Можливо, ви щось чули про пастерівську станцію та самого Пастера, і вже точно знаєте що таке вакцина. Але мало хто пам’ятає, що саме наш земляк був одним з перших, хто масово вакцинував людей від холери та бубонної чуми, ба навіть більше — зробив це успішно. Ім’я цієї людини — Володимир Хавкін, а його інтереси виходили далеко за коло виключно медичних.
Син Арона Хавкіна та його дружини Розалії Володимир (Маркус-Вульф) народився 27/15 березня 1860 р. у процвітаючому чорноморському порту Одеса (Російська імперія, нині Україна), закінчив гімназію у Бердянську 1879 р. та вступив на природне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі.
Тут він зустрів одного з головних людей у своїй долі — мікробіолога Іллю Мечникова (1845–1916), майбутнього лауреата Нобелівської премії з фізіології чи медицини, під керівництвом якого захистив університетський диплом і завдяки якому почав служити в університетському Зоологічному музеї в Одесі, встигнувши опублікувати в Росії п’ять наукових праць.
Однак студентська та наукова діяльність була лише видимою частиною життя молодої людини. Щоденники та зошити Хавкіна відкривають романтика, який на запитання про свої життєві пріоритети відповідала, що його перше прагнення — готовність когось захищати. Молодий Хавкін мріяв про соціальну революцію у Росії; він хотів бути революційним лідером, а його героєм на той час був італієць Джузеппе Гарібальді (1807–1882).
Не дивно, що в університетські роки Хавкін став активним учасником студентського революційного руху, членом Єврейської ліги самооборони та відомої терористичної організації «Народна воля». І хоча він не мав прямого відношення до вбивства імператора Олександра II у 1881 р., його тричі заарештовували, двічі виключали з університету і вісім років він мешкав в Одесі під наглядом поліції.
Маючи такий політичний «анамнез», Хавкін прагнув на якийсь час виїхати з Росії і, отримавши дозвіл влади, в 1888 р. вирушив спочатку до Швейцарії, а потім пішов за своїм учителем Мечниковим до Парижа, де той на запрошення Пастера (на честь якого доречі названа вулиця в Одесі) очолив лабораторію в нещодавно відкритому інституті.
Тут Хавкін обіймав найнижчу посаду помічника бібліотекаря і лише вечорами мав можливість працювати у лабораторії, вивчаючи Vibrio cholerae — мікроорганізм, який у 1883 р. німецький професор Роберт Кох назвав збудником азіатської холери. Розповідають, що у листопаді 1891 р. Пастер, що вже створив вакцини від сказу і сибірки і за допомогою помічників і учнів продовжував роботи над іншими препаратами, представив Хавкіна принцу Сіама як людину, що найближче підійшла до створення вакцини проти холери.
9 липня 1892 р. на щотижневих зборах Зоологічного товариства Франції (Société zoologique de France) у Парижі Хавкін повідомив про успіхи в імунізації тварин. 18 липня він провів перший тест на людях: нікому не сказавши про своє рішення, Хавкін ввів собі в кров дозу холерної отрути, яка багато разів перевищує ту, що вводив кроликам. Тільки після цього він здійснив аналогічний експеримент на трьох добровольцях і дійшов висновку, що людина набуває несприйнятливості до холерної зарази через шість днів після другого щеплення.
Незважаючи на те, що в цей час і в Парижі, і в Гамбурзі, і в інших містах Європи посилилася епідемія холери, влада, якій Хавкін запропонував розпочати вакцинацію населення своїм протихолерним препаратом, побоялася застосувати його вакцину.
Він звертався також до російського та інших посольств, але позитивна відповідь надійшла тільки від англійців. Лорд Фредерік Дафферін, посол Великобританії в Парижі та колишній віце-король Індії (1884–1888), запропонував провести випробування нової вакцини в Бенгалії та домовився про зустріч Хавкіна з лордом Джоном Кімберлі, державним секретарем Індії у Лондоні. Таким чином, британські чиновники уможливили поїздку вченого до Індії.
Хавкін прибув до Калькутти в березні 1893 р., коли холера ще не була тут гострою проблемою, і зустрів відкриту недовіру та опір своїм планам як з боку медичної спільноти, так і місцевих жителів. Однак незважаючи на особисту небезпеку, він почав наполегливо просувати свої ідеї щодо профілактичної вакцинації населення. Розповідають, що коли Хавкін разом із колегами-індусами приїхав до села, яке страждало від холери, місцеві жителі мало не забили лікарів камінням.
Тільки після того, як Хавкін на очах у всіх зробив укол собі, мешканці села погодилися на вакцинацію, і згодом жоден з них не постраждав від холери. Друг Хавкіна Ернест Ханкін почав активно допомагати йому і запросив у новостворену бактеріологічну лабораторію до Агри, щоб щепити військових та цивільних добровольців. З квітня 1893 р. до кінця липня 1895 р. за сприяння військового медичного персоналу Хавкін та його команда прищепили понад 42 тис. осіб, зокрема понад 37 тисяч з місцевого населення.
Далі діяльність Володимира Ароновича була успішнішою: його вакцина імунізувала понад 40 тисяч осіб, смертність від холери в Індії впала на 90%, захворюваність – на 70. Паралельно Хавкін розробляв вакцину від чуми, і тут також здобув перемогу. У 1896 році він зупинив спалах чуми в Бомбеї. Володимир Аронович організував лабораторію, де у маленькій кімнаті у колбах із м’ясним бульйоном росли колонії чумних бактерій. Ці колби нагрівали, і чумні палички гинули, а «матеріал», необхідний імунізації, залишався.
Вчений працював поспіхом, проводив за лабораторним столом по 12-14 годин на добу, і зрештою зумів успішно прищепити чуму лабораторним щурам. Потім він, як і раніше з холерою, заразив чумою самого себе і вколов собі вакцину. Склад виявився безпечним, і мешканців Бомбея було врятовано.
Індійські програми вакцинації Хавкіна отримали високу оцінку і у Великобританії. Президент Королівського товариства лорд Джозеф Лістер (1827–1912) привітав його як «рятівника людства». Королева Вікторія зробила Хавкіна кавалером-компаньйоном Ордену Індійської імперії.
У серпні 1899 р. губернатор Бомбея лорд Вільям Менсфілд Сандхерст (1855-1921) передав Хавкіну для лабораторії колишню резиденцію губернатора, а в 1901 р. вчений був призначений головним директором самостійної протичумної лабораторії.
Єврей без медичної освіти, якого поважала британська та індійська еліти, став предметом заздрості для багатьох. Офіцери англійської колоніальної адміністрації іноді називали його російським шпигуном. Індійські опозиціонери розпускали чутки, що його вакцина була отрутою, яку приготував уряд для знищення простих людей. Навіть персонал його власної протичумної лабораторії, що складався в основному з британських офіцерів, був незадоволений, що на чолі її перебуває якийсь російський єврей.
Згодом інтриги таки призвели до того, що проти Хавкіна було висунуто звинувачення, його посунули від керівництва лабораторією. І хоч згодом звинувачення були зняті, все одно місце було вже втрачене. Поступово він відновив свою репутацію і за сприянні місцевого аристократа Ага-Хана повернувся до медичної діяльності.
У Калькутті Хавкін обійняв посаду головного директора Біологічної лабораторії і, здавалося б, міг почуватися переможцем. Однак нова лабораторія була призначена лише для досліджень та не мала ресурсів для виробництва вакцин. Навряд чи це були ідеальні умови для людини, яка прагнула змінити та покращити світ, і, досягнувши мінімального пенсійного віку, у березні 1915 року Хавкін назавжди залишив цивільну службу Індії.
Хавкін повернувся до Європи, до Франції, де з 1915 по 1928 роки жив переважно в Булонь-сюр-Мер та Булонь-сюр-Сен. У ці роки він чимало подорожував по всьому світу, багато часу віддаючи благодійній діяльності та підтримці сіоністського руху, насамперед у його науковому та культурному аспектах.
У своєму щоденнику Хавкін зі смутком зізнався самому собі: «Головна особливість мого життя – самотність». Можливо, поїздка 1926 року до країни молодості через сорок років після від’їзду з рідного міста, коли Хавкін знову відвідав Одесу та інші міста СРСР, була спробою подолання цієї самотності.
Разом із письменником Рубеном Брайніним він проїхав по всіх місцях, пов’язаних із життям родини Хавкіних, від України до Сибіру, вивчаючи єврейське життя та релігійну освіту за нового соціалістичного режиму. Щоденники цієї подорожі, які зберігаються в бібліотеці Єврейського університету в Єрусалимі, також залишаються неопублікованими.
У квітні 1928 року Володимир Хавкін переїхав до Лозанни, де залишався протягом останніх двох років свого життя. Він заповів велику суму на розвиток релігійної, наукової та професійної освіти в єврейських школах Східної Європи через систему грантів.
Фонд Хавкіна, створений 1929 року у Лозанні, став останнім даром великого філантропа єврейському народу та всьому людству. Великий вчений помер 26 жовтня 1930 р. у Лозанні і був похований на невеликому єврейському цвинтарі. А про іншого одеського бактеріолога Бардаха можете почитати тут, він також долучився до захисту людей від різної зарази.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
