. Більшість городів перебуває на островах, куди можна дібратись лише човном. Стоячи у воді, дістають тут мул, потім укладають на березі, підсохлими тачками або носилками доставляють у потрібне місце. Добривами майже не користуються. Іл, як і в стародавньому Єгипті, дарує силу будь-якій рослині. Можливо тому полуниця тут є практично цілий рік, але крім полуниці тут вирощують виноград «Новак», унікальний — ніде немає такого сорту, щоб ріс на мулі та воді. З винограду роблять чудове червоне вино і продають, про що повідомляють написи крейдою поряд із хвіртками.
Наразі, каналів залишилось не так вже і багато. Основна їх кількість, нажаль, вже замулена внаслідок забруднень або обміліла. Відносно у первісному вигляді залишився лише так званий Білгородський канал, він є найбільш широким. Саме ним тут зазвичай і катають туристів.
Інші ж «єрики» поступово заростають очеретом. Якщо так і буде продовжуватись, то скоро дивитись не буде на що і ця унікальна місцевість втратить багато очок своєї популярності.
Згідно з місцевими легендами, вилківчани вміють ходити морем, як сушею. У Вилковому майже в кожній родині є рибалки, тому свіжої риби тут повно. Чоловіки ловлять рибу, виїжджаючи на Дунай або на острови. Любителі рибного лову гідно оцінять тихі береги Дунаю та його протоки, зарослі вербами і очеретом, що схилився до води. Ви побачите безліч екзотичних птахів, які вдосталь живуть у плавнях: це і рожеві пелікани, і казарки, і смугасті яструби, і знамениті орлани-білохвости.
Тож для тих, хто ще не назбирав грошей на Італію, пропонуємо поки що помилуватися нашою, «Українською Венецією». Повірте, якщо Ви хоч раз побуваєте в українському Придунав’ї, назавжди залишитеся закохані в цей край. Саме тут природа та людина живуть зовсім поряд, а ввечері можна взяти пляшку вина, сісти на березі Дунаю та просто відпочивати.
Відчуття просто ні з чим не порівнянне, коли сидячи біля будиночка в невеликому зеленому садку і попиваючи смачне домашнє вино чуєш за парканом шум моторного човна, що проїжджає, а не мотоцикла або машини. І що зовсім кумедним здається для міської людини – це побачити, як корів возять на човнах пастись на заповідну сушу, а ночувати повертають на острови. На човниках, у які й людині сісти страшно і де весляр, як гондольєр, по-венеціанськи стоїть, відштовхуючись чотириметровим веслом, гордо їдуть бурі, зачіпаючи рогами очерет.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
