Історія цієї вулиці налічує більше сотні років. Назва у неї не дуже-то поетична, але в принципі зрозуміла. Адже походження, на перший погляд, неважко пояснити: на цій вулиці знаходиться міська водопровідна станція. Хоча насправді назва вулиці уходить коріннями ще у позаминуле століття.
Воду в Одесі завжди доводилося шукати та добувати. У цій місцевості так звана зашкурна вода, або верхівка, в теплу пору року випаровується. Тому треба було копати глибокі колодязі у пошуках вод, що скупчилися у вапняках. Якщо уважно придивитися до одеських двориків, у них досі можна виявити колодязі. У старій Одесі їх рили на перехрестях вулиць.
Протягом довгих років колодязі були для мешканців міста майже єдиним джерелом питної води. Ця обставина знайшла свій відбиток у назвах провулків, площ та інших частин міста. Наприклад, провулок віце-адмірала Жукова колись називався Колодязним. Тут на початку 19 століття був виритий один із перших міських колодязів. Поруч із провулком знаходилася Водопійна площа (нинішня Грецька), обладнана довгими коритами для напування худоби.
Вода в багатьох міських колодязях містила домішки шкідливих солей, була дуже твердою, овочі в ній не розварювалися, чай не настаювався. Непридатною була ця вода і для прання білизни, миття голови.
Дещо кращу воду брали з колодязів, виритих на Водяній балці. Довгою низкою з ранку до вечора від цієї балки в місто тяглися нинішньою Градоначальницькою (у народі її називали Водовозною) «валки» одеських водовозів. Повільні воли, запряжені у величезні бочки, насилу долали крутий підйом від Дюківського саду до Водяної застави (перетин Градоначальницької та Старопортофранківської).
Одесити дуже чекали на дощі. Багато старовинних будинків замість звичних нам двосхилих мають односхилі дахи зі схилом у бік двору. У деяких таких дворах збереглися криті зацементовані басейни — «цистерни», в які водостічних труб і гончарних підземних водоводів стікала дощова вода. Видатну роль у водопостачанні грали так звані фонтани на південній околиці міста. Звичайно, це не були фонтани у сучасному значенні слова. Вони були струмками, що вибилися з глибин і збігали по прибережних схилах до моря. Біля цих джерел виникли три хутори — Малий, Середній та Великий Фонтани.
Вже незабаром після заснування міста стало зрозуміло, що лише спорудження водопроводу може вирішити проблему водопостачання. Думка про його створення не згасала багато десятиліть 19 століття. Хто тільки не збирався «нагріти руки» на водопостачанні: тут і французький інженер Шатільйон, і паризька компанія братів Флоша, і інженер Галон, і багато інших. Але просунути справу хоч трохи уперед їм не вдалося.
Більш рішуче до цього питання підійшов місцевий підприємець, французький емігрант Пішон, який в Одесі розбагатів на виготовленні пудри. Він розпочав роботу у 1834 році з відставним ротмістром Віттенбергом. Однак будівництво водонапірної вежі біля великофонтанського джерела почалося лише 1845 року. Через чотири роки Пішон помер, і в компанію з Віттенбергом увійшов підприємливий купець з Таганрога Тимофій Ковалевський.
Спочатку водогін приніс Ковалевському славу: купцю навіть надали звання почесного громадянина міста. Щоправда, не всім одеситам фонтанська вода сподобалася — її охрестили «машинною». Незабаром фінансові справи Ковалевського похитнулися, і він наклав на себе руки, кинувшись з вежі на скелю.
До кінця 1860-х інженери Домінікан і Головачов розробили технічний проект водопроводу Дністер-Одеса, схвалений спеціальною комісією 1870 року. 3 вересня 1873 року відбулася урочиста церемонія відкриття водопроводу. На Соборній площі навколо спеціально спорудженого грота-фонтану зібралися тисячі одеситів. Під звуки урочистого маршу з гроту піднявся потужний струмінь води, швидко наповнивши чашу басейну. Цей день увійшов до історії Одеси як одна із радісних дат. Тоді й з’явилася у переліку міських вулиць нова назва – Водопровідна.
Вулиця Водопровідна – промисловий центр старої Одеси. Раніше тут розташовувався сад із прекрасною назвою «Тверезість», що належить товариству непитущих громадян. 1919 року на місці саду збудували консервний завод, а неподалік — першу кондитерську фабрику на півдні країни, яка до націоналізації носила ім’я братів Крохмальникових. Тут же знаходяться найстаріші заводи — «Стальканат», завод металовиробів «Червоний Жовтень», завод будматеріалів та масложиркомбінат.
На Водопроводній, зокрема, знаходилась і головна насосна станція. На її території були розташовані пожежна частина, стайня, ремісниче училище та ливарний цех. А біля дороги була резиденція управителя. На той час сюди часто під’їжджали карети з купцями та іншими панами, щоб укласти з водним магнатом вигідний контракт. Оскільки кожну угоду скріплювали спільним розпиванням графина горілки, то невдовзі керуючий спився, а підприємство збанкрутувало. Тоді його й викупила мерія.
На початку вулиці, неподалік Старосенної площі, розташовані старовинні ангари для трамваїв. Наприкінці XVIII-XIX водіїв трамваїв називали «ватманами», а провулок біля депо іменували Ватманським. На території депо є пам’ятник працівникам, які брали участь в обороні міста в роки Другої світової війни, каплиця на честь святого Олексія та музей міського електротранспорту. Тут можна побачити колеса від першого у місті трамваю, старовинні документи, фотографії, карти маршрутів та книгу штрафів із такими позначками: «Громадянин Н., православний, оштрафований на 1 рубль за те, що відібрав квиток у іншого пасажира». Таким чином, не зважаючи на промислові реалії, тут доволі багато цікавого.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
