Так звані любителі ”російської” Одеси часто розповідають про поета Олександра Пушкіна, який нібито закохався в це місто під час заслання у 1823–1824 роках. Проте чи справді поет жив тут із задоволенням, прославляв Одесу у віршах і залишив по собі слід у вигляді посаджених дерев чи пам’ятника, повернутого спиною до мерії? За 13 місяців перебування в місті Пушкін залишив більше питань, ніж відповідей, а міфи про нього міцно вкоренилися в міських легендах. Але давайте дізнаємось, як все було в реальності.
У 1823 році Пушкіна, якому загрожував Сибір через його зв’язки з декабристами, завдяки друзям відправили на південь – спершу до Кишинева, а згодом до Одеси. Це було не заслання, а радше примусове відрядження, якщо все добре проаналізувати. Пушкін не перебував під вартою (хоча і був під негласним наглядом). Проте сам поет не був у захваті: у листах він називає Одесу “прозаїчною”, скаржиться на брак російських книг і мріє втекти. “Мені стало шкода покинутих ланцюгів” – писав він брату Леву, згадуючи Кишинів із тугою. Його біограф Павло Анненков писав: “Пушкін ховався в кабінеті, уникаючи тривоги й похмурого невдоволення.”
Жив поет спочатку в Hôtel du Nord на Італійській вулиці (яку потім і перейменували у Пушкінську), але лише два тижні. Потім він надовго оселився в готелі “Рено” на розі Рішельєвської та Дерибасівської, будівлю якого давно знесли. Музей і пам’ятник на Італійській вводять туристів в оману. У вірші “До моря” Пушкін згадує “нудний, нерухомий брег”, натякаючи на невдалу спробу втечі з Одеси. Після заслання він ніколи не повертався сюди, що спростовує міф про його велику любов до міста.
У Одесі Пушкіна намагалися залучити до чиновницької роботи, але він чинив опір. “Сім років я не писав жодного паперу, не спілкувався з начальством,” – скаржився він у листі. Зарплату, яку він називав “пайком невільника”, витрачав на казино, театр і шампанське, але її не вистачало, і поет загруз у боргах. “Життя в Одесі занадто дороге,” – писав він. Кілька разів Пушкін подавав прохання про відставку, сподіваючись на повернення до Петербурга.
Губернатор Михайло Воронцов, роздратований небажанням поета працювати, відправив його у відрядження для звіту про саранчу. Пушкін доїхав до Коблевого, витратив усі гроші й повернувся без результатів. Легенда про його звіт – “Саранча летіла, летіла, сіла, все з’їла і далі полетіла” – популярна, але не підтверджена документами. Це байка, яку переказують екскурсоводи. Саме після цього інциденту Пушкіна відправили до Михайлівського, завершивши одеський період його життя.
Деякі трохи нерозумні люблять вважати, що Пушкін прославляв їхнє місто, але це міф. У його творах немає жодного ностальгічного рядка про Одесу. Єдиною згадкою є розділ “Євгенія Онєгіна”, де поет пише: “Я жив тоді в Одесі пильній” і “тут все Європою дихає, віє”. Усе. Жодного вірша, присвяченого місту, Пушкін не залишив. У цей період він працював над “Онєгіним”, “Бахчисарайським фонтаном” і “Циганами”, але місцевий колорит його не надихав. Тобто компліментів Одесі у віршах поета немає від слова зовсім.
Міф про роман Пушкіна з Єлизаветою Воронцовою, дружиною губернатора, досі викликає суперечки. Одні пушкінознавці вірять у їхнє кохання, інші заперечують. Згідно певним відомостям, можна вважати що певний період Воронцова була закохана в Раєвського, друга Пушкіна. І тому Пушкін міг бути “прикриттям”, щоб відвернути увагу від справжнього роману. Після смерті чоловіка Воронцова знищила сімейний архів, залишивши цю історію таємницею. Принаймні, жодних достовірних відомостей про існування романтичних відносин між цими двома немає.
Легенда про Пушкіна-масона також не підтверджена. Кароліна Собанська, агентка жандармерії й одне з захоплень поета, писала: “Пушкін рветься до таємних товариств, але його туди не беруть, бо він не вміє зберігати секрети.” Тобто, поет сам вірив, що він масон, і розповідав про це всім. Жодних доказів його участі в ложах немає.
Ще один міф – Пушкін-садівник. В Одесі є дуб на Ланжеронівській, нібито пов’язаний із “Лукомор’ям”, платан біля пам’ятника, який посадив поет, і тополя у дворі Амалії Різнич, через яку він нібито лазив у вікно до цієї дами. Однак, якщо підкрутити різкість, то виявиться що Пушкін швидше садив свою печінку, ніж дерева. Платан, імовірно, висадили під час встановлення пам’ятника в 1889 році, а інші історії – вигадки екскурсоводів.
Популярна байка, що пам’ятник Пушкіну на Приморському бульварі стоїть спиною до мерії через зневагу до влади (яка не дала грошей на пам’ятник), не відповідає дійсності. У 1889 році в цій будівлі була біржа, а дума – навпроти, біля пам’ятника Рішельє. Тобто Пушкін стояв обличчям до думи, а спиною до біржі. Ця легенда з’явилася в радянських путівниках і досі живе.
Ще один міф – що пам’ятник звели виключно на кошти одеситів. Ідея монумента виникла в 1880 році, кошторис зріс із 5 до майже 20 тисяч рублів. Міська дума виділила 9 тисяч, організації – 4 тисячі у вигляді матеріалів, а містяни зібрали третину – 6729 рублів. Це був спільний проєкт, а не бунт городян проти влади. Доречі, з пам’ятником пов’язана ще одна цікава історія, яка була буквально на наших з вами очах.
Міфи про Пушкіна в Одесі – від його “свободолюбства” до “великої любові” до міста – часто мають імперське забарвлення. Історія з Пушкіним це частина великого складного міфу про те, що нібито Одеса є загалом російським містом і без росіян тут нічого б ніколи не було.
Сьогодні в Одесі триває дискусія про пушкінські пам’ятники як російські маркери. Не йде мова про художні якості його творів, це ні до чого і хай їх оцінюють культурознавці. Для нас же Пушкін перш за все є діячем іншої культури, носії якої зокрема ледь чи не щоденно атакують наше місто. Тож давайте дивитися на поета без ідеалізації. Що Пушкін зробив для Одеси? Писав твори, але не про місто., і загалом був не надто високої думки про Одесу. Тому краще цінуйте тих, хто має куди більший стосунок до історії Одеси.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
