У першій половині XIX століття за театром розташовувався так званий плац-парад, де, здіймаючи тоді ще запашний одеський пил, марширували солдати під поглядами дітвори та заїжджих провінціалів. А потім влада вирішила, що Одесі не обійтися без престижних торгових рядів, для яких кращого, ніж плац-парад, «порожнього» місця в центрі міста не відшукалося, оскільки Міський сад за волею його дарувальника Ф. Де Рібаса забудовувати було не можна, а на Соборній площі «розводити» торгуючих поблизу храму — не варто.
За своїм призначенням торгові ряди складалися з 44 секцій з підвалом, приміщенням для магазину, лавки, салону або майстерні на першому поверсі та квартири господаря на другому. Це була найдовша будівля старої, а можливо, і сьогоднішньої Одеси, що простяглася Ланжеронівською, Катерининською та нинішнім провулком Чайковського і побудована за проектом архітектора Н.Торичеллі в 1842 році.
А через п’ять років на решті незабудованої частини плац-параду, з трьох сторін обмеженої торговими рядами і з четвертою замкненою старим театром, стараннями графині О. Воронцової розбили сквер з вишуканим діагональним плануванням алей (що рідко зустрічається), на перетині яких пізніше влаштували фонтан. Зараз його вінчає новоробна бронзова фігурка дівчини роботи скульптора М.Степанова.
Сюди з самого початку було чотири входи: від театру з боку Ланжеронівської, сходами з провулка і через два під’їзди в будівлі на Катерининській. Але ввечері їх перекривали ґратами, а екіпажам і вдень в’їзд був відмовлений.
Вночі сторожа наглядали, щоб чогось не трапилося, вранці двірники підмітали алеї та очищали басейн фонтану. Садівники слідкували за деревами, з яких деякі нині вже «розміняли» друге століття.
Нові торгові ряди одесити, схибнуті на аналогіях з Парижем, просторіччя називали Пале-Роялем, що набуло пізніше офіційний статус. І народна назва так органічно зв’язалася з цим куточком міста, так «лягла» на музичну говірку одеситів, що більшість із них і не помітили, як її «скасували» і повернули лише в середині 1990-х років. Адже до цього близько сорока років Пале-Рояль вважався… «сквером імені Чарльза Дарвіна». Як кажуть в Одесі, що можна сказати, окрім нічого, хіба згадати місто Піщеслав із повісті І. Ільфа та Є. Петрова, де стояла кінна статуя професора Тімірязєва.
На виправдання французької назви Пале-Рояль швидко став центром галантної торгівлі та ремесел, «зеленої вітальні» Одеси. Тут облаштували свої заклади на головних вулицях «портретний живописець» Шмідт, паризькі кравці Луї Лангле і перукар Пелетьє, модистка де-Завіс, черевичник Кампе, корсеточниця мадам Дрон, годинникар Штер.
У секціях Пале-Рояля відкрився салон дзеркал братів Стіффель, «торгівля бордоськими винами» Шантрена, книжкова крамниця Кіріянді, магазин шовків Ісаковича, відомий за межами Одеси модний салон Марії Іванівни Страц. А також тут розташовувалися ресторація Коблена та кондитерська Жана Карута.
Кондитерська Карута зайняла секцію Пале-Рояля там, де нині будинок №7 по Катерининській. Невідомо, якою була кондитерська раніше на Рішельєвській, але тут вона виглядала мальовничіше: естампи на стінах, червоне дерево столиків, білий шовк портьєр, зелене сукно більярду, чорна оббивка меблів, жовте світло свічок, блискучі шибки на дверях, мереживна решітка, де з 1900 року стоять мармурові Амур та Психея.
Ресторатори давно виставляли влітку столики на вулицю, але Карута першим в Одесі влаштував веранду, де відвідувачам подавали чай, каву, крижаний лимонад та гарячий шоколад, морозиво.
Конкурентом Карута була кондитерська Замбріні. Австрійський підданний Адольф Замбріні, відмінний фехтувальник, виграв і «поєдинок» з Карута: перейшовши з Дерибасівської в Пале-Рояль в 1844 р, його кондитерська багато років мала славу найвідомішої в місті. Влітку 1889 року, коли справами вже заправляв син Замбрині — Юлій, А. П. Чехов щодня приходив сюди з дев’ятнадцятирічною «примою» Малого театру, що гастролював в Одесі, а потім жартома відписав братові, що «проїв половину свого статку на морозиві.
Заклад на той час уже давно належав новому господареві, який, заради спадкоємства, рекламував його не інакше, як «кафе Печеського, колишн. Замбріні». П. Т. Печеський зумів здобути власну славу, об’єднав старе приміщення із сусідньою секцією Пале-Рояля в один будинок №15/17 по Театральному провулку, шоколад виписував тільки зі Швейцарії, масло — з Вологди, меню друкував на найтонших паперових серветках.
Взимку 1921 року, коли Одеса залишилася без палива, вдарили тріскучі морози. У редакції газети «Моряк»,що розташовувався тут, спалили тоді в «буржуйці» старовинний буфет. Але друкарні було потрібне повноцінне паливо, без якого набірники закоченілими руками не могли набирати газету і фарба замерзала в друкарській машині. Через це директора викликали до Губкому і запропонували рубати дерева в Пале-Роялі. Він не сказав «ні», але не сказав «дякую», а вийшов і постарався забути про це, бо не хотів, щоб його ім’я прокляла потім вся Одеса. Тепер, дякуючи цій людині, ми можемо насолоджуватись куточком старої Одеси.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
