Колись один письменник охрестив школу Петра Столярського «конвеєром вундеркіндів», а сам професор, згадуючи своє дітище, називав його не інакше, як «фабрикою талантів». І це було перебільшенням. Досі диплом школи імені Петра Столярського – знак якості, що свідчить про першокласну музичну освіту.
Розповідати про школу Столярського, не згадавши її засновника, ніяк неможливо. Хоча Столярський не мав повноцінної музичної освіти, він був геніальним педагогом, який відкрив неймовірну кількість талантів. Син звичайного містечкового музиканта він починав, граючи в клезмерському ансамблі на весіллях. Завдяки Піні, як звали Столярського батьки, ансамбль був добре відомий у рідному місті. Хлопчику було лише три роки, а він уже чудово грав на скрипці, і оточуючі із задоволенням платили за те, щоб подивитися на карапуза, який бадьоро виводив смичком складні мелодії.
Згодом батько відвіз сина на прослуховування до відомого скрипаля до Києва. Однак світило залишилося незадоволеним юним обдаруванням і сказав, що йому доведеться вчитися грати на скрипці, починаючи з гам. І Столярському довелося розпочинати все наново. У 19 років він закінчив одеське училище Російського музичного товариства з класу скрипки, грав в оркестрі оперного театру, викладав у консерваторії.
1912 року Петро Соломонович відкрив приватну музичну школу, з багатьма учнями займався у себе вдома. А 1933 року педагог заснував першу в країні музичну школу-десятирічку для обдарованих дітей. За «образом і подобою» цієї школи було відкрито музичні училища у Москві, Ленінграді та Свердловську. Методика Столярського викликала інтерес навіть у професорів консерваторії, яке школа стала зразком навчання музиці.
До відкриття школи Столярський займався з учнями вдома. З призначеної години у квартирі починався справжній стовпотвор: радісна дітвора окупувала кімнати, а матусі, зібравшись разом, зі знанням справи обговорювали спеціальні музичні проблеми.
Петро Столярський любив дітей, умів знайти до них підхід, а батькам часто заявляв, що їхній син чи дочка — «звичайна геніальна дитина». З талановитих, але небагатих дітей, педагог грошей не брав, а сам допомагав їм. На перших заняттях він не натирав смичок каніфоллю і учні грали на скрипці беззвучно.
Таким чином, Столярський щадив їхні вуха і не дозволяв засумніватися у власному таланті. Педагог не показував сам, як треба грати, а уважно слухав дитину. Для цього він міг не одну годину простояти перед учнем на колінах — так йому було зручніше слухати та виправляти помилки.
Понад шість років у школи не було власної будівлі. У 1939 році Столярському надали звання народного артиста і подарували автомобіль. На церемонії вручення нагород був присутній Сталін, який запитав, чи задоволений Петро Соломонович таким визнанням його заслуги. Натомість подяки Столярський відповів: «Можете забрати свої подарунки назад, краще побудуйте в Одесі школу для обдарованих дітей!». Чи було таке насправді сказати складно, але факт залишається фактом: школу в Одесі таки почали будувати. Доречі, у Сталіна був ще один знайомий з Одеси, прокурор Андрій Вишинський, що був тим ще сатрапом і тираном. І цілком міг би зайнятись нашим сьогоднішнім героєм, адже репресійна машина в ті роки працювала як треба.
Для цього вибрали місце, де колись стояв готель «Кримський», який згорів ще за часів громадянської війни. Щоб пустир не мозолив очі, його засадили деревами, і тепер їх викорчували під будівельний майданчик. Коли школу відбудували, їй надали ім’я Петра Столярського. На той час була така дивна традиція — називати школи та театри іменами живих педагогів та акторів. І Столярський до смерті так і називав своє дітище — «школа імені мене».
Це був дуже серйозний навчальний заклад, який за рівнем музичної освіти сміливо міг посперечатися навіть із консерваторією. Тут працювали талановиті викладачі, а вимоги до учнів були дуже твердими. Одні не витримували і йшли самі, інших відсіювали, але тим, хто закінчив школу Столярського, шлях у будь-яку консерваторію було відкрито.
Під час війни Столярського з родиною евакуювали до Свердловська, де він організував музичну школу. Давид Ойстрах пропонував йому переїхати до Москви, але Столярський мріяв повернутися до рідної Одеси. У квітні 1944 року, дізнавшись, що при відступі окупанти підпалили школу, Столярський потрапив до лікарні з інсультом, а за два тижні помер. Школу Столярського відбудували лише через вісім років, але вона стала найдостойнішою пам’яткою великому педагогові.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
