Традиція проводити літній відпочинок на пляжі з’явилася ще у XIX столітті, коли морські курорти увійшли до моди. Тоді Одесу щороку відвідували понад 20 тисяч відпочиваючих. Але в ті роки відпочинок на пляжах був не зовсім таким, яким ми уявляємо його собі сьогодні.
Одним із найвідоміших пляжів Одеси була і залишається Аркадія, яка виросла буквально на порожньому місці — у полі, яким південний вітер невдоволено ганяв суху траву і пил. Але Еміль Камб’є — директор одеської агенції бельгійських кінно-залізниць, відкрив тут ресторан, який назвав «Аркадія», і продовжив маршрут конки. Одесити оцінили ініціативу бельгійця, і невдовзі тут з’явилися купальні та розважальні заклади, почали організовувати народні гуляння, а також розваги для багатої та найвибагливішої публіки.
І все ж таки головним міським пляжем завжди вважався Ланжерон, який з’явився завдяки одеському генерал-губернатору Олександру Ланжерону. Він заповідав одеситам свою дачу, але з умовою організувати у межах публічний пляж.
А ось елітна сьогодні частина одеського узбережжя — Відрада — у ХІХ столітті була рибальською пристанню, звідки рибалки вирушали на промисел. Доречі, пляжі тут були тоді виключно приватними, тож купання в морі було доступне виключно дачникам.
Зсуви завжди були справжнім лихом Одеси. Вони не лише руйнували будинки, а й знищували пляжі. За час свого існування Одеса пережила понад 200 зсувів, і море відвойовувало собі нові ділянки берега. Потім обриви перетворили на пологі схили і засадили деревами, насипали довгі піщані пляжі, що поглинали енергію хвиль, побудували хвилерізи. Крім того, було створено систему для відведення ґрунтових вод — наприклад, зі схилу в Відраді витікає ціла «річка», що впадає в море.
Хоча морські купання були чи не єдиним порятунком від спеки, вони вважалися не дуже пристойною справою. Незважаючи на це, на одеські пляжі ринув потік відпочиваючих, і заповзятливі одесити стали встановлювати вздовж берега платні купальні. Вони були дерев’яними кабінками на палях, в яких відпочиваючі переодягалися і купалися. Щоправда, купанням це можна було назвати вельми умовно — у кабінках розміром із шафу можна було тільки стояти, у крайньому випадку, присідати.
У купальнях для тих, хто багатший, видавали рушник, чай чи пиво. Відпочиваючі з менш широкими фінансовими можливостями могли розраховувати лише на рушник.
Існувала навіть пляжна мода, за якою суворо стежили «охоронці моральності». Адже мораль вимагала, щоб жоден шматочок тіла був доступний очам оточуючих. Жінки мали купатися у спеціальних сукнях та взуття, чоловіки — у костюмах, які закривають навіть руки й ноги. Зрозуміло, морські ванни жінки і кавалери приймали окремо.
Поступово плавання у водоймищах ставало все більш привабливим видом проведення часу, і у відповідь на зростаючий інтерес до купання в Англії, а потім і в Російській імперії з’явилися «купальні машини», або «купальні фургони». Вони були потрібні для того, щоб приховати купальника від сторонніх очей. Купальна машина являла собою критий візок, де зі зворотного боку були сходи та дверцята.
Купальник чи купальниця заходили у віз у своєму звичайному одязі, там перевдягалися в «купальник», а потім візник на конях завозив «машину» просто у воду. На великих курортах з цією метою споруджувалися спеціальні рейки. У воді машину розвертали так, що купальник був прихований від сторонніх очей і міг спуститися прямо у воду. Часто жінок супроводжувала сильна жінка, яка допомагала забратися з води назад у машину після купання.
Численні верстви одягу, в яких купальники залазили у воду, намокаючи, ставали важкими, і на відміну від чоловічого костюма, який зберігав консервативність, жіночі «купальники» чуйно йшли за модою, і тому постачали і криноліни, і рукави різної форми, і навіть корсети. .
Деякі люди обмежувалися прогулянками вздовж берега, вдихаючи цілюще морське повітря і намагаючись при цьому не засмагнути. У XVIII — першій половині XIX століття засмага вважалася виключно долею тих, хто працює на вулиці. Гарною вона не вважався. У XX столітті ставлення щодо неї почало змінюватися. Він став асоціюватися не лише з роботою в полі, а й з можливістю їздити на відпочинок у південні краї та морські курорти. Дехто заходив у воду.
На жіночу купальну моду вплинула зокрема австралійська плавчиха Аннет Келлерман (1886 – 1975). Аннет народилася у сім’ї музикантів, далеких від спорту. У дитинстві вона мала серйозні проблеми з ногами, і вона погано ходила. Батьки розраховували, що плавання буде корисним для її здоров’я.
Келлерман не просто виправила своє здоров’я, але стала однією з перших професійних плавчих. Вона брала участь у змаганнях, виступала зі своїм шоу в образі русалки, пізніше знімалася у кіно. Вона однією з перших стала виступати у цілісних купальниках, що нагадують чоловічі костюми. У 1900-х на хвилі свого успіху вона почала випускати свою лінію купальників, яка стала популярною. За мірками на той час вони вважалися дуже сміливими.
Примітно, що невдовзі спочатку після революції кількість любителів плавання значно зросла, а разом з ними і кількість тих, хто купався оголеним. З одного боку, це було пов’язано з банальним браком купальників у продажу. З іншого – на деякий час змінилося ставлення до наготи та суспільної моралі, але це вже зовсім інша історія.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
