Наразі ті, хто проходить повз будинок на Одарія, 7, мабуть прискорюють кроки. Розвалена будівля сьогодні справляє гнітюче враження. Однак колись це було чи не єдине місце в Одесі, де єврейська громада могла задовольнити свої релігійні потреби.
Синагога «Нахлас Еліезер» була побудована у 1890-х роках. Вона перш за все повинна була слугувати молитовним будинком для населення Пересипу. Справа в тому, що цей район населяли переважно люди з не дуже значними статками.
Тому дозволити собі мати повноцінну синагогу вони не могли. На це довго не могли збирати кошти, і вдалося це зробити лише тоді, коли кількість населення, що не мала змоги реалізувати свої релігійні потреби, стала аж надто критичною. Великий внесок серед інших зробив купець Лейзер Клебман.
Зводили будівлю не з найбільш коштовних матеріалів, економія була дуже важливою. Але все одно та будівля, яку в результаті звели, була для місцевих мешканців великою цінністю.
Синагога працювала до початку революції, і згодом була зачинена більшовиками. Як використовувалась будівля увесь цей час не дуже відомо, але можна стверджувати що ніяких богослужінь тут не проводилось.
«Зірковий час» для цієї сінагоги прийшов у другій половині 1950-х років. Саме тоді, у розпал чергової боротьби з «сіонізмом», було розпочато новий наступ на єврейську спільноту міста. Зокрема, тоді закрили майже всі сінагоги. Припинили діяльність єврейських гуртків та організацій. Також було заборонено вести радіопрограму на мові «ідиш» — до того така програма існувала.
Одеські євреї збиралися в когось удома. Вчили ідиш та іврит, студіювали Тору та Талмуд, справляли релігійні свята. Все це найсуворіше припинялося владою. Цілий відділ КДБ на Бебеля ( невпинно стежив за життям «відмовників». Так називали тих, хто хотів відмовитись від радянського громадянства та переїхати до Ізраїля.
Ходили чутки, що й у синагозі були агенти Комітету. Усюди була небезпека. Гебісти вривалися додому, забирали господарів, зривали з одвірків мезузи — молитви у спеціальних футлярах. Стукачі були скрізь. Якщо хтось планував віправляти релігійні обряди або виїхати в Ізраїль – треба було тримати це в таємниці.
Відновлення синагоги Нахлас Еліезер відбувалося на пожертвування парафіян, а також завдяки зусиллям рабина Дімента. У синагозі на Пересипу функціонувала не тільки молитовна зала, а ще і мацепекарня. Тут випікали мацу та інші важливі в іудаїзмі страви. Оскільки синагог тоді було дуже мало, то попит на «послуги» закладу був дуже великим. Сюди приїздили ідеї не тільки з Одеси та області, а навіть з Молдови. Тоді випікати мацу було заборонено, і єдине місце де це було можливо – саме «Нахлас Еліезер».
Мацепекарня не мала права закуповувати борошно для випікання, а могла лише пікти із борошна замовників. Тому кожен єврей, проїхавши через все місто (більшість євреїв жило на Молдаванці та в Центрі), привозив із собою мішечок борошна з яким і ставав у чергу. Простоявши кілька годин, муку за вагою здавали приймальнику, платили за роботу, записувалися в список і отримували записку з датою отримання маци (десь через тиждень). Черга за отриманням була трохи меншою і щасливці з пакетом під пахвою поспішали додому.
Звісно, ніяких дозволів і тим більше коштів на реставрацію будівлі не надавалося. Ніякий капремонт у ній теж не здійснювався. Тому вона працювала у незмінному вигляді аж до 1992 року, поки будівля не обвалилася від старості. На щастя, з неї вдалося врятувати священні реліквії, зокрема свитки Тори.
Наразі синагога виглядає покинутою, але це не зовсім так. Ще чотири роки після руйнування тут збирались представники єврейської громади, поки їм не було повернуто іншу синагогу, на Рішельєвській.
Зараз тут можна знімати фільми про вампірів: вночі колишня синагога виглядає моторошно. Головний зал, висота стелі в якому доходила до 25 метрів, заросла дикою рослинністю. У східної стіни, що наполовину збереглася, ще можна розглянути залишки арон а-кодеш (ковчег для зберігання сувоїв Тори). У запорошених кімнатах розкидані пожовклі від часу Талмуди та інші релігійні книги, які чомусь не забрали за два десятки років віруючі. Тут же – непрацююча електрична ханукія та інші предмети культу.
Члени громади кілька разів порушували питання про відновлення будинку, який, до речі, цілком може претендувати на статус пам’ятника архітектури, але, на жаль, грошей на це немає: звичайною реставрацією тут не обійдешся — будівлю треба будувати заново.
На території релігійного комплексу, в одноповерховій будівлі колишньої мацепекарні, працював єдиний в Одесі цех із виробництва кошерного хліба. Основна спеціалізація пекарні на Одарія — кошерна здоба, перш за все знаменита хала, що міцно увійшла до раціону не тільки євреїв, а й городян інших національностей. Халу пекарі готують тільки для Шаббата (у четвер), в інші дні роблять звичайний дріжджовий хліб — хамець, який передають єврейським інтернатам та школам.
А от мацу тут вже давно не випікають. Здебільшого мацу готують сьогодні у Дніпрі, і вже звідти вона розповсюджується по Україні. Втім, про відбулову будівлі поки що, нажаль, не йдеться. Тому руїни колишньої синагоги і досі слугують хіба що декорацією для фільмів ужасу.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
