Чомусь загальноприйнято вважати, що Одеса є кримінальною столицею. Як казали в радянські часи, «Одеса — мама, Ростов — батько, Львів — синок». Так само живе міф про Одесу як батьківщину бандитського жаргону. І хай ми всі знаємо, що наше місто це насправді батьківщина науковців, музикантів та художників, народну молву перебити дуже важко. Тож хто заснував цей міф про Одесу як столицю криміналітету?
Мабуть, початок йде ще з часів імператриці Катерини ІІ. 1796 року граф Ф. Растопчин повідомляв у столицю про своє бачення ситуації в Одесі: «Ніколи ще злочинність не піднімала голови так високо… Безкарність і зухвалість досягли свого апогею… Те, що краде один тільки Рібас, перевищує 500000 рублів на рік». Корупція на будівництві молодого міста на півдні імперії і правда була дуже великою, втім коли в тій імперії було інакше? Крали всюди, і Одеса тут не виключення. У 1831 року виконуючим обов’язки градоначальника був американець Джон Зонтаг, який раніше займався каперством, тобто. узаконеним державним піратством. В Одесі він був капітаном Карантинної гавані, особистим другом Воронцова та власником власного хутора «Втіха».
Висока криміногенність тоді була властива Одесі, бо на її розбудову масово прибували різноманітні люди, серед яких вистачало як біглих кріпаків, так і злодіїв і інших бандитів. Дуже багато людей приїжджали до Одеси з метою швидко розбагатіти і отримати очікувану волю.
З останнім проблем якраз не було, а от з багатством щастило не всім, і тому люди вдавались до криміналу, щоб реалізувати свою мрію. Мало місце і хабарництво, наприклад відомий випадок з хабарем імператору, щоб отримати для Одеси статус порто-франко.
Оскільки влада Російської імперії заборонила євреям проживати на схід від Пскова, Харкова та символічної лінії на карті, проведеній між цими містами, багато представників цього народу перебралися до Одеси, ближче до теплого моря. Їх також залучили торговельно-економічні можливості, що відкрилися разом із будівництвом порту. Через нього різні товари, зокрема й зерно, вирушали до Європи та Азії, і навіть здійснювалися контрабандні перевезення.
Якщо в 1862 офіційний вантажообіг одеського порту становив 37 мільйонів рублів, то до 1903 він зріс до 174 мільйонів. Легкі гроші, які робили місцеві бандити, поставляючи до Туреччини «живий товар», торгуючи психотропними речовинами, вкраденими коштовностями та порнографічними листівками, що виготовлялися в Європі, залучали до Чорного моря нових злочинців, які почали селитися в районі Молдаванки. Спочатку це було звичайне робоче передмістя Одеси, але в другій половині ХІХ століття його облюбували шулери та аферисти. Тут відкрилися підпільні притони, гральні та громадські будинки. Багате південне місто набуло свого особливого колориту.
Багатонаціональне населення складали євреї, молдавани, греки, росіяни, українці, вірмени та представники інших народів. Злочинність існувала і в інших містах Російської імперії, розбійників та душогубів скрізь було достатньо. На відміну від «колег» у кримінальному цеху одеські бандити діяли креативно і винахідливо, вони не цінували грубої сили, намагалися обходитися без жертв.
Дотримувалися власного кодексу честі, який згодом буде поширений на всю країну, заклавши основи злодійських законів. Населення портового міста, крім бізнесменів і банкірів, не засуджувало злочинців та аферистів. Навпаки, їх тут вважали своїми, пишалися спритністю, розумом та кмітливістю місцевих гангстерів. Обхитрити ювеліра, обдурити чиновника-хабарника, зробити вдалу махінацію із цінними паперами – такі дії не викликали у суспільстві негативного відношення.
Відомий кінорежисер і сценарист Ефраїм Севела (1928-2010 рр.) у кінофільмі «Одеса-мама» висловив думку: «Одеса славилася такими злодіями, такими бандитами, яких світ не бачив і більше, я думаю, не побачить…». Це місто пам’ятає багатьох злочинців та аферистів, імена яких стали легендарними. Це Сонька Золота Ручка, Михайло Япончик, Григорій Котовський, Яша Блюмкін, Мішка Яструб, Федько Бик та багато інших. Саме вони і створили той самий бандитський бренд Одеси, який потім став настільки відомим на всьому пострадянському просторі.
Одеські порушники заклали основи кримінальних законів у Російській імперії. Наприклад, Шейндля-Сура Лейбівна Блювштейн, більш відома як Сонька Золота Ручка, вперше запропонувала створити «общак», кошти з якого можна було витрачати на допомогу соратникам, які потрапили в халепу. Вона ж і стала фундаторкою знаменитої на всю країну школи кишенькових злодіїв. А Мойше-Яков Вольфович Вінницький, він же Михайло Япончик, сформулював суворі закони злодійського світу, за якими пізніше стали жити кримінальні авторитети та всієї Росії.
Одеські злочинці користувалися повагою у колег з інших міст. Їм наслідували, у них намагалися навчитися. Так, Одеса і стала кримінальною столицею. І саме з тих часів і тягнеться сумнівна слава нашого міста як «мами» усіх злочинців, бо тут їх навчали та наставляли на шлях криміналітету. Про те, як злодії себе почували в Одесі під час Першої світової, наприклад, можете почитати тут.
Ліквідувати одеський бандитизм спробувала радянська влада. Допустити, щоб у СРСР було місто з такою репутацією, більшовики просто не могли. Багато кримінальних осіб потрапили під репресії 30-х років, а після війни на боротьбу з уцілілими бандами було кинуто найкращі сили радянської міліції. У результаті їм це вдалося, і вулична злочинність в Одесі знизилась. Криміналітет перейшов у сферу економічну — підробка грошей, фарцовка і загалом незаконна торгівля, азартні ігри тощо.
Вкотре кримінальний світ Одеси активізувався в 90-ті роки, але не більше, ніж у всій країні. Чорноморське місто вже не вважалося кримінальною столицею, хай про це і заявляв колишній міністр МВС Аваков. Колишнього розмаху вже давно немає, і мабуть, вже не буде.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
