Нещодавно вулицю Багрицького в Одесі перейменували на вулицю Бойчука. Це викликало певну хвилю недовольства, адже Багрицького старше покоління одеситів все ж знає, а от з Бойчуком знайомі набагато менше людей. Хоча насправді мало того що Бойчук є засновником цілого напряму в мистецтві і має право на увагу до себе, він ще і до Одеси має безпосереднє відношення. А тепер про все це детальніше.
До перейменування вулиця в Хаджибейському районі носила ім’я Едуарда Багрицького. Його творчість, попри певну літературну цінність, часто служила радянській пропаганді. І те що Багрицький був кореним одеситом, тут абсолютно ні до чого. Наприклад, хтось, хто допомагав румунам винищувати єврейське населення Одеси теж є коріним одеситом, але навряд чи хтось скаже, що його іменем варто назвати якусь вулицю, чи не так?
Саме тому потреба в зміні вулиці стала нагальною і очевидною. Після того як було розпочато процес декомунізації одеських вулиць, то почали думати на честь кого можна було б переназвати вулицю, і було обрано Михайла Бойчука, відомого художника та засновника напряму в зобразотворчому мистецтві.
Михайло Львович Бойчук народився 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині. У звичайній селянській родині ніхто не міг передбачити, що хлопчик, який годинами змальовував усе, що бачив, досягне таких значних успіхів. Його талант помітив місцевий учитель, який через оголошення в газеті зв’язав юнака з художником Юліаном Панькевичем.
Завдяки підтримці Наукового товариства імені Шевченка та митрополита Андрея Шептицького Бойчук зміг отримати гарну мистецьку освіту у Європі. Він вчився у Віденській і Краківській академіях мистецтв, потім ще додатково збільшив свої знання в Мюнхені, а в 1909 році остаточно осів у Парижі. Там, заснувавши власну майстерню, він почав створювати щось абсолютно нове.
Бойчук мріяв повернути українському мистецтву його давні корені, що виходили з різних гілок культури –з стародавньої Візантії та її фресок, іконописців Київської Русі, орнаментів авторства народних майстрів. Так і народився бойчукізм – стиль, який французи охрестили Renovation Byzantine.
Разом із учнями – Василем Седлярем, Іваном Падалкою, Софією Налепинською-Бойчук – він відроджував техніки настінного розпису: по вологій штукатурці (аль фреско) чи сухій (аль секко), з восковими барвниками, що надавали кольорам глибини й тепла. Роботи бойчукістів вражали простотою й ритмом: люди, пейзажі виглядали так, ніби зійшли зі старовинних ікон, але водночас були частиною сучасного життя.
Бойчук не хотів, щоб мистецтво залишалося в галереях. Він бачив його всюди: на стінах будинків, у вишивках, на керамічних тарілках. За його думкою, мистецтво мало бути для людей, як хліб – і ця ідея стала провідною для бойчукізму.
У 1920-х роках Бойчук із учнями працювали в Україні, створюючи розписи для радянських установ – клубів, театрів, адміністративних будівель. Тепер їх майстерність слугувала для мети радянської агітації, але і це не врятувало майстра та його учнів, адже навіть в такому вигляді вони не влаштовувались у систему.
У 1930-х роках, коли соцреалізм став єдиним дозволеним стилем, бойчукістів звинуватили в “формалізмі” (себто, надмірній увазі до форми) та “буржуазному націоналізмі” (Тобто, насправді просто у любові до української культури). Вже у 1936 році Бойчука, Седляра, Падалку й Липківського заарештували. А в липні 1937 року їх було розстріляно в київській в’язниці.
Того ж року стратили Софію Налепинську-Бойчук, дружину й соратницю митця. Їхні фрески заштукатурили, ескізи спалили, а імена намагалися викреслити з історії. З усіх робіт цієї унікальної школи вціліли лише окремі зразки, але це буквально крихти з їх творчого спадку. Лише у 1960-х роках спробували повернути цей творчий напрям, але і тоді це не дало успіху, це добре видно на прикладі криворізького майстра.
1923-го року на базі Одеського художнього училища було створено Політехнікум образотворчого мистецтва, де одразу ж відкрилося відділення монументально-декоративного живопису. Творцями та керівниками відділення були бойчукісти – художники Г. Комар, І. Гурвіч та М. Гронець. Дотримуючись ідей Михайла Бойчука, який особисто брав участь у розробці навчальних планів політехнікуму, педагоги заснували в Одесі школу монументального фрескового живопису.
Бойчукісти в Одесі створили цілу низку монументальних розписів – монументально-декоративне оформлення інтер’єрів Одеської Східної палати (1925), розписи у селах Катаржином та Краснославі (1925-1926). У своїх розписах одеські монументалісти орієнтувалися на естетичні установки Бойчука, поєднували традиційну пластику та колорит українського народного малюнка з естетикою мексиканських монументальних розписів.
Однією з вершин діяльності викладачів політехнікуму та студентів-монументалістів стали розписи двох поверхів Селянського санаторію ім. ВУЦИК на Хаджибеї (1927). Керівником робіт на Хаджибеї виступав сам Бойчук. Також вони створили розписи у Будинку преси ім. М.Коцюбинського, а 1931-1932 рр. політехівці працювали над оформленням Будинку Держуправління (зараз – Палац Студентів).
На жаль, незабаром після реалізації цього проекту одеська традиція монументалізму обірвалася –
більшість розписів, створених раніше, були зафарбовані або просто загинули. Знаменита будівля санаторію ним ВУЦВК проіснувала до 1964 року, коли вона була зруйнована під час перепланування паркової території Хаджибея. Вже до кінця 30-х традицію бойчукізму в Одесі було повністю забуто. Більшість художників або виїхали з Одеси, або «перекувались» у правовірних соцреалістів і намагалися не згадувати про бойчукістське минуле. А нещодавно при роботах в Палаці Студентів було виявлено під слоєм штукатурки розписи бойчукістів. Нажаль, грошей для реставрації тоді так і не знайшли.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
