На момент окупації Одеси більша частина населення міста залишалась в місті і не була евакуювана до внутрішніх областей СРСР. Частково це склалося через облогу міста, а більшою мірою – через обмеження евакуаційних можливостей з боку радянського командування. Просто так поїхати з Одеси не можна було, треба було отримати спеціальний дозвіл, а давали його неохоче, зазвичай тільки при евакуації певних підприємств чи установ.
Особливо лякались майбутнього євреї, бо чутки про нацистські звірства вже доходили до міста. Але передбачалося що владу в Одесі отримають румуни, а фашистський режим Антонеску все ж на той момент ще не мав такого реноме юдоненависництва, як гітлерівці.
Але якщо численні мешканці Молдаванки та інших районів Одеси думали що румуни нічого не зроблять їх маленьким дворикам, то це було відверта помилка. Згідно з секретною угодою, яка додавалася до договору між Німеччиною та Румунією, укладеного 19 липня 1941 року, встановлювалася домовленість між румунськими службами (сигуранца) та німецьким відділом гестапо щодо долі євреїв Трансністрії. Євреї, виявлені на цій території, мали передаватися німцям для подальшої депортації до Генерал–губернаторства (територія Польщі), «коли рейх буде до цього готовий».
Малося на увазі, що це відбудеться тоді, коли там будуть збудовані табори знищення. Умови вказаної угоди румунською адміністрацією не були здійснені, хоча німецька сторона періодично чинила тиск з цього приводу. Знищення єврейського населення пояснювалося необхідністю очищення території від «жидівсько–більшовицької пошесті».
Так, румунською адміністрацією неодноразово наголошувалося на ідеї нерозривного зв’язку євреїв з радянською владою та її лідерами. Не робилося різниці між іудаїзмом та більшовизмом:
«Більшовизм – це пугачовщина, яка управляється іудеєм. Знищити більшовизм мало, треба знищити єврея з його талмудом… Оскільки поки він буде існувати – можна бути впевненим, що спроба оволодіти людством повториться ще під іншою назвою, під іншими лозунгами… Щиро боротися з більшовизмом, не борючись з іудаїзмом, … неможливо».
Ідеологічно аргументувавши необхідність антисемізму, євреїв одразу почали знищувати (порохові склади на 3–й Люстдорфській дорозі). За спогадами місцевих жителів, ця акція влади була спровокована партизанською диверсією в тому районі. Внаслідок вибуху в парку Шевченка відбулася масова страта євреїв.
Підтвердженням трагічних подій 24 жовтня 1941 року є повідомлення, підписане командувачем військами Одеси М. Генерару, надруковане 25 жовтня 1941 року в «Одеській газеті»: «Військове командування м. Одеси доводить до відома населення Одеси, що після терористичного акту, здійсненого проти військового командування в день 23 жовтня 1941 року, були розстріляні: за кожного офіцера або цивільного чиновника німця чи румуна по 200 більшовиків, а за кожного солдата німця чи румуна по 100 більшовиків. Взято заручників, котрі у випадку повторення подібних актів, будуть розстріляні».
У період реєстрації жителів Одеси 17 – 18 жовтня певну кількість євреїв виділили в окрему групу і залишили як заручників. Потім їх відправили у приміщення артилерійських складів на Люсдорфській дорозі. Згодом вони були розстріляні. Вже 7 листопада 1941 року командуючий військами міста Одеси претор підполковник Нікулеску, посилаючись на королівський наказ № 1798 від 21 червня 1941 року і статтю 486 Кодексу військової юстиції, «в інтересах забезпечення суспільної безпеки та порядку» видав наказ про те, що чоловіки єврейського походження у віці від 18 до 50 років повинні протягом 48 годин з’явитися у міську в’язницю, а їх сім’ї – постачати їм їжу. Жителі Одеси повинні були повідомляти про євреїв у поліцію. За невиконання наказу передбачалася смертна кара.
Окупаційна влада виявила особливе зацікавлення майном одеських євреїв. 17 листопада 1941 року видано наказ командуючого румунськими військами в Одесі М. Генерару, в якому зазначалося: «маючи на меті забезпечення інтересів армії, з метою захисту країни, додержання порядку та державної безпеки наказую: Всі особи єврейського походження, які проживають в м. Одесі, зобов’язані до 12 години 19 листопада заявити про всі, які вони мають, дорогоцінні метали, предмети, каміння в будь–якій формі».
20 листопада 1941 р. військова комендатура Одеси видала оголошення за підписом претора підполковника Нікулеску, що вказувало головні ознаки людини, яку слід вважати євреєм. До осіб єврейського походження відносили всіх, хто мав одного з предків по чоловічій або жіночій лінії єврея, незалежно від підданства, шлюбу з неєвреєм і від того, яку релігію, окрім іудейської, вони сповідували. Акцією, спрямованою на знищення «радянської п’ятої колони» було створення гетто на Слобідці 10 січня 1942 року.
2 січня 1942 року було видано наказ №35 про евакуацію євреїв з Одеси та її околиць і поселення їх у північній частині Очаківського повіту та південній частині Березівського повіту. Евакуація мала розпочатися з 10 січня 1942 року. Все майно євреїв ліквідовувалося через посередництво контор, встановлених при поліцейських дільницях, та продавалося населенню з торгів. У наказі від 10 січня 1942 наголошувалося: «Направляючись у гетто, євреї зобов’язані здати управдомам або двірникам квартиру з усім майном, яке там залишилося, склавши опис у 2–х примірниках. Один залишається у єврея, другий – у особи, яка прийняла майно».
У наказі про евакуацію євреїв з Одеси від 14 січня 1942 зазначено: «Євреї повинні ліквідовувати майно тільки через контори, створені при поліційних дільницях. Майно, яке залишилося від євреїв, буде продане населенню з торгів. Гроші від цього продажу будуть сплачені євреям». Жодних документів, що свідчили б про передачу євреям грошей за продане майно знайти не вдалося. Евакуйованим дозволялося взяти з собою лише речі, які можна було перенести, господарські приладдя та їжу – усього не більше 25 кг.
До наказу додавалася «Інструкція для евакуації єврейського населення з міста Одеси та його околиць», згідно з якою в префектурі поліції створювалося центральне бюро з евакуації та 6 районних бюро.
Далеко не всі речі продавались, а взагалі роздавались місцевому населенню, або румунська влада закривала очі на фактичне мародерство майна, залишеного євреями. Саме тому у звіті румунського командування про настрої населення від 15 квітня 1942 рік зазначається: «Вільне населення міста Одеси говорить, що в Одесі багато таких людей, які очікують червоних, і тут багато знаходиться євреїв. Деякі говорять про те, що тим людям буде те ж, що німці робили євреям, коли червоні зайдуть: «З нами вони швидко розправляться… Горе буде, якщо прийдуть більшовики, де–де, а у Одесі вони за жидів заплатять всьому населенню».
В тому ж документі вказано, що «…намітився потяг серед населення продавати меблі з квартири, особливо цінні. Це стосується головним чином так званих «жидівських речей», які залишилися після євреїв. Багато з них бояться залишити речі у себе, хоча вони й оформлені документами у румунському муніципалітеті, боячись помсти з боку євреїв у випадку повернення більшовиків у місто».
Таким чином, місцеве населення користувалося матеріальним зиском, отриманим в результаті евакуації єврейського населення. З іншого боку, в подібних звітах відчувається певний страх людей перед поверненням радянської влади. Можливо припустити, що у підтримці антисемітської політики відобразилось також невдоволення радянською владою певних кіл населення міста.
У суспільній свідомості в особі євреїв було сформовано образ спільного ворога. Саме цим можна пояснити масові прояви антисемітизму з боку мирного населення у післярумунській Одесі. Наприклад, у 1944 році генеральному секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову надійшов лист від робітниці Одеського порту, в якому говорилося про антисемітські настрої у післяокупаційній Одесі: «Для Вас, напевно, не є секретом, що на території Одеської області румунами та німцями була проведена колосальна агітація проти євреїв… Антисемітизм у місті… жахливий…».
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
